Фольксдойче — "п'ята колона" дистрикту Галичина
Для реалізації своїх планів на сході й окупованих територіях важливим елементом нацистського керівництва було виокремлення і використання як опорного елементу майбутнього суспільства осіб, що мають німецьке коріння, але не є громадянами Райху, так званих Volksdeutsche — Фольксдойче.
Як стверджує історикиня Доріс Берґен, як самостійний політичний термін "Фольксдойче" вперше було сформульовано в меморандумі Райхсканцелярії 1938 року. Цей термін охоплював людей, які мали німецьке коріння, але не були німецькими громадянами. Передусім Райху йшлося про нащадків німецьких колоністів, що розселились у Європі ще з часів середньовіччя і внаслідок хвиль міграцій XVII–XIX ст. Двадцяте століття приносить Європі нову ідею біологічної й расової теорії. Згідно з цією ідеєю, нація розглядається не тільки як соціальне явище, а як велика родина, і для укріплення німецької присутності на місцях, до далеких "родичів" нацистів залучають не тільки етнічних німців зі збереженою ідентичністю, а й представників німецької нації, що "розчинились" в інших національних середовищах, у випадку Галичини були сполонізовані або, рідше, розмовляли українською мовою. Тобто до фольксдойчів зараховували людей, які мали одного чи двох непрямих німецьких предків, часом достатньо було німецького прізвища. Ці люди часто не говорили німецькою мовою й ніяк не ідентифікували себе з німецькою національною спільнотою.
На початок Другої світової війни на території Галичини проживало близько 40 тисяч етнічних німців. Переважна кількість німецького населення проживала в колоніях, але значна частина проживала також у Львові, місті, яке було одним зі значних осередків німецького життя регіону.
Згідно з німецько-радянськими угодами від 1939 і 1940 років про обмін населенням, німецький уряд одержав право на переселення фольксдойче до Райху з окупованих Радянським Союзом територій Польщі. Загалом, взимку 1939–1940 років з території Західної України до територій, окупованих Райхом, виїхало майже 29 тисяч осіб.
Попри те, що в спогадах львів'ян українського походження часто згадують переважно поляків, як фольксдойче, варто зазначити, що взимку 1939–1940 років поряд з особами німецького походження з Галичини виїхало, за приблизними підрахунками, до 10 тисяч українців, яким або вдалось довести своє мішане походження пересильним комісіям, або навести інші вагомі аргументи. Однією з таких родин була родина Андрія Палія — директора українського кооперативу молочних продуктів "Маслосоюзу", який скористався з допомоги свого приятеля, німця за походженням, офіцера Абверу Альфреда Бізанца. Ось як це описала у своїх спогадах його дочка, Ліда Палій:
Батько пояснив, що до нього прийшов Альфред Бізанц з пропозицією виїжджати разом з німецькими колоністами, яким дозволено покинути Західну Україну, й запевняв, що ніхто не буде перевіряти, чи ми справді німці, та що нікого не приневолять стати німецькими громадянами.
Бізанц був сам з походження німецьким колоністом у Галичині, в минулому вони зналися з батьком ще з Української Галицької армії, в якій Бізанц служив полковником.[…]
На станції, де ми мали зібратися, чекала нас несподіванка. Там зійшлися родини майже самих українців, переважно інтелігентів, громадських діячів. Були Купчинські, Шепаровичі, Храпливі, Міляничі, Федусевичі й багато інших, усіх не пам'ятаю.
Ми тоді не здавали собі справи з того, що це був останній шанс покинути УРСР. […] Досі мені неясно, як воно сталося, що совєцькі власті дозволили виїхати великій частині української інтелігенції Львова під приводом того, що вони німці.
Виїхавши з УРСР, українці були розміщені в тимчасових таборах у Німеччині, дехто прийняв німецьке громадянство, але більшість подавала себе за українців і включилась в українське життя Генеральної губернії за сприянням губернатора дистрикту Краків Отто Густава фон Вехтера.
