Вул. Винниченка, 3 – житловий будинок

Попередній будинок на ділянці

Перший будинок на цій ділянці постав близько 1780 року поза фортифікаціями бернардинського монастиря, на ділянці під конскрипційним №740 у дільниці середмістя. Наступний був збудований Яном Родкєвичем (Rodkiewicz) (ДАЛО 2/2/3446:18). Родкєвич, був державним службовцем, який пройшов кар'єрний шлях від практиканта відділу експедиту (у перші роки ХІХ століття) до радного Крайового суду, спершу у Станіславові (тепер Івано-Франківськ), а потім у Львові. У 1820-х роках він був нобілітований. В урядових шематизмах з 1828 року він числиться власником Нового Села у Жовківському повіті, а його ім'я записують як Johann Ritter von Rodkiewicz. З 1835 року — член Крайового виділу у Львові (Landes-Ausschuss). Помер близько 1853-1854.

Будинок Родкєвича, наскільки можна судити із історичних карт Львова, з'явився у кінці 1830-х – на початку 1840-х років подібно до сусіднього будинку на Винниченка, 1, проте не одночасно з ним. Обидва будинки триповерхові, у стилі класицизму, проте відрізнялися висотністю та характером декору. Упродовж 1850-х – 1870-х років власниками обох були син Яна Станіслав, а також Анна Родкєвичі. Документи про будівництво не збереглись, тому неможливо датувати спорудження точніше.

У будинку №3 більшість приміщень були кімнатами для винайму, а на першому поверсі діяв шинок (ДАЛО 2/2/3446:4). З тилу ділянки стояла двоповерхова офіцина що прилягала до муру бернардинського монастиря. З часу побудови до 1871 року практично нічого не змінилося (ДАЛО 2/2/3446:4). У цьому році були затверджені нові будівельні правила у місті. Після оглядин будинку будівельною комісією, магістрат пред'явив власникам вимоги щодо покращення пожежної безпеки. Йшлося зокрема про влаштування окремого входу і сходів у офіцині — адже мешканці другого поверху мали доступ до офіцини тільки через головний будинок і дерев'яну галерею. Іншою вимогою було перемурувати стіни і склепіння якими пішли тріщини. Збереглася тривала переписка між власниками та будівельним відділом магістрату, що включає листи-апеляції до Крайового виділу (ДАЛО 2/2/3446:14-29). У часи відсутності власників у зв'язку із закордонними поїздками, їх представляв адміністратор нерухомості Євґеніуш Радецький (ДАЛО 2/2/3446:29). У 1873 році на ім'я Родкєвичів був виписаний штраф за ремонт ґонтового даху (який не можна було ремонтувати, тільки замінювати матеріал покрівлі на вогнетривкий), а також за "недотримання чистоти" (ДАЛО 2/2/3446:36-38).

У 1877 році обидва будинки на сучасній вул. Винниченка, 1 і 3 придбала графиня Скарбек (Станіслава Анна Катажина 3 імен з Вітвіцьких Скарбек).

Будинок визначало сусідство, з одного боку, із фортифікаціями бернардинського монастиря, а з іншого, з початку ХІХ століття, із пожежною "стражницею". Графиня Скарбек, ставши власницею будинку і заодно паркану зі північно-західного боку, вирішила замінити старі комірки що до нього прилягали, добудувавши там офіцину із додатковими житловими приміщеннями. Цей проєкт підготував архітектор Іґнацій Віняж (Ignacy Winiarz) (ДАЛО 3/3/3446:103). Магістрат заборонив реалізовувати проєкт та поставив вимогу відновити паркан у тій формі у якій він був раніше. Переписка між власницею і магістратом тривала роками.

Цей будинок був зведений у епоху класицизму, був декорований пілястрами із капітелями йонійського ордеру. Фасад, ймовірно, був жовтого кольору зі світлішими охристо-білими деталями — на фотографії з Львівського історичного музею помітний відчутний контраст.

