...

Український Центральний Комітет

ID: 228
Український центральний комітет, крім забезпечення соціальної допомоги Українцям в Галичині, намагався використати нацистський террор задля власних політичних цілей. Сюжет є частиною теми "Колаборація", розробленої в межах програми “Складні сторінки спільної історії: розповідаючи про Другу світову війну у Львові".

У роки нацистської окупації за сучасною адресою вулиця Листопадового Чину, 10 (Parkstrasse, Mickiewicza) розташовувалось львівське представництво Українського центрального комітету (УЦК), яке очолював Володимир Кубійович.

УЦК був одним із трьох опікунських організацій, що представляли три національні громади перед окупаційною владою: польської, єврейської та української. А коло і різниця в повноваженнях організацій були відображенням політики нацистів щодо національних груп Львова і загалом дистрикту Галичина: краще матеріальне забезпечення, а також найширше коло повноважень мав український комітет.

Відповідно до расової політики Райху і бачення місця євреїв в суспільній ієрархії, організацією з найменшим колом повноважень і можливостей була Єврейська суспільна самопоміч (ЄСС) (Żydowska Samopomoc Społeczna, Jüdische Soziale Selbsthilfe Jüdisches Hilfskomitee), яку нацисти дозволили відкрити у Львові восени 1941 року. Через низку чинників: мізерне фінансування, соціальну й фізичну ізольованість євреїв, неприхильні настрої більшості польського й українського населення, неможливість скоординувати дії з Краківською філією, основна діяльність ЄСС сконцентрувалась на забезпеченні їжею через соціальні кухні найбідніших і найбільш потребуючих, а також на пошуках зниклих безвісти осіб. Ця організація не проіснувала й року. Влітку 1942 року, після акції винищення єврейського населення Львова, вона фактично припинила своє існування, хоча офіційно Єврейську соціальну самопоміч розпустили в жовтні 1942 року.

Відносини Райху з поляками й українцями у Львові були важливим елементом політики і практики "поділяй і володарюй", і полягали в ретельному вивченні ще до війни різними державними інституціями нацистської Німеччини історії й характеру українсько-польських відносин, у грі на взаємних суперечностях, протиставленні однієї громади іншій, використанні тих прошарків населення, які охоче або під примусом йшли на співробітництво з нацистами, підтримуючи таке протиставлення.

З початком Другої світової війни й окупацією Польщі новопризначений очільник Генеральної губернії Ганс Франк запевнив Гітлера в тому, що місцевих українців можна і треба використовувати на противагу полякам й український елемент в Генеральній губернії треба визнати як антипольський і пронімецький. Фрагмент промови Ганса Франка, опублікований у щотижневій газеті газеті "Краківські вісті":

...Поляки не повинні забувати, що вони самі винні в тому, що їх зустріло. Вони самі розплутали цю війну. Поляки занедбали цю країну та завели в ній панування тиранства, бруду та гнилі. Вже був найвищий час, щоб щезла польська держава. Чим довше вона існувала б, тим довше була б джерелом вічного неспокою в Європі. Поляки мусять тепер помиритися з цим новим порядком... Українці поставились від самого початку в якнайлояльніший спосіб до завдань Генерал-губернаторства та станули до його розпорядимости. Для них година створення Генерал-губернаторства стала годиною свободи. Польська ненависть зверталася проти німців, що жили в Польщі, та проти українців. Той поневолений народ може бути певний, що він виконуватиме свою мирну місію під захистом німецької держави.

Саме українцям в Генеральній губернії загалом, у Львові зокрема, німецька влада пішла на певні поступки. І українців, і поляків нацисти використовували у своїх цілях, і часто очевидною була суперечливість між пропагандистськими деклараціями і практичними кроками. Але очевидним є те, що після німців у Львові 1941–1944 років більше шансів на виживання мали українці.

Питаннями національної політики щодо ненімецького населення у дистрикті Галичина займався Альфред Бізанц, галицький німець відомий своєю проукраїнською позицією: брав участь у польсько-українській війні 1918–1919 років, у ранзі отамана очолював одну з бригад (ІХ) Української галицької армії. З 1921 року проживав неподалік Львова у своєму маєтку, а з початком Другої світової війни, згідно з договором між СРСР і Німеччиною, перебрався до Кракова, де зголосився на службу до Райху. Окрім справ відділу соціального забезпечення ненімецького населення дистрикту Галичина, Бізанц служив в Абвері (служба німецької розвідки і контррозвідки в Райху), і саме йому приписують вербування членів української громади, зокрема з ОУН і членів Українських допомогових комітетів. Він був заарештований у Відні 1945 року радянськими військами, засуджений і розстріляний на території СРСР.