Після масового обміну населенням, що припинився у червні 1940 року, переважна більшість етнічних німців покинула території, окуповані Радянським Союзом. Ті, що залишились, як особи "нордичної раси", мали стати основою для побудови "нового суспільства" відповідно до генерального плану "Ост", що передбачав повну германізацію регіону протягом кількох десятків років. Упродовж перших п’яти років у Львові, як важливому економічному і промисловому центрі, передбачалось витіснення (і винищення) місцевого населення та збільшення частки німецького до 20-25%, зокрема за рахунок переселення до Львова російських німців, для яких у лютому 1943 року виділено один район міста для поселення. Саме Львів мав стати опорним пунктом першої фази німецької колонізації Галичини. Однак реалізації таких амбітних планів завадили події на фронті.
З осені 1941 року у Львові розпочало активну роботу Центральне бюро німецького народу (Volksdeutsche Mittelstelle), що розташовувалось на сучасній вул. Театральній, 22. По місту були розвішані оголошення, де трьома мовами повідомлялось про необхідність реєстрації осіб німецької національності та її переваги. До функцій Центрального бюро належали виявлення, реєстрація і подальший нагляд за особами німецького походження.
Щоб вписатись на фолькслісте, спеціальний реєстраційний список, необхідно було пройти певну процедуру: довести німецьке походження, за відсутності метрики достатньо було підтвердження свого німецького походження від двох уже підтверджених фольксдойче. Багато уваги приділяли також характеристиці особи: на кожного зареєстрованого заводили анкету, де вносили базову інформацію, родовід реєстрованої особи до третього коліна з відсотковим значенням "німецької крові", рівень знання розмовної і письмової німецької мови. У таких анкетах обов'язково зазначали позитивні чи негативні характеристики і звички зареєстрованого (охайність, чистоплотність тощо), що могли позначитись на його статусі, вписували їх до анкети після перевірки претендентів на фольксдойче спеціальною комісією. Ось як описує процес зміни статусу знайомої родини Євген Наконечний у своїй книзі "«ШОА» у Львові":
Ми довідались, що Офмани піддалися натискам та намовам і подали заяву на включення їх до списку фольксдойчів. Їхній дід виявився німцем і по лінії матері щось там було німецького. Процедура надання статусу фольксдойчства тривала певний час. Завершувалась вона огляданням квартири спеціальною комісією. Одного дня під наш будинок під'їхало аж три легкові автомобілі. Вийшла група поважних цивільних німців. Один з них носив на вилозі піджака позолочений значок Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії — "NSDAP" (таку офіційну назву мала гітлерівська партія). Серед членів партії були також заклопотані, серйозні немолоді німкені. Комісія докладно перевірила житло сім'ї Офманів на стан порядку і гігієни. Розповідали, що з особливою прискіпливістю члени комісії оглядали кухню і шафи з жіночою білизною. Вважалося: справжня німецька родина повинна культивувати ідеальну чистоту. Висновок комісії був позитивним для Офманів.
Після проходження перевірок і процедури реєстрації громадянина вписували до відповідного розділу реєстру. У реєстрі було чотири розділи, куди вносили прізвища залежно від частки "нордичної крові" в зареєстрованої особи. Особи, віднесені до першої та другої категорії за реєстром "Volksliste", отримували посвідчення синього кольору, особи з третьої і четвертої категорії отримували зелене і біле посвідчення відповідно. В результаті обміну населенням 1939–1940 років, коли зі Львова виїхали переважно власники синьої картки, у Львові більшість зареєстрованих фольксдойче потрапляла до третього або четвертого розділу. Власниками зеленої посвідки були особи, що мали достатній відсоток "німецької крові", а от власники білої посвідки мали довести своєю поведінкою, що є достойними називатись фольксдойче і що реєструватись їх спонукала причина усвідомлення свого німецького походження й бажання бути кращим, а зовсім не економічні і соціальні преференції, які надавав новий статус.
Загалом серед причин, що спонукали людей отримувати статус фольксдойче, виділяють кілька основних: стратегію виживання, самоідентифікацію і соціальний статус.
