Центральна Рада Народова
Історія
- Польське питання напередодні революції
- Створення Ради
- Вимоги та ініціатори
- Альтернатива Становому сейму
- Структура Ради
- Опозиція до опозиції: селяни, русини та консерватисти
- Соціальні питання і криза Ради
- Ліквідація Ради та її значення
Центральна Рада Народова (Центральна Національна Рада, Centralna Rada Narodowa) — головний представницький орган польського національного руху під час "Весни народів", що діяв у Львові з квітня по листопад 1848 року. Домагалася проведення ліберальних конституційних реформ, встановлення в Галичині польської адміністрації (автономії), впровадження польської мови в освіті, ліквідації панщини. Складалась здебільшого із представників дрібної шляхти, інтелігенції, аристократії ліберальних та радикальних поглядів.
Дотримувалась легальних методів боротьби, сформувала польську фракцію у Райхсраті, створила Національну гвардію. Її головними політичними опонентами були губернатор Галичини Франц Стадіон, лояльні до нього консерватисти, щойно посталий руський (український) національний рух та польські демократи-радикали з еміграції. Була ліквідована урядом після придушення повстання у Львові 1 листопада 1848 року та введення воєнного стану в Галичині.
Польське питання напередодні революції
"Польське питання" було однією з головних політичних проблем на сході Європи протягом XIX століття. Після поділу Речі Посполитої між Росією, Пруссією та Австрією відновлення єдиної держави в кордонах 1772 року стало основним завдання польського руху, а збройні повстання та конспірація — його головними знаряддями до досягнення цілі.
Довший час головним тереном його діяльності була Російська імперія, де опинилась більшість територій, на які претендував польський рух. Саме там після вторгнення Наполеона, підтриманого тисячами польських добровольців, виникло автономне Королівство Польське. Саме там відбулось перше масштабне польське повстання 1830 року. Після його поразки автономію було суттєво обмежено, а тисячі повстанців — тих, що не опинилися у засланні — вдалися до масштабної еміграції — здебільшого до Франції, але й частково до австрійської Галичини.
Так звана "Велика еміграція" в Парижі відігравала чималу, часто координуючу роль у польському русі і була поділена на два крила: консервативне на чолі з князем Адамом Чарторийським, що волів дипломатичні методи боротьби за відродження Польщі; та радикальніше Польське Демократичне Товариство, що координувало конспіративні структури на польських землях та готувало нові повстання.
Австрійська Галичина тим часом залишалась для польської справи "провінцією". У Габсбурзькій монархії панував "поліцейський" режим канцлера Меттерніха, в самій Галичині управління здійснювалось призначеними з Відня губернаторами. Та й Львів з його німецькомовним університетом, чисельною австрійською бюрократією та імперським військовим гарнізоном в місті навряд чи міг грати роль національного центру.
Єдиними поступками польському рухові після Наполеонівських воєн стало функціонування дорадчого Галицького станового сейму, відкриття кафедри польської мови в університеті, Оссолінеуму — головної громадської наукової установи в провінції, та кількох польськомовних часописів. Довкола цих інституцій і зосереджувалось усе польське національне життя в Галичині до середини ХІХ століття.
Єдина спроба повстання в Галичині 1846 року, так майже і не розпочавшись, закінчилась повним фіаско. Організовані емігрантами-радикалами та місцевими конспіраторами (часто з числа втікачів з Російської імперії), повстанці були розгромлені не військами імперії, а своїми ж "братами"-селянами, на підтримку яких в першу чергу розраховували. В результаті, понад тисячу повстанців загинуло, чимало вимушено емігрували, а Краків — доти "вільне місто" — був офіційно анексований імперією та включений до складу Галичини.
Відповідно, вибух "Весни народів" застав польський рух в Галичині цілком зненацька. Його діячі лише оговтувались від фізичного та морального розгрому дворічної давнини і в середині березня 1848 року, коли звістки про революцію у Відні та втечу канцлера Меттерніха досягнули Львова, аж ніяк не були певні у широкій народній підтримці і точно не були готові до нових збройних виступів проти уряду. Фіаско 1846 року визначило тактику 1848 року: польський рух вимушено, але свідомо перейшов на помірковані позиції та легальні методи боротьби.
Створення Ради
[Нагору]Рада Народова виникла у Львові 14 квітня 1848 року як ширший репрезентативний орган польського національного руху в Галичині замість попереднього Комітету Народового. Це була перша в місті відкрита політична організація, яку створили ще під час березневих демонстрацій, однак не мала осередків по провінції і представляла лише львівські середовища.
