7 серпня 1941 року на теренах Східної
Галичини та Львова вступив у силу загальний обов'язок праці для усіх євреїв
чоловічої статі віком від 14 до 60 років, як і низка інших антиєврейських
законів. Згідно з наказом, усі відповідні особи повинні були зареєструватися у Бюро
праці, а до того ж тут вікову планку знизили до 12 років. Тим хто ухилявся від обов'язку праці загрожувала кара до 10 років ув'язнення.
Для проведення реєстрації та
організації посередництва у використанні єврейських робітників було створене Єврейське
бюро праці Лємберґ (Arbeitsamt Lemberg Judeneinsatz). Розмістилося воно у будинку школи імені Маркіяна Шашкевича на вулиці Замкненій, 8, а згодом перебралось до школи імені Миколая
Рея (сучасна вулиця Під Дубом, 1).
Керівником інституції став німець
Гайнц Вебер (Heinz Weber), а решту персоналу становили
виключно євреї. Вони вели власну картотеку зареєстрованих. Особи, що знаходили
більш-менш постійне місце праці, отримували спеціальні посвідчення. Найбільше
старались отримати місце праці у тих організаціях та підприємствах, котрі
працювали для вермахту.
У разі відсутності постійного місця
праці зареєстровані робітники мали в означений час з'являтися до Бюро праці, де
на подвір'ї наймачі з різних фірм, установ та військових частин вибирали
потрібних їм для роботи людей. Кожного тижня роботодавці були зобов'язані надавати дані щодо змін
серед єврейського персоналу. Якщо людина не була
зареєстрована чи втрачала офіційне місце праці, то ставала "асоціальним
елементом" і першим кандидатом на вивезення до концтабору. Проте за умов поліційного свавілля, навіть наявність
офіційного "корисного для німецької економіки" робочого місця далеко
не завжди убезпечувала від подібної долі. Німецька та єврейська поліція могли
нехтувати посвідченнями і забирати людей просто з вулиць міста. Таким чином
чимало працівників не потрапляли до місць праці що, відповідно, порушувало
роботу установ та фірм, багато з яких працювали на німецьку армію.
Для впорядкування ситуації, спеціальним розпорядженням губернатора дистрикту Галичина Карла Ляша (Karl Lasch) від 28 листопада 1941 року було заборонено притягати євреїв, котрі мали належні посвідки праці, до якихось інших робіт. У середині березня 1942 року його наступник Отто фон Вехтер (Otto von Wächter) продублював цей наказ.
Для упорядкування ситуації спеціальним
розпорядженням губернатора дистрикту Галичина Отто фон Вехтера (Otto von Wächter)
від 13 березня 1942 року притягати євреїв які мали належні посвідчення про працю,
до якихось інших робіт було заборонено. Наприкінці березня 1942-го
за розпорядженням штадтсгауптмана, міського посадника, Еґона Гьоллера (Egon Höller),
була проведена перереєстрація усіх зобов'язаних до праці осіб. Відповідно до
неї кожна працююча особа повинна була отримати особову справу, нову нарукавну пов'язку з червоною літерою "А" та
номером справи, а також нове посвідчення (Meldekarte).
Окрім того найближчі члени сім'ї такого A-Jude
(працюючого єврея) отримували пов'язки з голубими літерами та номером чоловіка.
У результаті проведеної перереєстрації
Єврейське бюро праці остаточно перебрало на себе від відділу праці юденрату контроль
над розподілом робочих сил в ґетто, а також стало центром корупції — серед єврейського
загалу того часу було поширене переконання, що наявність посвідки дасть
можливість "корисним" працівниками пережити воєнне лихоліття.
Уже через декілька місяців, наприкінці
червня 1942 року, Єврейське бюро праці закрили, а підготовлені у ньому списки
працівників були використані поліційними органами для проведення так званої "Великої
Акції" у серпні 1942 року — депортації понад 40 тисяч осіб до табору
смерті Белжець.