Згадуючи про стратегію виживання, варто зазначити, що статус фольксдойче — це шанс врятувати своє життя, особливо, коли це стосувалось євреїв. Відомі випадки, коли євреї, що мали "арійську" зовнішність, а також прізвища, дуже подібні до німецьких, намагались отримати "арійські папери". Показовою є історія вчительки, єврейки з Борислава, Ерни Клінґер, якій завдяки арійським паперам вдалось втекти до Львова, де вона, як "арійка", сиділа в тюрмі на Лонцького за те, що переховувала єврея, котрий насправді був її чоловіком. І вона вижила.
З другим чинником, а саме з ідентифікацією, в Галичині були проблеми. Особи німецького походження, що залишились у Львові, були сильно інтегровані в польське, рідше — в українське середовище. Німецьке командування було цього свідоме, тому найбільше уваги приділяло найчисленнішій групі фольксдойче, а саме — четвертій категорії, до якої зараховували осіб німецького походження, що живуть з "інородцями", дітей зі змішаних шлюбів, осіб, які знаходяться під впливом римо-католицької і Аугсбурзької протестантської Церкви (як польських релігійних структур), осіб, що відмовились від своєї німецькості в результаті отримання титулу (дворяни, магнати, духовенство), осіб, що втратили свою німецьку ідентичність внаслідок ізольованого проживання в польськомовному оточенні, і велика частина тих, хто використовував своє німецьке походження заради покращення матеріального становища. Задля пробудження "німецькості", за задумом Центрального бюро, цих осіб треба було виокремити з чужомовного оточення.
Розуміючи, що процес знімеччення потребує часу, представники німецької влади зосередились на роботі з молоддю. Згідно з розпорядженням Ганса Франка, генерал-губернатора Галичини, усі діти німецького походження повинні були ходити до окремих німецьких шкіл, а також активно залучатись до Гітлерюґенд. Результати проведення такої політики можна було побачити лише в далекій перспективі, тому важко сказати, наскільки така політика була успішною і наскільки чинник самоідентифікації став важливим.
На практиці, згідно з донесеннями до Центрального бюро, а також свідченнями очевидців, фольксдойче залишались поляками (або, рідше, українцями) у щоденному житті, а статус фольксдойче використовували для досягнення певного соціального рівня і заради економічних преференцій.
А преференції були суттєвими, оскільки фольксдойче, на відміну від решти населення, опікувались профільні органи та місцева влада, їх забезпечували житлом, предметами побуту, роботою. Після реєстрації ці особи отримували доступ до дефіцитних товарів (взуття, м’ясо, одяг, білий хліб), звільнялися від низки податків, якими обтяжувалось місцеве населення (насамперед квартирним), а також мали можливість користуватися благами, призначеними "тільки для німців". Євген Наконечний згадує:
Незабаром в житті наших сусідів відбулись разючі зміни. Старший син став носити тирольський капелюшок з пір'ячком і працювати у львівській кримінальній поліції. […] Годинникаря відразу поставили директором майстерні. Він вже не мусив сидіти, як раніше, за шибкою вітрини, на очах у перехожих. Катерина стала секретаркою в якійсь німецькій установі. А головне: як фольксдойчі, вони були закріплені за спеціальною німецькою крамницею. Звідти носили білий хліб, масло, шинки, ковбаси, голландський сир, французькі вина, рибні консерви та подібні, недоступні львів'янам, продукти. До того ж — в належній кількості. А ще — одержували одяг, взуття тощо. І, звичайно, мали різні привілеї.
Невдовзі їм виділили нову квартиру на вулиці Тарнавській. [...] Офмани займали тепер цілий поверх в солідному будинку з австрійських часів. Мали вони високі, просторі кімнати, повні гарних меблів.
Але щоб реалізувати таке піклування "реєстрованими особами німецької національності і німецького походження у всіх ділянках життя", треба було мати джерело наповнення житлового фонду, необхідних побутових товарів і харчів. І одним з таких джерел були конфісковані в інших громадян, насамперед у євреїв, квартири, предмети побуту, одяг, майно. Про масштаби використання речей євреїв, що вилучали під час акцій в гетто, свідчить службова записка уповноваженого у справах зміцнення німецького народу в дистрикті Галичина обертруппенфюрера СС Ліпса до підлеглого Кобзлинського від 3 березня 1943 року, у якій він нагадував, що головним завданням Центрального бюро німецького народу є не "керування єврейським майном та сортуванням старих єврейських ганчірок...", а насамперед "піклування про осіб німецької крові".