Таке фаворизування однієї національної групи супроти іншої добре проглядається на прикладі діяльності у Львові двох організацій: Польського опікунського та Українського центрального комітетів.

Історія Польського опікунського комітету у Львові сягає липня 1941 року, коли з ініціативи римо-католицьких священиків і парафіян почали відкривати так звані народні кухні для бідних. Окупаційна нацистська влада дала згоду на їхню діяльність і вже в серпні 1941 року ініціювала створення окремої структури, яка могла б координувати соціальну доброчинну активність і з допомогою якої (за посередництвом) можна впливати на форму і напрямки її діяльності, а також контролювати її.

У половині серпня Альфред Бізанц запропонував одному з відомих йому львівських адвокатів доктору Леопольду Тешнеру створити Комітет допомоги неполітичного характеру, який мав займатись соціальними справами поляків у Львові, на взірець Польської опікунської ради в Кракові. Офіційно Польський опікунський комітет (ПОК) починає працювати як самостійна структура в складі п'яти осіб з кінця серпня 1941 року, а після певних структурних змін вже у грудні 1941 року розростається до організації з більш як 50 працівниками, офіційно підпорядковується Опікунській раді у Кракові на чолі з Леопольдом Тешнером й отримує для власних потреб кам'яницю на вул. Собеського, 15 (сучасна вул. Братів Рогатинців).

Основна діяльність ПОК полягала у провадженні народних кухонь, які на піку своєї діяльності годували близько 5 тисяч людей щоденно. Також серед важливих функцій Польського комітету варто згадати грошову допомогу представникам польської громади міста, опіку над дітьми й організацію їхнього відпочинку; медичну і юридичну допомогу, а також підтримку в пошуках роботи, допомогу біженцям, пошук інформації щодо загиблих і тих, що зникли безвісти, до того ж — допомога в'язням. До речі, обіди для в'язнів і забезпечення ув'язнених всім необхідним були єдиними напрямками діяльності, де ПОК працював разом з УЦК.

Попри всі зусилля польського комітету, скеровані на отримання дозволу на відкриття польського театру, чи дорослого, чи дитячого, чи на провадження будь-якої легальної культурної діяльності, — відповідь окупаційної влади була негативною. Єдине, що час від часу дозволяли польській громаді на культурному полі — це організація концертів при парафіях з благодійною метою. Тому діяльність Польського опікунського комітету залишилась в рамках соціальної допомоги.

Що стосується українців, то після невдалої спроби проголошення незалежності ОУН(б) головним інституційним партнером для співпраці з нацистською Німеччиною був Український центральний комітет (УЦК), створений у Кракові на початку війни, на чолі якого весь період його діяльності був Володимир Кубійович, український націоналіст. Його політична діяльність була пов'язана з мельниківською гілкою Організації українських націоналістів.

У Львові, з початком нацистської окупації, була створена Українська Національна Рада, згодом переформатована в Український Крайовий Комітет. І лише в лютому 1942 року Український Крайовий Комітет був ліквідований, а його функції перейшли до Українського центрального комітету, головою якого незмінно залишався Володимир Кубійович, а його заступником у Львові — Кость Панківський.

Певні функції української інституції були схожі з діяльністю польського комітету. Передусім це стосувалось соціального забезпечення. Діяльність українського комітету теж починалась з трьох народних кухонь, які готували обіди для 800 осіб щоденно, а в пік своєї діяльності у Львові кількість українських народних кухонь досягла 11, і ці заклади видавали від трьох до чотирьох порцій кожного дня. До схожих функцій належали також грошова допомога, забезпечення одягом, взуттям та розподіл харчів і палива для тих, хто потребував, допомога ув'язненим, притулки для старших людей, пошук й інформування родин про загиблих, зниклих безвісти, військовополонених, організація й утримання сиротинців, організація харчування в дитячих закладах, влаштування відпочинку для дітей-сиріт тощо.

І український, і польський комітети мали два основні джерела фінансування: це кошти від окупаційної влади і добровільні пожертви громадян. Але тут варто зазначити, що, відповідно до національної політики Райху, українці отримували більші харчові пайки, а також існував спеціальний внесок (грошовий чи продуктовий) від українських кооперативів, що працювали на території Генеральної губернії. Через це УЦК мав більші фінансові і матеріальні можливості для надання допомоги.

Окрім соціальної опіки і на відміну від інших національних комітетів, УЦК отримав дозвіл на провадження активної культурної і просвітницької діяльності. У досить розгалуженій структурі Комітету був створений Відділ культурної праці, що складався з інституту народної творчості й інституту народної освіти, а також жіночої секції і кількох професійних творчих спілок. Інститут народної творчості працював із закладами театральної, музичної і мистецької сфери. А основним завданням інституту народної освіти була організація освітньої роботи, підготовка кадрів для освітніх організацій, боротьба з безграмотністю, відкриття бібліотек і просвітніх товариств тощо. Багато уваги приділялось роботі з дітьми, шкільною молоддю і студентством, організації освітніх і спортивних товариств.

