Руський собор
ID:
130
Політична організація, що діяла у Львові в травні-жовтні 1848 року під час Весни народів у Львові. Виник з ініціативи Центральної Ради Народової, позиціонував себе як правдива репрезентація русинів (українців) Галичини на противагу Головній Руській Раді. Прагнув інтегрувати русинів до польського національного руху або ж поєднати обидва рухи політичним союзом. Не знайшов широкої підтримки і влився згодом у польську Раду Народову.
Публікація є частиною проєкту Весна народів у Львові.
Історія
1. Передумови
5. Висновки
Руський Собор — політична організація, що діяла у Львові в травні-жовтні 1848 року під час Весни народів у Львові. Виник з ініціативи Центральної Ради Народової, позиціонував себе як правдива репрезентація русинів (українців) Галичини на противагу Головній Руській Раді. Прагнув інтегрувати русинів до польського національного руху або ж поєднати обидва рухи політичним союзом. Не знайшов широкої підтримки і влився згодом у польську Раду Народову.
Представляв осіб з подвійною польсько-руською ідентичністю — поляків руського походження та русинів, прихильних до польських ідей та культури. На противагу опонентам пропонував своє бачення "руського народу", зокрема його позаконфесійний характер та соціальну повноту. Деякі ідеї Собору стали згодом складовою українського національного руху в Галичині.
Передумови
Руський собор виник як реакція та противага на появу в травні 1848 року Головної Руської Ради, яка проголосила себе політичною репрезентанткою руського народу в Галичині під час "Весни народів".
Починаючи з перших революційних днів у Львові, в березні 1848 року, на чолі революції став польський рух, точніше його ліберальне крило, представлене здебільшого інтелігенцією та поміркованою шляхтою, оформлене у Центральну Раду Народову. Польський рух досі був єдиним політичним національним рухом в Галичині і об'єднував людей різного походження та конфесій. Він виступав під ліберальними соціальними гаслами за встановлення конституційних свобод та відновлення незалежної Польщі (в дальшій перспективі) чи принаймні максимально широкої польської автономії в складі Австрії (як найближча мета). Ключовим критерієм для приєднання до цього руху була не так етнічна чи конфесійна приналежність, як опозиційність до діючого консервативного режиму і прихильність до сповідуваних ним ідей, зокрема до ідеї польської державності. Безумовно, приєднання до цього руху зазвичай супроводжувалось акультурацією чи принаймні симпатією до польської культури.
Серед тих, хто долучався до польського руху, було і чимало русинів. Усвідомлення власної культурної, етнічної чи конфесійної окремішності не заважало їм солідаризуватися з польськими вимогами чи навіть мислити себе в категоріях єдиного польського політичного народу. Створена 2 травня Головна Руська Рада та видана її лідерами ще 19 квітня петиція від імені руського народу натомість вперше проголошували не лише культурну, але й політичну окремішність русинів від поляків і, водночас, їхню беззастережну вірність австрійському престолу та уряду. І петиція, і новостворена Рада виходили від верхівки греко-католицької церкви, яка в цей час тісно співпрацювала з урядом.
На думку опонентів, поява окремої Руської Ради та її програма, по-перше, розривала доти єдиний національний і революційний табір, по-друге, в умовах революції ставила щойно зароджений руський рух на сторону реакції, по-третє, підпорядковувала цей рух не прогресивним світським чинникам, а консервативній церковній ієрархії. Саме ці претензії до Головної Руської Ради спонукали різних людей створити альтернативну репрезентацію руського народу в Галичині — таку, що мала б більш світський характер, не розривала б союзних зв'язків з польським рухом і разом з ним була б в опозиції до уряду.