Безпосереднім поштовхом до створення Ради стала новина, що губернатор Галичини Франц Стадіон (Franz Stadion), вже після місяця революційних подій в імперії, вирішив реанімувати давній Галицький становий сейм, що не збирався попередні три роки. Ця установа, що діяла у Львові протягом першої половини ХІХ століття, включала в себе представників вищих класів та духовенства і мала суто дорадчі функції — могла складати петиції на ім'я цісаря з власними рекомендаціями щодо управління краєм. Як казали тоді, Становий сейм міг хіба "просити цісаря про те, чого він ніколи не давав, і дякувати йому за те, про що його ніколи не просили". Становий сейм революціонери трактували як підміну повноцінному крайовому сейму, що представляв би всі суспільні стани та мав би реальну владу в провінції (очевидно, обмежену наглядом з Відня), якого вони добивались. Навіть значна частина аристократії, що засідала у Становому сеймі, бажала більших повноважень, ніж ті, якими той був наділений.
За таких обставин львівські революціонери вирішили створили свій альтернативний представницький орган, що давав би їм право говорити від імені усього коронного краю. 14 квітня у будинку Томаша Кульчицького на площі Фердинанда зібралися понад 20 представників (за іншими даними, 17) Комітету Народового — ті що, вже повернулися з делегації до Відня чи не брали в ній участі — і створили нову організацію під назвою Рада Народова.
У перші тиждень діяльності Рада позиціонувала себе на позір як редакція однойменної газета — перший номер "Rada Narodowa" (згодом перейменоване у "Gazeta Narodowa") вийшов друком 19 квітня. Свобода преси діяла у Львові ще з кінця березня, тож юридично проти такої форми діяльності висунути було нічого. Насправді ж Рада заявила про себе і починала діяти як провідна політична сила, що мала представляти населення усього краю перед владою — як було сказано у першому номері газети, вона мала стати "органом не окремої партії чи тим більше окремої особи, але насправді збірного репрезентуючого тіла всіх національних стихій" (Rada Narodowa, 1848, №1).
Вимоги та ініціатори
[Нагору]Вимоги, викладені в петиції, передбачали широкі політичні та соціальні реформи в провінції. Петиція вимагала забезпечення базових конституційних свобод, рівних політичних прав усім мешканцям монархії, введення в Галичині польської (місцевої) адміністрації, відновлення самоврядування, створення крайового сейму (чи реорганізації існуючого Станового), запровадження польської мови до освіти, створення в провінції національної гвардії, врешті ліквідації панщини та будь-яких феодальних зобов'язань. Крім того, в петиції містилися деякі дрібніші вимоги, як от негайне звільнення всіх політичних в'язнів тощо. Ці постулати стали головною політичною програмою польського руху під час революції 1848 року.
Головними ініціаторами та авторами петиції, що стали ядром польського руху в перший місяць революції, а згодом й творцями Ради Народової, стали два середовища, поєднані революційним моментом та спільними поглядами на ситуацію.
Одним з них були "професійні" польські революціонери — Францішек Смолька (Franciszek Smolka) та Флоріан Земялковський (Florian Ziemiałkowski). В попередні роки вони належали до конспіративних кіл і брали участь у підготовці повстання. Деякі з них, як Смолька, отримали за це спершу смертні вироки, проте згодом були помилувані цісарем. Саме Смольці деякі джерела приписують ініціативу зі створення Ради Народової.
Іншим крилом було середовище літераторів, згуртоване довкола газети Dziennik Mód Paryskich. Заснована та утримувана заможним кравцем Томашем Кульчицьким (Tomasz Kulczycki), газета ще раніше відійшла від первинної "кравецької" тематики і, попри свою назву, стала основним літературним часописом у Львові. З настанням революції вона відверто зайнялась політичною діяльністю. Її редактор Ян Добжанський (Jan Dobrzański) та постійний дописувач Юзеф Дзєжковський (Józef Dzierzkowski) стали одними з лідерів протестного руху у Львові, а власник Кульчицький неодноразово надавав свій будинок під зібрання Комітету чи Ради. Добжанський став також редактором головного пресового органу Ради, що виник на базі Dziennik-а.
Обидва ці середовища належали до так званої світської інтелігенції. Переважно вони мали дрібно-шляхетське походження, проте за Габсбурґів були позбавлені свого статусу і займалися "вільними професіями". Лише деякі з них, як-от Смолька, походили із сімей австрійських чиновників чи військовиків, акультурованих у польське середовище.
Складена ними петиція знайшла підтримку у практично всіх суспільних верств (крім хіба крайніх консерватистів та прихильників уряду). Дуже важливе значення для впливовості щойно сформованого руху мала підтримка вищих верств суспільства. Ще в перший день, 19 березня, аристократи — ті з них, що поділяли реформаторські погляди інтелігенції (хоч і в дещо поміркованішому вигляді) — особисто підписали складену революціонерами петицію, чим значно додали їй політичної ваги — і в очах громадськості, і перед владою. Саме вони очолювали делегації до губернатора та згодом до цісаря з метою представити вимоги громадськості до влади.
