Навколо пам'яті і вшанування військового формування СС Стрілецької дивізії "Галичина" у складі німецької армії в Україні (і у Львові зокрема) точаться дискусії: в одній нарації — це колаборанти, які в складі ворожої армії брали участь у бойових діях проти Червоної армії і в каральних операціях, а в іншій, протилежній, нарації їх розглядають тільки як героїв, які боролися за незалежну Україну, оминаючи їх причетність до Ваффен СС. Не додають ясності й експозиції в музеях, присвячені цьому військовому формуванню, марші на честь дивізії, які останніми роками регулярно відбуваються у Львові за участі націоналістичних організацій, обласної і міської влади та громадян, і замість донесення історії дивізійників, намагаються показати дистильовано-чисту ідеалістичну картину боротьби солдатів в ім'я незалежної України, ставлячись до співпраці з нацистами як до політичної тактики, не більше.
Ідея створення нової військової дивізії виникла в нацистського командування навесні 1943 року з огляду на величезні людські втрати і відсутність людського ресурсу для ведення подальших бойових дій. До нової дивізії зголосилось кількадесят тисяч добровольців (що значно перевищило очікування командування), і вже 18 липня 1943 року губернатор Галичини Отто фон Вехтер урочисто проводжав добровольців до місця служби.
Уже на етапі створення дивізії серед українців Львова не було одностайності щодо потреби створення українського військового формування у складі Вермахту. Великим ентузіастом створення був Володимир Кубійович, голова Українського центрального комітету, якого підтримували члени ОУН(м). Основним аргументом за створення дивізії її ентузіасти висували потребу у вишколенні професійних збройних сил, які пізніше знадобляться незалежній Україні.
Далеко не всі представники української громади Львова розділяли загальний оптимізм УЦК, і Кубійовича зокрема, щодо створення дивізії, аргументуючи це ситуацією на східному фронті (після Сталінградської битви) і, загалом, колоніальною політикою окупанта щодо українців. Лариса Крушельницька у своїх спогадах згадує позицію своєї мами, Галини Левицької:
При всій повазі до наших дивізійників, які тоді рвалися до бою і вірили, що тільки таким способом, маючи в руках зброю, зможуть захистити Україну від ворогів з усіх її боків, я визнаю, що мала рацію моя Мама, яка була категорично проти організації Дивізії у такий невідповідний час. Зрештою, це її переконання підтверджують сьогодні спогади дивізійників про страхіття "Бродівського котла" і про перфідію німців, які посилали наших хлопців на явну смерть і тим самим забезпечили собі надійний відступ; не кажу вже про наслідки і поневіряння, які ці, що залишились серед живих, мусили пережити на Заході, щоб переконати світ у правоті своїх дій.
Варто також зазначити, що категорично проти створення дивізії виступила ОУН(б).
Щодо мотивів самих дивізійників, то, разом з ідеологічною мотивацією, а саме необхідністю вишколеної армії заради майбутньої незалежної держави, а також небажання повернення більшовиків після досвіду радянської окупації 1939–1941, важливим фактором було делегування історичної пам'яті про дивізію Українських Січових Стрільців у складі Австро-Угорської армії і їх досвід у боротьбі за українську державність, а також на користь участі у військовому формуванні промовляли соціальні та побутові аргументи: така служба рятувала від примусового відправлення на роботу до Німеччини, годувала і давала певний легальний соціальний статус.
Уже в липні 1943 року дивізія Ваффен СС "Галичина" була відправлена на фронт, де була розбита в битві під Бродами, після чого частина (ті, що вижили) була переформатована і відправлена на територію Словаччини, де солдати брали участь у боях з учасниками Словацького повстання, також на території Польщі з вояками Армії Крайової, а після чергового переформатування вже як 1-ша Українська дивізія Української Національної Армії опинилась на території Австрії, де склала зброю в Західній зоні окупації, і більшість солдатів дивізії проживала за кордоном.
У війні двох нарацій важливим аргументом обох сторін є складання присяги. Прихильники вшанування дивізії СС "Галичина" наголошують, що солдати українського військового формування присягали на вірність України, що відповідає дійсності. Прихильники колаборантської нарації завжди цитують текст німецької присяги вояків дивізії, де вони обіцяють бути відданими Адольфу Гітлеру, і це також відповідає дійсності. Така "подвійність стандартів" робить історію дивізії чудовим знаряддям і внутрішньої, і зовнішньої війни за історію пам'яті Другої світової війни.
В Україні вояки дивізії Ваффен CC "Галичина" на державному рівні не визнані воюючою стороною. Але їхню діяльність вшановують на локальному рівні. Окрім щорічних маршів на честь створення цього військового формування, у Львові є кілька меморіальних таблиць, присвячених воякам дивізії Ваффен СС "Галичина", є невеликий музей, присвячений винятково історії Першої Української дивізії Української національної армії, який розташований у львівській середній школі № 34, його засновником є вчитель історії, Ігор Федик, автор блогу з української історії. Згадується про дивізію СС в експозиції музею Визвольних змагань. Також варто згадати пам’ятник, що вшановує вояків дивізії СС "Галичина" поряд із солдатами УГА, УПА і вояків, що загинули у 2014–2018 роках під час російсько-української війни. Саме таке розташування пам'ятника і напис "тут спочиває невідомий вояк Дивізії Галичина, який віддав життя за волю українського народу" прив'язує ідею створення і діяльність дивізії до ідеї боротьби за незалежність, але не згадує причетності дивізії до військ Ваффен СС.
Загальна дискусія про Україну у Другій світовій війні і колаборацію, роль дивізії СС "Галичина" у цій площині ще попереду. Наразі питання участі вояків у складі армії Вермахту поза вузьким колом істориків викликає лише багато емоцій, відстоювання своєї "правди", поляризацію думок і війну пам'ятей. І першим кроком на шляху до розмов навколо колаборації буде визнання двох присяг дивізії, визначення місця вояків в історії як України, так і Європи, а також публічні дискусії на цю тему.