Виникнення та організація
[Нагору]
Точна дата виникнення Руського Собору невідома, утім припускають, що виник він між 9 і 12 травня, а ініціатива виходила з лав польської Ради Народової. Ще 9 травня, тиждень після створення Головної Руської Ради, Рада Народова у своїй відозві до "братів-русинів" виступила із закликом до співпраці в ім'я "добра спільної вітчизни" та пропозицією підготувати нову руську петицію, альтернативну до попередньої від 19 квітня. Нова петиція з'явилася через два дні в органі Ради Народової польською мовою — "Адрес русинів" (Adres Rusinów). Вона підтримувала загальні положення попередньої, зокрема потребу розвитку руської народності та культури, проте засуджувала її нібито антипольський та вірнопідданський характер. А вже наступного дня, 12 травня, в документах Головної Руської Ради згадується про існування "другої ради руської з їх адресом".
Оформлення організації йшло досить мляво. Лише 23 травня в редутовій залі театру Скарбека відбулись перші установчі збори так званої "польсько-руської ради". Назва "Руський Собор" появилась згодом — другі публічні збори пройшли 3 червня вже під такою маркою. Лише 8 червня, майже місяць після зародження, був опублікований статут Собору. Статут містив лише три короткі пункти: визначав мету діяльності, порядок обрання голови і двох заступників (мали обиратися що два тижні) та підстави набуття членства організації. Метою Руського Собору, вказаною в статуті, було плекати руську народність, спричинятися до її вільного розвитку і при тому утримувати згоду та єдність з "миромъ соплеменнои народности вспольнои нашеи отчины" — поляками. Того ж дня була опублікована і перша відозва від імені Собору — "Браття русини!", що викладала його основні погляди та аргументацію. Під нею підписалося 64 особи, що лише на два підписи менше, ніж під аналогічною відозвою Головної Руської Ради від 10 травня.
Саме різні відозви — до "милих братів селян", до "велебних священиків", до "руської інтеліґенції" тощо — стали головним засобом комунікації Собору з громадськістю. Публікувались вони спершу окремими листівками в друкарні Оссолінеуму, згодом найважливіші з них були передруковані в газеті Dnewnyk Ruskij ("Дневник руський"). Крім того, члени Собору публікували власні памфлети, часом анонімні — спершу переважно у польських газетах Gazeta Narodowa та Dziennik Narodowy, деякі, покликані підкреслити прихильність до руської справи — у "Зорі Галицькій", офіційному органі своїх опонентів з Головної Руської Ради.
Газета Dnewnyk Ruskij, офіційний орган Руського Собору, з'явилася в середині серпня. Загалом за два місяці її існування в світ вийшло 9 номерів. Видавалась у друкарні Міхала Поремби, її головним редактором став Іван Вагилевич. Газета, як і відозви, публікувалась руською мовою, досить близькою до народної, проте латинським алфавітом у польській орфографії. Три номери газети були продубльовані також кирилицею. Спершу автори відозв пояснювали свій вибір на користь латиниці тим, що у Львові був брак кириличних шрифтів, згодом у першому випуску газети — тим, що чимало русинів, до яких редакція планує промовляти, не знають кирилиці. Остання сприймалась ними радше як традиційне сакральне письмо, призначене радше для церковного вжитку. Головною аудиторією Собору, як і його творцями, натомість були світські елементи, причому переважно акультуровані в польське середовище.
Люди і середовища
[Нагору]
Ініціаторами та засновниками Собору стали здебільшого ті представники польського руху в Галичині, що, будучи польськими патріотами, відчували водночас певну прив'язаність до "Русі" чи "руськості" (в різних її значеннях). Здебільшого це були місцеві аристократи з давніми руськими коріннями — етнічними чи територіальними (Леон Сапєга, Володимир/Влодзімєж і Юліан Дідушицькі, Юзеф і Людвік Яблоновські, Станіслав і Антоній Шумлянські та інші), або представники світської інтеліґенції — вихідці з руських дрібношляхетських чи священичих родин (Кульчицький, Тустановський, Комарницький, Полянський та інщі), що за останні покоління-два прийняли польські ідеї та культуру чи навіть долучились до польського руху.