Відповідно, до утвореного навколо петиції Комітету Народового входили представники різних соціальних станів – інтелігенції, духовенства, аристократії, та різних конфесій — римо- і греко-католики, юдеї. Аналогічно, серед засновників Ради Народової 14 квітня були правник Францішек Смолька і редактор Ян Добжанський, графи Александер Фредро (Aleksander Fredro) та Тит Дідушицький (Tytus Dzieduszycki), отці римо-католицький Роман Зубжицький (Roman Zubrzycki) і греко-католицький Онуфрій Криницький, євреї юрист Освальд Менкес (Oswald Menkes) і банкір Абрагам Мізес (Abraham Mises). Крім них, до складу Ради одразу заочно включили всіх членів делегації до цісаря, що на той час від імені Комітету у Відні представляли цісарю петицію з вимогами громадськості.
Утім, більшість аристократів, зокрема й ті, що в березні підтримали петицію, в перші тижні залишались осторонь діяльності Ради. Навіть ті з них, що взяли 14 квітня участь у її створенні, надалі не брали активної участі у її діяльності. Причин на це могло бути дві: по-перше, Рада залишалась офіційно не визнаною урядом організацією (отже, напівлегальною), що могло бути проблемою для прихильників легальних методів діяльності, якими переважно були аристократи; по-друге, аристократи очікували на оголошене губернатором скликання Станового сейму, в якому вони мали взяти участь. Обидві перешкоди вирішились наприкінці квітня.
Альтернатива Становому сейму
25 квітня, напередодні відкриття сейму, в Латинській катедрі відбулася урочиста меси в честь уродин цісаря Фердинанда, під час якої представники Ради несподівано стали в храмі обабіч губернатора — наче рівноцінне джерело влади в провінції. З однієї сторони, участь Ради у відправі мала демонструвати вірність польського руху особисто цісарю та монархії, з іншої — кидало символічний виклик авторитету губернатора в провінції.
Того ж дня, після літургії, губернатор, що досі ігнорував Раду як політичну силу, запросив до себе Францішека Смольку і запропонував йому разом з кількома членами Ради "обговорити публічні справи" (Schnür-Pepłowski, 1895). Смолька відмовився, адже в цей же час в залах Оссолінеуму вже проходила попередня зустріч делегатів Станового сейму за участі кількох запрошених членів Ради. Після нетривалої дискусії учасники зустрічі більшістю голосів вирішили відмовитись від участі у сеймі та оголосити його недійсним. Це розцінювалось як перша суттєва перемога Ради, що сама виникла як противага Становому сейму і задіяла увесь свій вплив, щоб не допустити його відновлення.
Наступного дня, у відповідь на невдачу зі сеймом, за вказівкою губернатора поліція о четвертій ранку увірвалась до зали Ради Народової, конфіскувала її документи та опечатала приміщення, оголосивши Раду поза законом. У відповідь на раптові репресії посли сейму делегували 20 своїх представників до складу Ради, яка продовжувала засідати у приватних помешканнях, чим не лише висловили їй свою підтримку, але й фактично взяли під свою "опіку" перед урядом. Серед тих учасників сейму, що долучились до Ради, були не лише впливові аристократи, такі як Леон Сапєга (Leon Sapieha), Лєшек Дунін-Борковський (Leszek Dunin-Borkowski) та інші, але й один з двох католицьких ієрархів в Галичині (львівський престол на той час був вакантний) — перемиський єпископ Францішек Вєжхлейський (Franciszek Wierzchlejski), майбутній архієпископ Львова.
Отримавши солідну підмогу, Рада досить швидко добилася, щоб губернатор розблокував її приміщення в "старому театрі" і фактично визнав та прийняв її існування. Протягом наступних днів Рада продовжувала приймати до своїх лав представників з провінції, а 1 травня прийняла кількох селян з різних повітів як символічних представників свого стану. Кількість її членів зросла до 80 осіб.
Тим часом, приблизно в останні дні квітня у Львові дізналися текст конституції, яку ще 25 квітня у Відні оприлюднив цісар (Gazeta Lwowska опублікувала його лише 3 травня, проте згадки про нову конституцію з'являлись в пресі ще день-два раніше — інформація з Відня доходила в той час до Львова кілька днів). Вона не давала автономії провінціям, на що розраховував зокрема і польський рух, проте гарантувала своїм підданим базові громадянські свободи, зокрема і свободу зібрання та організації — отже давала Раді легальні підстави для функціонування.
Таким чином, в останні дні квітня з гуртка опозиціонерів з числа переважно інтелігенції, що діяли під прикриттям редакції газети, Рада перетворилась на потужну політичну організацію, що претендувала бути репрезентацією усього польського народу провінції — отже, в їхньому уявленні, усього населення краю, усіх його станів — від аристократії до селянства, та конфесій — від християн обох обрядів до юдеїв. В лавах Ради Народової вони виступали як представники різних станів та віросповідних груп єдиного польського народу.