Робота у сфері культури й освіти велась під німецьким контролем і супроводжувалась націоналістичною і пронімецькою риторикою й пропагандою. Важлива роль у просуванні націоналістичних і пронацистських ідей належала голові, тобто провіднику УЦК, Володимиру Кубійовичу. Географ й історик за освітою, наукові інтереси якого фокусувалися на українських етнічних територіях, активний учасник українського націоналістичного руху, і, з 1940 року — голова українського комітету, він був одним з тих представників українських націоналістів, які попри провальну спробу створення української держави та приєднання дистрикту Галичина до Генерал-губернаторства замість об'єднання з іншими українськими територіями, що частина українців сприйняла як поразку, продовжував шукати шляхів співпраці з нацистами заради "світлого майбутнього" без "жидо-більшовиків". Володимир Кубійович у своїх промовах стверджував, що українці є надійним союзником німців, на відміну від "ненадійних" поляків, і це варто використати в боротьбі проти "диверсантів і прихованих комуністів", а також щоб "позбутися впливу" поляків і євреїв. Апелюючи до німецьких заяв про захист Європи від "більшовицького варварства", голова УЦК заявляв, що як "форпост європейської культури", українці почали війну з більшовизмом ще в 1917 році. Голова українського комітету критикував німців за жорстоке поводження з українцями і насильницьке висилання робітників до Німеччини, його дратували надання кращих посад у певних галузях полякам, він виступав за розвиток української кооперації, що означало не тільки зміцнення української економіки, але, на його думку, "захист українських селян від єврейської експлуатації". Виступаючи перед молоддю з нагоди відкриття чергового навчального закладу, у час винищення єврейського населення, Кубійович зазначав, що комерційне навчання дозволить українській молоді зайняти ті сфери економічного життя, які раніше "зберігались" майже виключно для євреїв.

Водночас керівництво Українського центрального комітету виокремлювало реалізацію українських національних інтересів від інтересів Німеччини і нацистської ідеології. Основною ідеєю було використати всі можливості для вишколу, підготовки кадрів для майбутньої держави, щоб з часом продемонструвати свої організаційні і творчі здібності та довести, що українці заслуговують на свою державу.

Кульмінацією діяльності УЦК у співпраці з німцями стало створення при комітеті Військової Управи і заклик до створення дивізії Ваффен СС "Галичина". Активну участь у процесі творення українського формування у складі військ Вермахту відіграв як губернатор дистрикту Галичина Отто фон Вехтер, так і Володимир Кубійович, який вважав створення саме такого військового підрозділу важливим етапом на шляху до українського державотворення. Ось що Кубійович сказав під час своєї промови на честь створення дивізії:

Мої Панове!

Сьогодні для українців Галичини справді історичний день, бо нинішнім державним актом здійснюється одно з найщиріших бажань українського народу — зі зброєю в руках взяти участь у боротьбі з большевизмом. Це бажання, висловлюване при різних нагодах від 22 червня 1941 року було вислідом переконань не лише провідних кіл, але й цілого народу, що большевизм є нашим найбільшим ворогом, який несе нам не лише матеріяльну й духову руїну, але також національну смерть. Доля призначила нашому народові першому розправитися з большевизмом. 25 літ тривала ця розправа, спершу як збройна боротьба, а опісля як уперте, непомітне змагання в усіх ділянках людського існування. Коли Фюрер історичного дня 22 червня закликав народи Європи до остаточної боротьби проти большевизму, рішення для нас було ясне. Це бажання було дальше вислідом глибокого переконання, що нашим обов'язком є не лишатися нейтральними у великій боротьбі за нову будову європейського ладу, лише в міру наших сил причинитися до перемоги нової Європи. На таких переконаннях спиралося наше активне відношення до співпраці з німецькою владою: всі верстви народу сповняли все, що було можливе. Я згадаю добровільний виїзд до Німеччини сотень тисяч робітників, свідому обов'язкову здачу різних контингентів, збірку зимових одягів для німецької збройної сили, поважні грошеві пожертви на воєнні цілі, готовість творчої праці членів нашої спільноти, які у верстатах, фабриках, бюрах і урядах працювали для перемоги, освідомлену працю української інтелігенції, що викликала в широких верствах зрозуміння конечности воєнних потреб. Ми радіємо, що Ви, Пане Губернаторе, як найвищий представник німецької влади в Галичині, приносите нам слова признання за цей вклад праці. Особливу радість викликає в нас вістка, що найвищі чинники німецької держави також мають відомості про наше активне відношення. Найвищий дозвіл на виставлення Стрілецької Дивізії СС, що складатиметься з галицьких українців, це для нас відзначення і одночасно спеціальна честь. Ми свідомі того, яке велике значення буде мати ця найвища постанова для нашого народу. Тому ми хочемо зробити все, щоб вона найкраще повелася. Сформування Галицької української Дивізії в рамках формації СС — це для нас не тільки відзначення, але й зобов'язання цю активну постанову у співпраці з німецькими державними органами продовжувати і в цій поставі видержати аж до переможного кінця війни. Прошу, Пане Губернаторе, прийняти наше запевнення, що ми цього зобов'язання додержимо. Що дійшло до сьогоднішнього історичного дня, треба завдячувати тим умовинам, які були створені в нашій країні під Вашою, Пане Губернаторе, кермою. На основі цих умовин Ви взялися за ініціятиву, щоб українцям Галичини створити гідну можливість боротись рам'я об рам'я з геройськими німецькими вояками війська та зброї СС проти большевизму, нашого спільного смертельного ворога. Ми дякуємо Вам зі щирого серця. Одночасно належиться наша подяка великому Фюрєрові з’єднаної Європи за те, що він визнав нашу участь у війні, погодився на нашу ініціятиву і дав дозвіл на створення Галицької Дивізії.