Аристократи, виходячи з традицій давньої Речі Посполитої, поєднували в собі лояльність до своєї "малої" батьківщини Русі та "великої" політичної вітчизни Польщі. Подвійна (чи двоступенева) ідентичність, яку вони приймали — gente Rutheni, natione Poloni, або "русини польської нації" — дозволяла їм тепер, в умовах зародження національних рухів та поступової демократизації політики, "відновити" втрачений нібито колись зв'язок зі своїм народом і зберегти за собою право вже в нових національних реаліях говорити від його імені. При цьому не розривати зв'язку зі своєю дійсною політичною та культурною спільнотою — поляками.
Для представників світської інтеліґенції, що приєднались до Собору, польська культура та свідомість пов'язувалась не так зі спадщиною старої "спільної вітчизни", як з новітніми ліберальними та демократичними ідеями. Вийшовши переважно з руського провінційного середовища, вони приймали привабливі ідеї конституційних свобод та національної солідарності здебільшого у "польському кунтуші". Прийняття подвійної ідентичності дозволяло їм пристосувати родинне походження до культурних орієнтирів та політичних поглядів — тобто адаптувати своє минуле до свого ж бачення майбутнього. Заодно слугувало способом, як залучити своїх руських одноплемінників до модерного політичного життя, не відмовляючи їм при цьому у праві на власну локальну культуру та ідентичність.
Окрему, найактивнішу категорію серед них становили колишні учасники польської конспірації часів повстань 1830-40-х років. Михайло/Міхал Попель (дрібний землевласник з Кульчиць, греко-католик), Юліан Горошкевич (на час революції особистий секретар Леона Сапєги) та Каспер Ценґлевич ще в 1830-их писали поезії та відозви до галицьких селян руською мовою з закликами підтримати польських повстанців. Усі вони навіть встигли відбути за свою попередню діяльність декілька років ув'язнення у відомих "політичних" в'язницях Куфштайн та Шпільберґ, тож прихильність до польської справи важила для них особливо багато.
Щоправда, не всі активні учасники польського руху, що мали руське коріння, долучились до Собору, наприклад власник прореволюційної газети Dziennik Mód Paryskich Томаш Кульчицький та її редактор Ян Добжанський, один з лідерів перших днів революції у Львові. Останній з тактичних міркувань заявив про себе як русина на Слов'янському з'їзді у Празі в червні 1848 року (щоб збільшити представництво пропольських русинів на противагу делегатам від Головної Руської Ради), проте у своїх виступах там свідомо ігнорував руське питання.
Ті ж, що таки долучились — і аристократи, і згадані екс-конспіратори — називали себе "русинами польської нації", проте в баченні майбутнього були радше "поляками руського походження". Практично усі вони паралельно належали до Ради Народової та брали участь у польському політичному житті. До прикладу, Ян Захаріясевич — поляк-русин вірменського походження — в ті місяці редагував у Львові газету радикальних демократичних поглядів "Postęp".
До цих "польських" засновників Собору з табору Ради Народової згодом доєднались також деякі русини, які хоч і відчували себе політично та культурно приналежними до руського народу, проте бачили його розвиток у тісній співпраці та союзі з польським. Здебільшого це також були представники світської інтеліґенції. Попередньо вони брали участь у руському культурному житті, деякі грали у ньому визначальну роль. Деякі навіть на початках долучилися до Головної Руської Ради, проте надалі вони не погоджувались із політикою консервативної ієрархії, що несподівано очолила руський політичний рух. Та найважливіше — вони часто не вбачали в самостійному руському русі сил, аби дати гідну відповідь на тогочасні суспільні виклики і, відповідно, забезпечити своєму народу повноцінний розвиток. Лише в союзі з польськими лібералами, на їхню думку, русини могли відстояти та поглибити конституційні свободи, завойовані під час революції.