Структура Ради
В часи найбільшого підйому активності — в травні 1848 року — Рада налічувала до 170 членів. Рада не мала єдиного чітко вираженого лідера, її голову члени мали обирати щомісяця простою більшістю голосів. Нових членів мали приймати до Ради (кооптувати) за згодою щонайменше трьох четвертих голосів.
Місце осідку Ради не є до кінця зрозумілим. В перші дні вона часто міняла локацію через різні перешкоди від уряду. Виникла Рада в будинку Томаша Кульчицького. В наступні дні пробувала засідати у трапезній Домініканського монастиря, однак там раптом терміново виникла необхідність розмістити військо. Далі пробували збиратись у залах Оссолінеуму, де ще раніше збирався Комітет — губернаторство однак не дало на це дозвіл, мовляв ці зали вже використовувались як осідок Галицького кредитового товариства.
Надалі засідання Ради відбувались в будівлі театру, однак не зовсім зрозуміло якого. Один з сучасних польських дослідників діяльності Ради писав про театр Скарбека як осідок Ради (Stolarczyk, 1994). Львівський історик з ХІХ століття, на якого той посилається, натомість неодноразово і однозначно згадував про "старий театр" (в будівлі колишнього францисканського монастиря на вулиці Театральній, нині не існує): в редутовій залі начебто проходили загальні засідання Ради, а у бічних приміщеннях діяли комітети (Schnür-Pepłowski, 1895). Версія зі старим театром видається більше правдоподібною, адже в той же час, коли 26 і 27 квітня поліція за вказівкою губернатора заблокувала осідок Ради, сам губернатор очікував на прибуття послів та відкриття станового сейму, який за традицією збирався в залі театру Скарбека — тож "новий театр" навряд чи міг бути блокований. Щоправда, в першій відозві Ради, складеній 15 квітня, а потім двічі опублікованій в газеті 19 і 22 квітня, вказано, що передплатити орган Ради можна було в редакції Dziennikа Mód Paryskich (тобто в тому ж будинку Кульчицького) або в "новій залі редутовій" театру Скарбека (Rada Narodowa, 1848, №1,4). Утім, це може бути свідченням "мандрів" Ради Народової містом в перші дні її існування.
Внутрішньо Центральна Рада була поділена на окремі комітети — виділи. Виділ справ крайових на чолі з Леоном Сапєгою займався переважно питаннями впровадження польської мови в адміністрації та судах і призначення туди місцевих польських кадрів. Виділ Кореспонденції під керівництвом Юзефа Дзєжковського (пізніше — Освальда Менкеса) займався комунікацією із місцевими Радами по провінції, а також зовнішніми зносинами — з закордонними делегаціями, що прибували до Львова, та власними делегаціями, що відправлялись в інші краї: здебільшого до Відня, Праги, Пешта та закордон до Парижа та Франкфурта. Виділ духовності та науки займався питаннями освіти і поєднував у собі духовенство усіх трьох віросповідань та представників інтелектуальної праці, як історик Кароль Шайноха (Karol Szajnocha). Бюджетом Ради завідував окремий Фінансовий виділ, до якого належали серед відоміших осіб Францішек Смолька, власник Dziennik-а Томаш Кульчицький та інші.
Врешті, окремий виділ займався створенням Національної Гвардії, що задумувалась як ядро майбутньої польської армії. Основну масу добровольців складало львівське студентство, дрібна шляхта та міщани. Влітку Гвардія налічувала вже 4 тисячі осіб у Львові, а по цілому краю — близько 20 тисяч, однак вони були досить слабо озброєні і виконували здебільшого поліційні функції. Її командирами був спершу генерал Юзеф Залуський (Józef Załuski), а згодом більшість часу генерал Роман Вибрановський (Roman Wybranowski) — обидва учасники ще Наполеонівських війн та польського повстання 1830 року.
Опозиція до опозиції: селяни, русини та консерватисти
Селяни
"Селянське питання" було одним з головних під час "Весни народів" і заодно однією з головних дилем всередині польського руху. Після кількох невдалих спроб повстань стало зрозуміло, що без масової селянської підтримки одними шляхетськими конспіраційними силами побороти владу імперій не вдасться. Польські демократи в 19 столітті послідовно закликали до ліквідації панщини та називали селян своїми "братами". Відтепер у їхньому баченні польська нація складалася не лише з "народу-шляхти", як у попередні століття, а зі всіх суспільних верств. Відновлена Річ Посполита тепер мала бути не "шляхетською республікою", а державою усього польського народу.