Уже на початок жовтня 1941 року внаслідок активної роботи Центрального бюро німецького народу кількість зареєстрованих фольксдойче сягала 3 тисяч осіб, згодом збільшилась до 4800, а за весь період нацистської окупації до фольклісте, згідно зі звітами про успіхи в політиці германізації, було внесено 9400 мешканців Львова.
Окрім матеріальної допомоги, статус фольксдойче передбачав також нові можливості з працевлаштування: відкривались двері до нових посад в адміністративних органах, поліції тощо. В умовах преференції для однієї групи і обмежень для інших це призводило до тотальної корупції, зведення особистих рахунків і, як наслідок, зростання напруження в і без того непростих стосунках між різними національними групами.
Ставлення до фольксдойче серед місцевого населення було радше негативне, і тут місцеві поляки й українці були, на диво, одностайні. З огляду на те, що у Львові статус фольксдойче отримували особи, які на щодень вживали польську чи українську мову, їх вважали зрадниками і пристосуванцями. Саме в період нацистської окупації міський фольклор Львова збагатився ще одним витвором, переробленим з патріотичного вірша Владислава Белзи "Kto ty jesteś? Polak Mały":
Kto Ty jesteś?
Volksdeutsch mały.
Jaki znak twój: chlebuś biały;
Kto cię stworzył: zawierucha;
Jaka śmierć twa: gałąź sucha;
Jaki grób twój: ziemia równa;
Jaki pomnik: kupa g…
Якщо політика щодо посилення самоідентифікації осіб німецького походження загалом не була успішною, то отримання фольксдойче соціальних і матеріальних привілеїв та активне використання свого становища у взаєминах із представниками інших національностей виокремили цю групу із львівського загалу і прив'язали у свідомості більшості мешканців міста до нацистського окупаційного режиму з тавром колаборантів. Тому не дивно, що саме ця група була однією з перших, хто активно покидав Львів з наближенням фронту. До повернення радянської влади зі Львова до Німеччини вивезли близько 7 тисяч осіб зі статусом фольксдойче. Ті, що не змогли чи не захотіли виїхати, в більшості зазнали репресій від радянської влади.
Загалом питання наявності і використання населення, що має німецькі коріння, постало перед більшістю країн Європи часів Другої світової війни. Внаслідок розпаду багатонаціональної Австро-Угорської монархії і після затвердження нових кордонів на сході, залишаються цілі анклави німецького населення у складі новоутворених держав. Яскравим прикладом використання німецькомовного населення була Чехословаччина, де німці активно вимагали забезпечення своїх прав згідно з 14 пунктами Вудро Вільсона, і захист прав котрих дав формальний привід Гітлеру анексувати спочатку Судети, а згодом і всю територію Чехословаччини. І у випадку чеських німців важливим чинником була самоідентифікація.
Політика нацистів щодо фольксдойче у Львові була подібною до заходів, впроваджуваних на інших окупованих територіях, і мала на меті посилення німецьких впливів. У Галичині особи німецького походження здебільшого були вже частиною польськомовного чи україномовного середовища у третьому, четвертому, п'ятому поколіннях, і тільки з початком нацистської окупації постали перед вибором, чи варто згадати своє німецьке коріння. Поза періодом нацистської окупації феномену фольксдойче не існувало. Тому, з огляду на специфічну ситуацію Галичини, можна стверджувати, що соціальний статус фольксдойче у Львові впевнено переміг чинник самоідентифікації. Фольксдойче у Львові були представниками не так національної, як соціальної групи, і, зважаючи на привілейований статус, їх одностайно, як у радянській, так і в сучасній польській та українській історіографії, зараховують до категорії громадян, поведінка яких стала яскравим проявом стратегії виживання і колаборації.