Головним ідеологом цієї групи вважають Кирила Віньковського — службовця фіскального уряду у Львові, члена Ставропігійського інституту. Віньковський запам'ятався тим, що ще 19 березня, в перший день демонстрацій у Львові, першим серед русинів виступив із закликом заявити на рівні з поляками про своє існування як народу — відтак став чи не першим речником руського "сепаратизму". Спершу, на початку травня, він вступив до Головної Руської Ради, утім згодом проявив себе як прихильник польсько-руського порозуміння, підписався під відозвою Руського Собору, через що був виключений з лав Ради. Влітку він став єдиним із представників Собору, хто здобув мандат до австрійського парламенту. Інший відомий в майбутньому руський політик Юліан Лаврівський в червні сам вийшов зі складу Головної Руської Ради через незгоду з її політикою і також брав участь у діяльності Собору. В жовтні однак він взяв участь в організованому Руською Радою (її ліберальним крилом) з'їзді руських вчених.
Мабуть, найвідомішим русином серед членів Собору був Іван Вагилевич — в минулому учасник Руської трійці, один з зачинателів руського культурного руху в Галичині у 1830-х роках. Ще в ті часи через свою діяльність він зі однодумцями зазнавав цензури та дисциплінарних репресій від верхівки греко-католицької митрополії, тож скептично ставився до її теперішніх політичних починань. На момент революції навесні Вагилевич як парафіяльний священик перебував поза Львовом і був відрізаний від політичної активності, проте влітку прийняв запрошення Собору переїхати до міста та редагувати їхню газету.
Щоправда, далеко не всі русини зі світських професій чи з ліберальними поглядами долучилися до Собору. До прикладу, юрист Іван Борисикевич став заступником голови Головної Руської Ради, підготував її статут, а львівський нотаріус Антін Павенцький редагував її пресовий орган "Зорю Галицьку". Обидва, разом зі такими отцями як Микола Устиянович та Яків Головацький, представляли ліберальне крило в рамках Головної Руської Ради. Тож першочергову роль для вибору пропольського чи проруського вектору грали не так походження чи соціальний стан, як політичні та культурні орієнтири – наскільки та чи інша особа була ангажована у польську справу та культуру.
Загалом, серед 64 підписантів першої відозви Собору (що є найповнішим списком прихильників організації) приблизно половина представляли світську інтелігенцію — були чиновниками, юристами чи літераторами, ще майже чверть були землевласниками, натомість лише троє — священиками (серед них жодного римо-католика) і лише шестеро студентами та семінаристами. Духовенство обох обрядів, вочевидь, було надто обмежене корпоративною дисципліною, аби ризикнути проявляти активність, що йшла врозріз з генеральною лінією митрополії — швидше пропольською у римо-католиків, чітко антипольською у греко-католиків та радше промонархічною в обох. Один з тих, хто таки ризикнув — отець Онуфрій Криницький, з перших днів був активно залучений до революційного руху, брав участь в делегації до цісаря і вступив до Ради Народової — отримав за це сувору догану від керівництва церкви, з яким і так перебував в особистому конфлікті. Щодо молоді, то вона, вочевидь, під впливом революційних подій воліла робити однозначний національний вибір і була мало зацікавлена в організації, що пропонувала нечітку подвійну ідентичність.
Окремою категорією серед підписантів відозви були "громадяни міста Львова" ("Obyw.M.Lw."). Цікаво, що так підписувались не лише люди, які не вказували поруч жодної професії чи зайнятості (а отже місто було їхньою єдиною "афіліацією"), але й деякі адвокати та чиновники (поруч із зазначеною посадою) — до прикладу, урядник магістрату О. Лодинський. Ймовірно, вони прагнули підкреслити таким чином свою приналежність до міста, куди потрапити і закріпитись, ще й на солідній посаді, було не так просто. Скажімо, серед 32 наявних на той час у Львові адвокатів лише шестеро були вказані у реєстрі як русини чи греко-католики — показово, що четверо із них підписали відозву Собору.