Утім спроби реформувати польську державу ще перед її загибеллю австрійську Галичину не зачепили. Тут навпаки агентом змін став "окупаційний" уряд. Ще в 1780-х роках цісар Йосиф ІІ скасував в імперії кріпацтво: селяни все ще мусили надалі відробляти панщину, проте отримали особисту свободу і стали суб'єктами державного права. Відповідно, пригадуючи своє безправне становище в старій Речі Посполитій, галицькі селяни мали мало мотивації підтримувати "шляхетські" виступи (а саме так вони бачили починання польського руху), а навпаки – були радше цілком лояльними підданими імперії, в якій бачили захист перед сваволею поміщиків. Це найвиразніше проявилось під час спроби повстання 1846 року, коли перелякані "шляхетським заколотом" селяни стали на бік імперії.
Протягом 1848 року по селах розгорталася справжня боротьба за прихильність селянства між польським рухом та бюрократією: обидві "партії" переконували селян, що у всіх їхніх бідах винен більшою мірою противник. Крім того, польський рух покладав відповідальність за криваві події дворічної давнини на адміністрацію, котра начебто підбурювала селян проти повстанців. Селянською проблемою в структурі Ради займався цілий окремий комітет, що намагався відгороджувати селян від впливу адміністрації.
Самостійно скасувати панщину, що було головною потребою селян, і таким чином прихилити їх до себе закликали галицьких аристократів і місцеві демократичні сили, і з еміграції. Рада Народова звернулась з тим закликом до землевласників вже в першому випуску своєї газети. Князь Адам Чарторийський, один з найвпливовіших емігрантів, запропонував зробити це символічно на Великдень 23 квітня.
Губернатор Стадіон відчув момент і зумів зіграти на випередження: в переддень Великодня, 22 квітня 1848 року, він самовільно — без санкції цісаря, але від його імені — оголосив про ліквідацію панщини в Галичині. Цісар згодом схвалив такі дії і підписав указ заднім числом за 17 квітня. Таким чином галицькі селяни позбулися повинностей на кілька місяців раніше, ніж в решті імперії, і вкотре заслугою не потенційних національних провідників, а імперської адміністрації.
Консерватисти
Позбавивши польський рух широкої соціальної бази знизу, Стадіон вирішив відрізати від нього і консервативну частину еліти. У питаннях відшкодування за втрачену робочу силу та спільного користування лісами і пасовиськами, що вийшли на передній план на селі після скасування панщини, програма революціонерів сильно розходились із позицією багатьох великих землевласників. Деякі з них не погоджувались на радикальні суспільні зміни, відміну усіх станових привілеїв, політичне рівноправ'я усіх громадян, чого добивались радикальні демократи. У протистоянні Ради з губернатором вони залишились на боці останнього.
3 травня, тиждень після "саморозпуску" Станового сейму, група аристократів консервативних поглядів, лояльних до уряду, з санкції губернатора об'єднались у Товариство Землевласників. У своїй програмі вони поєднували польський патріотизм з соціальним консерватизмом. Між консерватистами та революціонерами на сторінках їхньої преси розгорілась завзята полеміка. Консерватисти закидали революціонерам деструктивну політику, натомість представники Ради звинувачували тих у колаборації з урядом.
Розділені соціальним та політичним питанням, обидва табори були все ж поєднані у питанні національному: і ті, і ті бажали більших прав для польського народу (хоч часто розуміли його по-різному) та культури в Галичині; і ті, і ті вважали місцевих русинів всього лиш окремою гілкою єдиного польського народу.
Русини
З усіх зовнішніх проблем польського руху головною була руська, адже підривала його національну "монополію" на Галичину та інші руські території старої Речі Посполитої. Більшість представників польського руху сприймали русинів всього лиш як особливу конфесійну та етнографічну групу єдиної польської нації, відмовляючи їм у праві окремого політичного голосу. Протягом першої половини ХІХ століття, як і в перший місяць революції, польський рух і справді був єдиним політичним національним рухом в Галичині та у Львові, а частина руської інтелігенції навіть брала у ньому участь. Проте в добу романтизму та захоплення фольклором факт, що абсолютна більшість населення на сході провінції (здебільшого селян) розмовляла іншою мовою та належала до іншого обряду, ніж більшість революціонерів (переважно шляхта та інтелігенція), набував щораз більше політичного (а заодно і соціального) виміру.
Ще в березні, під час перших демонстрацій, дехто з присутніх русинів обурювався, що в тексті петиції не згадується про них як рівноцінну національну спільноту провінції. І хоча, усвідомивши можливу шкоду, учасники делегації до цісаря згодом виправили цей недолік, а Рада Народова публікувала відозви до русинів з закликами до братньої співпраці, загальне ставлення польських активістів до руського питання не могло змінитись так швидко. Стадіон вирішив використати ці національні розбіжності і підштовхнув лояльних до себе руських ієрархів очолити свій національний рух, що якраз починав про себе заявляти. В результаті, на початку травня у Львові виникла Головна Руська Рада, альтернативна до польської. Центральна Рада Народова, досі єдина у своєму роді в Галичині, отримавши альтернативу, ставала відтепер радою польською — однією з двох взаємоконкуруючих національних репрезентацій у провінції.