З наближенням фронту до функцій УЦК додались ще допомога біженцям, пораненим і військовополоненим. У травні 1944 року з одинадцяти діючих українських народних кухонь у Львові сім — годувало львів'ян, три кухні опікувались біженцями з дистрикту Галичина, і одна — годувала біженців зі Східної України. Протягом місяця ці кухні приготували 33 729 обідів, з яких 26 347 були безкоштовними. Люди, що не мали помешкань, були розміщені у спеціальних сховищах, і окрім обідів, вони отримали харчові карточки, грошову допомогу, опіку лікарів і підтримку в пошуках роботи і засобів утримання.

Під час німецької окупації Український центральний комітет у Львові доклав чимало зусиль і багато зробив для полегшення життя і допомоги українським громадянам Львова. Попри політичну діяльність й більші можливості в порівнянні з аналогічними національними комітетами, основна діяльність УЦК була спрямована на соціальну допомогу найбіднішим і найслабшим членам української громади. Про те, якими були потреби громади, свідчить той факт, що наприкінці 1942 року з різних форм допомоги УЦК скористалось близько 11 тисяч мешканців міста.

Головна відмінність в діяльності українського й інших національних комітетів Львова, окрім ширших повноважень і кращого матеріального забезпечення українських інституцій, полягає в політичній співпраці очільників комітету з нацистами і співпраці з Абвером, в ідеологічній підтримці окупаційного режиму й активній участі у створенні українських військових і допоміжних структур на службі Райху.

Саме ці аспекти в діяльності Українського комітету стали причиною звинувачень цієї інституції в колаборації і переслідування активних діячів УЦК Радянським Союзом.

У нинішньому інформаційному просторі України історію і діяльність УЦК висвітлено недостатньо. Та інформація, що з'являється для широкого загалу, висвітлює передусім соціальну діяльність комітету та можливості проведення культурної і просвітницької діяльності для українців. Інформація про роль та участь комітету у створенні військових формувань або відсутня, або, в націоналістичному наративі, подається як необхідний і важливий етап на шляху до створення української держави.


Усі сюжети

Місця

Опис

Вул. Листопадового Чину, 10

Джерела

1. Ігор Ільюшин, "Нацистська політика і практика стосовно української і польської громад на територіях їх спільного проживання в роки Другої Світової війни", Друга Світова війна та долі мирного населення у Східній Європі: матеріали міжнародної наукової конференції пам'яті Митрополита Андрея Шептицького 30 листопада — 1 грудня 2015 року, м. Київ, за редакцією Леніда Фінберга (Київ: Дух і Літера, 2016), 448;
2. Grzegorz Hryciuk, "Kumityt": Polski Komitet Opiekuńczy. Lwów Miasto 1941–1944 (Toruń: Wydawnictwo Adam Marszałek, 2000), 171;
3. Кость Панківський, Роки німецької окупації (Нью-Йорк — Торонто: Видавництво Ключі, 1965), 480;
4. Tarik Cyril Amar, The Paradox of Ukrainian Lviv: A Borderland City between Stalinists, Nazis, and Nationalists (New York, Cornell University Press: 2015), 356.
Авторка — Інна Золотар
Редагування — Оксана Панчишин