Обидві групи — поляки з руським корінням та русини, прихильні до польського руху — і надалі формували в рамках Руського Собору два крила, які відрізнялись між собою поглядом на національне питання. Представники "польського" крила готові були з симпатією ставитись до руських культурних потреб, проте розглядали їх всього лиш як певну етнокультурну складову єдиного польського політичного народу. У цьому плані вони були близькі до більшості решти членів Ради Народової (до якої самі й належали). Руський Собор їм був потрібен радше для того, щоб, задовольнивши базові потреби русинів, вміло інтегрувати їх до польського національного проєкту.
Представники "руського" крила натомість чітко артикулювали самобутність руського народу, його право на самостійний національний розвиток. Вони бачили русинів не як складову, підпорядковану єдиному цілому, а як рівноцінного партнера поляків в рамках спільного політичного життя. Тут вони були значно ближчі до членів Головної Руської Ради, ніж Ради Народової, проте мали кардинально інше бачення політичного майбутнього русинів. Якщо "польське" крило плекало надії за допомогою русинів побудувати польський національний рух, то "руське" крило сподівалось за допомогою польського руху дати поштовх та розвинути саму руську народність.
"Польське" крило Собору значно переважало "руське" і кількісно, і за статусом та впливом (зокрема тому, що було представлене аристократами). Натомість погляди "руського" крила мали більше потенціалу знайти собі прихильників серед самого руського населення. Тому офіційна позиція, виражена у відозвах та публікаціях Собору, була радше компромісом між двома баченнями, задовольняла обидві сторони, а водночас жодну.
Національне питання
[Нагору]
За статутом, членом Собору міг стати кожен "конечне роду руского", при чому обох обрядів — як грецького, так і римського. Це різко контрастувало із політикою Головної Руської Ради, яка за статутом приймала до своїх лав лише народжених в Галичині русинів грецького обряду. Таким чином, вона обмежила поняття руського народу, якого репрезентанткою себе оголосила, виключно духовенством та вірянами своєї митрополії і свідомо відрізала від нього ту частину місцевої аристократії, що готові були признатись до руської народності, проте залишались римо-католиками.
Собор трактував Головну Руську Раду відповідним чином. На словах його представники ніколи відверто не протиставлялись своїм опонентам, а навпаки закликали до співпраці. Обидві організації, мовляв, могли органічно одна одну доповнити, адже Головна Руська Рада як інституція, складена переважно з духовенства, могла й надалі дбати про моральні та духовні потреби народу, в той час як Руський Собор як світська інституція перебрав би на себе його політичну репрезентацію.
Від імені Собору Антоній Домбчанський, радник Шляхетського суду у Львові, 29 травня навіть звернувся до Головної Ради з пропозицією про об'єднання. Він переконував, що хоча Рада і має більший вплив на простий народ, якого прагне просвітити, без підтримки світської інтелігенції та аристократії їй не вдасться осягнути мети. Згодом голова Ради єпископ Григорій Яхимович писав митрополиту Михайлу Левицькому, що представники Собору були готові на суттєві поступки заради злиття, чи навіть свого влиття до лав Ради. Рада однак відмовила їм — через відмінні політичні цілі, задекларовані у відозвах обох організацій. Яхимович писав, що об'єднання "їм би нічим не помогло, а нам було би згубне для тієї довіри, що на нас поклали" (невідомо, щоправда, яку саме довіру мав на увазі єпископ — від народу чи від уряду).