Показово, що обидві опозиційні до Ради Народової організації — і русинів, і землевласників — виникли буквально за тиждень після того, як губернатор зазнав поразки із Становим сеймом, а у Відні була оприлюднена конституція, що дозволяла вільно творити організації, та очолювались людьми, що паралельно належали до губернаторської дорадчої ради (так званого "Байрату").
Польська Рада ще в травні створила свою альтернативу Руській Раді — організацію під назвою Руський Собор. Він складався переважно із лояльних до польського руху русинів, які часто вже належали раніше до польської Ради, та поляків, зокрема й аристократів, які визнавали своє руське коріння. Утім, значного успіху Руський Собор не добився, хоч і пропагував деякі цікаві ідеї, і на початку жовтня повністю влився в склад Ради Народової.
Руська Рада натомість, дзеркально до польської, створила регіональну мережу повітових рад. Руські ради, як і польські, боролися за вплив на селян, однак зі згаданих вже культурних причин, здобували собі більше успіху. Руська Рада добивалася поділу Галичини на західну польську частину з центром у Кракові та східну руську, столицею якої мав залишатися Львів. Така вимога ставила під загрозу майбутнє польського Львова, який польський рух бачив столицею своєї національної провінції. Влітку 1848 року обидва табори організували обопільні кампанії зі збору підписів за і проти поділу Галичини: до кінця року руська Рада зібрала майже 200 тисяч підписів, в той час як польська — приблизно втричі менше.
Обидва табори зустрілись на Слов'янському конгресі у Празі в червні 1848 року, куди відправилась польська делегація з кільканадцяти осіб на чолі з Яном Добжанським, Титом Дідушицьким, Єжи Любомирським та іншими. Конгрес мав на меті вирішити локальні непорозуміння та виробити спільну позицію слов'ян перед загрозою, з однієї сторони, відновлення віденського централізму, з іншої — німецького та угорського націоналізмів, що претендували на деякі слов'янські території. Австрійські слов'яни бажали переформатувати монархію на федерацію національних провінцій, об'єднаних під габсбурзьким скіпетром, де слов'яни зайняли б рівноцінне становище з німцями та угорцями.
Польський рух займав у цій ситуації неоднозначну позицію: з одного боку, він також протистояв віденському централізму, з іншого — ідея австрійської федерації цікавила його хіба як перехідний етап на шляху до відновлення Речі Посполитої. Імперія для нього була не заборолом проти зазіхань конкурентних національних рухів, а основною перешкодою на шляху до здійснення своєї головної цілі. До того ж, головним національним опонентом поляків в межах імперії несподівано стали не німці чи угорці, а слов'яни-русини.
Польсько-руський конфлікт був чи не єдиним міжслов'янським непорозумінням в межах монархії і для його обговорення була створена одна з трьох окремих секцій з'їзду. За посередництвом чехів обидві делегації зуміли досягти компромісу: польська сторона визнавала рівні національні права русинів у Галичині, натомість руська сторона погоджувалась відкласти питання поділу провінції до його розгляду в майбутньому парламенті. Утім, через вибух повстання у Празі діяльність конгресу довелось достроково припинити, а досягнутого компромісу, який насправді не задовольняв жодну зі сторін, так в життя ніколи і не втілили.
В підсумку, ідея поділу Галичини так і не була втілена — в цьому питанні польський рух здобув перемогу, адже зберігав політичний контроль над єдиною провінцією до самого кінця імперії.
Соціальні питання і криза Ради
Польські демократи утворили в парламенті свою фракцію, яка зайняла місця в лівому "революційному" крилі парламенту. Її головою обрали землевласника Северина Смажевського (Seweryn Smarzewski), хоча фактичним лідером і загалом найвпливовішою польською фігурою в парламенті був Францішек Смолька — у вересні він став віце-президентом австрійського парламенту, а в жовтні очолив його. Польська Рада, хоч і отримала майже половину мандатів від Галичини, не здобула вирішального впливу на власне селянство, яке опинилося разом із представниками Руської Ради в проурядовому "центрі", очолюваному головним "ворогом" Ради Народової, вже екс-губернатором Стадіоном. Інші опоненти Ради, галицькі консерватисти, засідали у правому "реакційному" крилі парламенту.
Двома головними питаннями, які розглядали на засіданнях парламенту, було питання ліквідації панщини (яке було доконаним фактом лише в Галичині) і відшкодування за неї поміщикам та питання майбутньої конституції, зокрема розширення виборчого права. Обидва питання виявили певні протиріччя, що існували між самими представниками Ради Народової.