У справі затінення абсиди бернардинського монастиря

У 1892 році цю кам'яницю придбала графиня Альбертина Лончинська (Albertyna Łączyńska). У її планах було звести тут новий чотириповерховий будинок. Однак тривалий час їй це не вдавалося. У 1897 році у справу втрутилося ц.к. Коло консерваторів пам'ятників старожитності, які займалися вивченням у тому числі пам'яток архітектури. Кам'яниця першої половини ХІХ століття, яку мали знести, для консерваторів не представляла інтересу, адже була відносно новим об'єктом, таким що належав до габсбурзької епохи. Натомість проблемою ставала висотність нової будівлі, що словами секретаря Кола Александра Чоловського, "затемнить інтер'єр костелу оо. бернардинів і закриє каплицю св. Яна з Дуклі" (ДАЛО 2/2/3446:81-82). Костел і монастир початку XVII століття мав високу історичну та мистецьку цінність і на той час консерватори вже кілька років підтримували бернардинів експертизою та співфінансуванням реставраційних робіт. Тож дізнавшись про плани графині Лончинської, консерватори на своєму засіданні 8 березня 1897 року постановили звертатися до магістрату, аби цей проєкт нового будівництва власниці не погодили (Teka konserwatorska, 1900, 112). У липні 1898 року відбувалося засідання Ради міста, на якому обговорювалася у тому числі і ця справа (Kurjer Lwowski, 1898, Nr. 195, s. 4).

Справа будівництва затягнулася, проте не зупинилася. Бернардини в особі ігумена Шимона Нємчицького (Szymon Niemczycki), вікарія Даніеля Маґонського (Daniel Magoński) та куратора Сабіна Сіньйо (Sabin Signio) погодили усі проєктні креслення із графинею у січні 1898-го, тож Коло консерваторів надалі не мало повноважень щось проти цього вдіяти (Teka konserwatorska, 1900, 114). Проєкт будівничого і члена Ради міста Зиґмунта Кендзєрського (Zygmunt Kędzierski) на чотириповерховий будинок, затверджений будівельним відділом магістрату у березні 1898 року (ДАЛО 2/2/3446:101,102,107) був взятий до реалізації. Альбертина Лончинська продала нерухомість графові Ізидору Лончинському у червні 1898-го (Kurjer Lwowski, 1898, nr. 202, s. 7). 1899 року будівництво завершили, у процесі вносилися незначні зміни до проєкту, які затверджував замість Лончинського його адвокат і уповноважена особа, др. Тадеуш Соловій (Tadeusz Sołowij) (ДАЛО 2/2/3444: 100, 106).

У період до 1916 року (але не відомо коли саме) власниками будинку стали др. Станіслав Плятовський (Stanisław Platowski, ?–1931), його дружина Кароля (Кароліна), та Йоанна (можливо мати Станіслава), вони залишалися власниками до 1939 року.

Подальше використання будинку

Будинок залишався в основному житловим. До Першої світової війни тут на першому поверсі містилася ресторація із крамницею "Брати Дідоліч" (потім "Дідоліч і Прпіч"/ Didolić i Prpić) що торгувала далматинськими винами. У 1900 році тут містився магазин цементу Адольфа Кампеля, майстерня військового кравця Г. Маюліка. У 1910 — редакція часопису "Garderoba dziecięcia", офіс Польської національної ліги (Polska Liga Narodowa), "Чеська бесіда" (1913), "Наглік, Вайтхед і спілка" (Nahlik, Whitehead i spółka), також тут мешкав відомий лікар та судовий експерт Влодзімєж Сєрадський до побудови власної кам'яниці на Конопницької, 8, та ін. Уявлення про інтер'єр торгового простору у цьому будинку дає креслення архітектора Адольфа Віттманна виконане на замовлення Фридерики Ляндау для її магазину одягу в 1928 році (ДАЛО 2/2/3446:105)

У радянський період в будинку влаштували гуртожиток Торгово-економічного інституту, діяла шашлична (1950-ті рр.). У 1980-х тут з'явився бар та ресторан "Глинянська вежа" де інтер'єри декорували на історичну тематику (1234 вулиці Львова, 2009, 52-53). Сьогодні на його місці ресторан. Частина приміщень третього поверху зайняті Львівською обласною бібліотекою №1 для дітей.