Ймовірно, однією з обговорюваних поступок був можливий перехід (чи повернення) аристократії руського походження до грецького обряду. За спогадами одного з діячів того часу Степана Качали, частина аристократів-русинів на чолі з Володимиром Дідушицьким звернулися до єпископа Яхимовича з пропозицією співпраці та проханням прийняти їх назад до грецького обряду. Єпископ начебто відповів, що русини "шляхти не мають і не потребують". Цей епізод, хоч і не підтверджений іншими джерелами, став найвідомішим і яскравим прикладом переговорів двох конкурентних руських репрезентацій в середині 1848 року. Ця відповідь, якщо вона дійсно була, мала свідчити, що греко-католицькій верхівці насправді йшлося не так про обряд, як про небажання ділитися власним визначальним впливом в очолюваному нею русі і про небажання підважувати обраний політичний курс — лояльний до уряду та опозиційний до польського руху.
Відкинуті єпископом аристократи знайшли спосіб проявити свою "руськість" в межах Собору. Представники Собору задекларували у статуті понадконфесійний характер руського народу, а у своїх публікаціях відстоювали його соціальну повноту. Руський народ, на їхню думку, мав складатися з усіх суспільних класів — шляхти, інтелігенції, духовенства, міщанства та селянства — усіх, хто мав руське коріння чи бажав до русинів належати. Критерієм "руськості" відповідно ставали не обряд чи конфесія, а походження і свідомий вибір.
Свою модель представники Собору підкріплювали історичними аргументами. Вони визнавали, що на початку своєї історії русини були самостійним народом з власною могутньою державністю. Вона однак загинула під ударом монголів, і щойно у союзі з поляками політичне життя русинів набуло нового сенсу. Разом поляки та русини захищали себе та Європу від нападів кочівників — стали заборолом Заходу перед диким Сходом. Особливу роль у цій історії відводили "руським лицарям" — козакам. Шляхта, хоч і перейшла до іншого обряду, проте не перестала бути руською, а тепер прагнула відновити зв'язок і довіру зі своїм народом. Суголосно з позицією Ради Народової, саме шляхта подавалась як головний ініціатор скасування панщини, а всі біди простого народу пов'язувались із політикою бюрократії.
В актуальній політиці представники Собору також присвячували чималу увагу наддніпрянській Україні: русини з Галичини та України мали утворити ліберальний федеративний союз з поляками проти консервативних режимів Австрії та Росії. Революційна Галичина з центрами у Львові та Кракові у цьому сценарії мала стати зародком відновлення незалежних і союзних Русі та Польщі відповідно. Головним пропагатором тих ідей став Генрик Яблонський — молодий поет та публіцист, один з тих представників Собору, що народився по ту сторону австро-російського кордону, але переїхав до Львова, вчився тут в університеті і активно тут публікувався.
Висновки
[Нагору]
Від самого початку Собор зіткнувся з певними внутрішніми проблемами, які вирішити за недовгий період існування так і не зумів.
Перш за все, Собор не вибудував чіткої внутрішньої структури (чи принаймні не залишив свідчень про це). Немає жодних свідчень про якісь подальші після початку червня збори організації, вибори керівництва, утворення комітетів чи локальних філій. Те, що така діяльність не була передбачена навіть в статуті, може свідчити, що від самого початку творці Собору не мали чітких намірів його розбудовувати. Головною ареною їхньої політичної діяльності була Рада Народова, а Собор вони сприймали радше як тактичний інструмент, щоб підпорядкувати щойно зароджений руський рух інтересам польського. Утім, більш-менш успішно це вдалось лише на полях Слов'янського конгресу у Празі, де завдяки чисельнішому представництву "русини польської нації" — Леон Сапєга, Юліан Дідушицький, Каспер Ценґлевич, Ян Добжанський та інші — зуміли виступити від імені руського народу нарівні з делегатами від Головної Руської Ради.
На внутрішній арені натомість ці намагання успіхом не увінчались. І тут далася взнаки друга проблема Собору: основна ідея, яку він пропагував — польсько-руська подвійна ідентичність та союз з польським рухом — мала дуже обмежену соціальну базу. Дві головні суспільні групи, на які спирався Собор — шляхта та світська інтелігенція — не були чисельними серед русинів, а ті аристократи чи інтелігенти, які мали однозначну польську ідентичність, не потребували до неї руського "додатку". Натомість дві найчисельніші категорії русинів — священики, що були обмежені корпоративною дисципліною, та селяни, негативно налаштовані до всього, що "польське", а отже панське — потрапили під сферу впливу Головної Руської Ради.