Так, ще на передвиборчих зборах в червні в Оссолінеумі, де обирали кандидатів від львівських округів до парламенту (своєрідні внутрішні "праймеріз" в рамках Ради), обговорювали питання виборчого права. Питання стояло, як і по всьому континенту, чи надавати виборче право усьому населенню, безвідносно до статусу чи освіти (демократичні або радикальні ідеї), чи все ж обмежити його певним матеріальним чи освітнім цензом (ліберальні ідеї). Один з претендентів — Лєшек Дунін-Борковський — виступав за те, аби обмежити виборче право "інтелігентністю", інший — бодай писемністю, а третій — Мар'ян Дилевський — закликав лишити людям "хоч за щось самим боротись", адже просто дароване вони не цінуватимуть і швидко втратять. Газета Dziennik Mód Paryskich, що свого часу стояла біля витоків Ради Народової і надалі видавалася її представниками (редактором був Кароль Шайноха), натомість критикувала усіх їх з радикальних демократичних позицій.
Схожим чином, вже в стінах парламенту, коли дійшло до голосування за відшкодування поміщикам за втрачену панщину, більшість представників Ради, в тому числі і Дунін-Борковський, і Земялковський, і інші, вірні своїм демократичним постулатам, синхронно з селянськими послами голосували проти. Натомість єпископ Вєжхлейський, попри те, що свого часу Раду підтримав і формально до її членів належав, з консервативних позицій голосував за. А один з лідерів Ради Францішек Смолька взагалі від голосування утримався, через що врешті питання вирішилось проти користі селян.
Ці випадки демонструють певні світоглядні розбіжності в рядах самої Ради Народової. Ставши "загальнонародною" політичною платформою, вона поєднала в своїх лавах людей з досить різними поглядами на політичну та соціальну ситуацію. Людей, яких об'єднували хіба відданість польській національній справі та опозиційність до уряду. В перші місяці революції, коли головний фронт проходив між урядом імперії та національними опозиціями, цього спільного знаменника вистачало для згуртованої діяльності. Однак згодом, коли справа дійшла до конкретних питань та рішень, відмінність у поглядах все більше давалася взнаки.
До того ж, з моменту обрання парламенту основний центр політичної боротьби перемістився до Відня. У Львові ж після відкликання у червні губернатора Стадіона, який уособлював для революціонерів "старий режим", напруга трохи спала. Протягом наступних місяців його обов'язки виконував Аґенор Ґолуховський (Agenor Gołuchowski), з кінця жовтня до міста ненадовго прибув новий губернатор Вацлав Залеський (Wacław Zaleski). Обидва були першими поляками на цій посаді. Хоч вони і дистанціювалися від надто реформістської програми Ради та належали радше до консервативного табору, їх не можна було назвати "зайдами" чи звинуватити у германізації краю. Як писав ще в травні Кароль Шайноха, у Львові ніхто нікого не переслідує, ніхто нікому не заважає, тож немає жодної активності і навіть немає про що розповісти.
В результаті, активність Ради Народової поступово спадала: на кінці червня в її засіданнях брали участь приблизно 40 осіб, в липні — в середньому лише 30. Восени велося чимало розмов про падіння ефективності Ради, потребу її реорганізації та надання її діяльності нового змісту. Юзеф Дзєжковський, один з зачинателів революційного руху у Львові, навіть пропонував скликати загальнонаціональний крайовий конгрес у Львові, що визначив би нову програму діяльності та вдихнув нове життя у Раду. Інші голоси стверджували, що програма давно визначена і зрозуміла, потрібно лише ефективніше її виконувати, а не займатися балаканинами. Однак до конкретних результатів так і не дійшло.
Ліквідація Ради та її значення
Натомість радикали знаходили чималу підтримку серед міських низів та студентської молоді, організованої у так званий Академічний Легіон. Ситуація стала особливо напруженою в жовтні 1848 року під час чергового повстання у Відні. За однією з версій, після поразки віденського повстання австрійське військове командування спеціально спровокувало заворушення у Львові, щоб під цим претекстом придушити всі радикальні сили в місті та заодно ліквідувати опозицію. Коли 1 листопада, після чергової сутички між демонстрантами та військами, радикали захопили міську ратушу та позводили довкола Ринку барикади, представники Ради Народової безуспішно намагались переконати повстанців скласти зброю. Наступного дня, 2 листопада, урядові війська придушили повстання, в місті ввели воєнний стан. Всі товариства, серед них і Центральну Раду Народову, було ліквідовано
Нетривала піврічна діяльність Ради Народової у 1848 році не стала для польського національного руху глобальним зламом, як, скажімо, для інших слов'янських народів Австрії — тих же русинів, чехів чи словаків, для яких "Весна народів" була дебютом на політичній арені. Польська проблема стояла на міжнародному порядку денному як до, так і після революції. Однак Рада Народова започаткувала новий етап в історії польського руху саме в Галичині: у 1848 році польські революціонери, розгромлені два роки до того своїми ж селянами, вперше замінили гасло безкомпромісної боротьби за відродження незалежної Польщі на прагматичніші вимоги встановлення польської адміністрації в Галичині без негайного відриву провінції від імперії, а збройні методи на легальну політичну боротьбу з урядом.