За відсутності розбудованої структури Собор не мав і яскравого лідера, що повів би "русинів польської нації" за собою. Лідерство мало радше ситуативний характер і залежало від проявленої в конкретний момент ініціативи та спроможності вирішення актуальних питань. Першого голову Каспера Ценґлевича було обрано на перших зборах 23 травня. Та його відсторонили після двох тижнів головування (звідси, мабуть, і норма про вибори голови що два тижні), коли виникла потреба чіткіше заявити про свою прихильність до руської справи та шукати компромісів з Головною Руською Радою. Тоді лідерство на певний час перебрав радник Шляхетського суду у Львові Антоній Домбчанський, який відповідав за переговори з Радою. Натомість вже в жовтні, коли Собор все більше зближувався з польською Радою Народовою, лідером вважався один із землевласників Антоній Ґолеєвський, який довший час був представником Собору в Раді Народовій і відповідав за "польський" вектор.
До самого кінця існування Собор — і це третя його основна проблема — залишався розділеним на два табори. На початку жовтня, коли чисельніше пропольське крило вже вело переговори про повне злиття з Радою Народовою, проруська "опозиція" вітала від імені Собору учасників Собору руських вчених.
Таким чином, не розбудувавши внутрішньої структури, не здобувши ширшої громадської підтримки та не маючи єдиного центру тяжіння, Собор залишився угрупуванням людей з різних середовищ, часто різними мотиваціями, об'єднаними всього лиш спільним варіантом відповіді на актуальну проблему, що раптово виникла. Без жодної конкретної політичної діяльності його існування поступово втрачало сенс. В результаті, Руський Собор став єдиною з чотирьох політичних організацій, які виникли у Львові під час "Весни народів", що не дожила до повстання 1 листопада, а ще 6 жовтня добровільно влилася в склад іншої — Центральної Ради Народової.
Та попри "поразку" ідеї польсько-руського союзу та радше архаїчний характер подвійної ідентичності, деякі ідеї Руського Собору — зокрема, ідея позаконфесійності та соціальної повноти народу і потреба світського проводу в національному русі — значно більше відповідали модерному розумінню нації, ніж позиція Головної Руської Ради. Деякі з цих ідей згодом прийняв рух народовців, який розгорнувся у Львові в 1860-х роках і започаткував нову стадію в руському національному русі, скеровуючи його на українофільські позиції. Одним з лідерів цього руху був Юліан Лаврівський, який в 1848 році лавірував між двома руськими таборами.
Концепція gente Rutheni, natione Poloni, що стала одним з наріжних каменів Руського Собору, протягом ХІХ століття продовжувала функціонувати серед поляків руського походження, аристократів та світських інтелігентів зокрема. Одним з найвідоміших її адептів згодом був князь Адам Сапєга, син Леона. Утім, політично вона повністю влилася в польський національний рух, а в його рамках поступово маргіналізувалась, аж поки остаточно не зникла на межі століть.
Пов'язані історії
Пов'язані місця
Опис
Вул. Лесі Укрaїнки, 01 – театр імені Марії Заньковецької
Збори організації відбувалися в редутовій залі театру
Детальніше про місце
Опис
Вул. Коперника, 28
У цьому будинку, зведеному на початку XIX століття, містилася редакція часопису Dnewnyk Ruskij.
Персоналії
Каспер Ценґлевич (Kasper Cięglewicz) — колишній польський конспіратор, перший голова Руського Собору
Кирило Віньковський — чиновник фіскального уряду у Львові, спершу член Головної Руської Ради, згодом – лідер "руського" крила у Руському Соборі
Іван Вагилевич — поет, науковець, редактор газети "Dnewnyk Ruskij" - органу Руського Собору
Юліан Лаврівський — юрист, спершу член Головної Руської Ради, згодом – прихильник Руського Собору, учасник Собору руських вчених
Леон Сапєга (Leon Sapieha) — князь, член Центральної Ради Народової та Руського Собору
Володимир /Влодзімєж Дідушицький (Włodzimierz Dzieduszycki) — граф, член Центральної Ради Народової та Руського Собору
Антоній Домбчанський (Antoni Dąbczański) — радник Шляхетського суду у Львові, член Центральної Ради Народової, один з лідерів Руського Собору, переговірник від його імені з Головною Руською Радою
Антоній Ґолеєвський (Antoni Golejewski) — землевласник, член Центральної Ради Народової та Руського Собору, ініціатор влиття Собору до лав Ради
Юліан Горошкевич (Julian Horoszkiewicz) — поет, колишній польський конспіратор, секретар Леона Сапєги, член Центральної Ради Народової та Руського Собору
Михайло/Міхал Попель (Michał Popiel) — землевласник, колишній польський конспіратор, член Центральної Ради Народової та Руського Собору
Ян Захар'ясевич (Jan Zachariasiewicz) — поляк вірменського походження, колишній польський конспіратор, член Руського Собору, редактор газети "Postęp"
Кирило Віньковський — чиновник фіскального уряду у Львові, спершу член Головної Руської Ради, згодом – лідер "руського" крила у Руському Соборі
Іван Вагилевич — поет, науковець, редактор газети "Dnewnyk Ruskij" - органу Руського Собору
Юліан Лаврівський — юрист, спершу член Головної Руської Ради, згодом – прихильник Руського Собору, учасник Собору руських вчених
Леон Сапєга (Leon Sapieha) — князь, член Центральної Ради Народової та Руського Собору
Володимир /Влодзімєж Дідушицький (Włodzimierz Dzieduszycki) — граф, член Центральної Ради Народової та Руського Собору
Антоній Домбчанський (Antoni Dąbczański) — радник Шляхетського суду у Львові, член Центральної Ради Народової, один з лідерів Руського Собору, переговірник від його імені з Головною Руською Радою
Антоній Ґолеєвський (Antoni Golejewski) — землевласник, член Центральної Ради Народової та Руського Собору, ініціатор влиття Собору до лав Ради
Юліан Горошкевич (Julian Horoszkiewicz) — поет, колишній польський конспіратор, секретар Леона Сапєги, член Центральної Ради Народової та Руського Собору
Михайло/Міхал Попель (Michał Popiel) — землевласник, колишній польський конспіратор, член Центральної Ради Народової та Руського Собору
Ян Захар'ясевич (Jan Zachariasiewicz) — поляк вірменського походження, колишній польський конспіратор, член Руського Собору, редактор газети "Postęp"
Організації
Джерела
- Мар'ян Мудрий, "Руський Собор 1848 року: організація та члени", Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, №16, 2018, 107–126;
- Мар'ян Мудрий, "Русини польської нації" (gente Rutheni, natione Poloni) в Галичині XIX ст. і поняття "вітчизни", Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, №15, 2016–2017, 461–474;
- Jan Kozik, The Ukrainian National Movement in Galicia: 1815–1849, (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1986);
- John-Paul Himka, "The Construction of Nationality in Galician Rus': Icarian Flights in Almost All Directions," Intellectuals and the Articulation of the Nation, Edited by Ronald Grigor Suny and Michael D. Kennedy, (The University of Michigan Press, 1999), 109–164;
- Andriy Zayarnyuk, "Obtaining History: The Case of Ukrainians in Habsburg Galicia, 1848-1900," Austrian History Yearbook 36, 2005, 121–147
- Dnewnyk Ruskij, 1848, №1–9.
Автор — Роман Мельник
Редагування — Василь Расевич