Віденський уряд завдяки активності Ради також усвідомив, що польський фактор в Галичині не варто ігнорувати. В наступне десятиліття після відновлення абсолютизму губернатором провінції був Аґенор Ґолуховський, один з лідерів польського консервативного табору. Хоч він і стояв 1848 року по іншу сторону барикад із революціонерами, його правління фактично стало перехідним етапом до майбутнього здобуття галицькими поляками автономії. На початку 1870-х років консерватист Ґолуховський був намісником автономної польської Галичини, демократ Земялковський — президентом самоврядного Львова, а ліберал Смолька трохи згодом – президентом Палати послів конституційної Австрії. Ідеї, вперше сформульовані в 1848 році Центральною Радою Народовою, втілилися в життя вже через півтора-два десятиліття зусиллями і компромісом між обома польськими таборами і, таким чином, заклали основу під майбутній розвиток Львова як столиці польської автономії в складі Австрійської імперії.
Пов'язані історії
Пов'язані місця
Вул. Стефаника, 02 – Львівська національна наукова бібліотека ім. Стефаника (колишній інститут Оссолінеум)
Детальніше про місце
"Старий театр"
Одне з місць проведення засідань Ради
Пл. Фердинанда, 5 (Міцкевича)
Будівля редакції газети Dziennik Mód Paryskich, де була створена Центральна Рада Народова
Персоналії
Ян Добжанський (Jan Dobrzański) — письменник, редактор газети "Dziennik Mód Paryskich", один з засновників Центральної Ради Народової, редактор її органу "GazetaNarodowa".
Флоріан Земялковський (Florian Ziemiałkowski) — один з засновників Центральної Ради Народової, посол від Львова до австрійського парламенту, згодом – президент Львова.
Юзеф Дзєжковський (Józef Dzierzkowski) — письменник, один з засновників Центральної Ради Народової.
Леон Сапєга (Leon Sapieha) – князь, член Центральної Ради Народової, Руського Собору, Дорадчої Ради, згодом – маршалок Галицького крайового сейму.
Александер Фредро (Aleksander Fredro) — граф, літератор, член Центральної Ради Народової
Лєшек Дунін-Борковський (Leszek Dunin-Borkowski) — граф, літератор, член Центральної Ради Народової, посол від Львова до австрійського парламенту
Мар'ян Дилевський (Marian Dylewski) — член Центральної Ради Народової, посол від Львова до австрійського парламенту.
Кароль Шайноха (Karol Szajnocha) — історик, письменник, член Центральної Ради Народової, редактор газети "Dziennik Mód Paryskich" (згодом – "Tygodnik Polski").
Францішек Вєжхлейський (Franciszek Wierzchlejski) — римо-католицький єпископ Перемишля, член Центральної Ради Народової, посол до австрійського парламенту, згодом — архієпископ Львова.
Онуфрій Криницький — греко-католицький священник, член митрополичої консисторії у Львові, один із засновників Ради Народової, представляв русинів грецького обряду в польському русі.
Освальд Менкес (Oswald Menkes) — юрист, один з засновників Ради Народової, згодом голова Виділу Кореспонденції, член Міського виділу.
Роман Вибрановський (Roman Wybranowski) — генерал, колишній учасник наполеонівських війн та польського повстання 1830 року, в 1848 — командир Національної гвардії у Львові.
Франц Стадіон (Franz Stadion) — губернатор Галичини, головний політичний опонент Ради, посол до австрійського парламенту, згодом — міністр внутрішніх справ Австрійської імперії.
Організації
Джерела
- Włodzimierz Borys. Wybory w Galicji i debaty nad zniesieniem pańszczyzny w parlamencie wiedeńskim w 1848 r. Przegląd Historyczny 1967 58/1, 28-45.
- Jana Osterkamp (2016) "Imperial diversity in the village: petitions for and against the division of Galicia in 1848", Nationalities Papers, 44:5, 731-750
- Antony Polonsky, "The Revolutionary Crisis of 1846-1849 and Its Place in the Development of Nineteenth-Century Galicia", Harvard Ukrainian Studies, Vol. 22, Cultures and Nations of Central and Eastern Europe (1998), pp. 443-469
- Rada Narodowa. №1-30. Lwów, 1848
- Marian Stolarczyk. Działalność Lwowskiej Centralnej Rady Narodowej. Rzeszów, 1994.
- Stanisław Schnür-Pepłowski. Z przeszłości Galicyi (1772-1860). Lwów, 1895.
- Rok 1848. Wiosna Ludów w Galicji (po redakcją Władysława Wica). Wydawnictwo Naukowe AP. Kraków, 1999.