Будинок товариства "Просвіта" цікавий не тільки історією власників й архітектурними деталями. Цей будинок, а особливо балкон другого поверху — є предметом уваги принаймні раз на рік, 30 червня, коли згадують події 1941 року у Львові. Символічно, що 30 червня 1941 року для самого міста було датою початку нацистської окупації, натомість для частини українців (передусім членів чи прихильників Організації українських націоналістів (бандерівців)) ця дата стала початком проголошення і кінцем сподівань на підтримку Німеччиною створення української держави.
ОУН, як і її попередниці, з невеликими перервами, співпрацювала з Німеччиною з 1920-х років. ОУН мала праву орієнтацію, була революційною організацією, що продовжувала покладатися на терористичну тактику УВО у своєму курсі на незалежність. Ідеологічно ОУН між 1929 і 1939 роками зазнала помітного впливу фашистських ідей, найбільше на цілях, організації та ідеології позначились фашистські концепції корпоративної держави і тоталітаризму, модель ієрархічної держави і вождизм, а також культ героїзму та воєнних чеснот. З кінця 1930-х років серед частини членів ОУН радикалізується антисемітизм, а також додались такі риси, як волюнтариський світогляд, ворожість до комунізму, а також до ліберальних ідей, до того ж має місце свідоме загострення конфлікту поколінь.
Попри прихильність до авторитарних ідей, організація була неоднорідною і у своїй історії пережила кілька розколів, зокрема 1940 року, коли частину ОУН, яка виступала за "еволюційний" шлях до незалежності, очолив Андрій Мельник (ОУН(м)), а прихильників більш радикальних, революційних методів очолив Степан Бандера (ОУН(б)). ОУН(м) продовжувала колаборацію з Райхом аж до 1945 року, розраховуючи на українську автономію в подальшій (еволюційній) перспективі.
Незважаючи на історію контактів між німецьким керівництвом й українськими націоналістами, ставлення нацистів до ОУН було дуже неоднозначне й обережне. Найбільш плідними і тривалими були відносини з Абвером — німецькою розвідкою, яка підтримувала організацію матеріально і надавала можливість навчання і вишколу в обмін на розвідувальні операції в Польщі до війни. Хоча німецька сторона не надто довіряла ОУН(б) та більш прихильно ставилась до мельниківців (ОУН(м)), саме з бандерівським крилом у лютому 1941 року Абвер починає співпрацю, оскільки бандерівці були краще поінформовані про ситуацію на підрадянських територіях і мали змогу підготувати повстання, що мало розпочатись з наступом нацистів на СРСР.
У рамках цієї співпраці були створені два українські батальйони — "Нахтігаль" і "Роланд" як структурні підрозділи нацистської армії, які разом з іншими частинами зайшли до Львова 30 червня 1940 року, а також формування української міліції, що були створені під егідою ОУН(б). Того самого дня з ініціативи ОУН(б) було сформоване нове міське управління на чолі з бургомістром Юрієм Полянським. ОУНівське Міське управління і міліція відразу були визнані німецькою комендатурою міста, що заохотило членів ОУН(б) до подальших дій.
30 червня 1941 року з балкону кам’яниці на пл. Ринок, 10 ОУН(б) в особі Ярослава Стецька проголосила створення Української незалежної держави. Документ, відомий як Акт відновлення Української Держави наголошував, що великі надії відновлена держава покладає на тісні відносини з Німеччиною:
Волею українського народу, Організація Українських Націоналістів під
проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України. [...]
Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації. [...]
Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава, хай живе Організація Українських Націоналістів, хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера!
Німеччина не визнала проголошення української держави. Серед причин — недовіра до непередбачуваної у своїх діях частини ОУН(б), плани нацистів щодо використання польсько-українського протистояння для провадження власної політики на окупованих територіях, а також співпраця з більш передбачуваною мельниківською частиною ОУН. Зі середини липня Гітлер ухвалює рішення про призначення більшості окупованих українських територій статусу райхскомісаріату, а на території Східної Галичини був утворений дистрикт Галичина, який було приєднано до Генерал-губернаторства і в такий спосіб знову відділено від решти українських земель.
Лідери ОУН(б), включно з Ярославом Стецьком і Степаном Бандерою, були заарештовані і відправлені до Берліна. Там після допитів, до кінця 1941 року всіх перевезли в концтабір Заксенхаузен, де в повній ізоляції від зовнішнього світу утримували до осені 1944 року. Це поклало край сподіванням бандерівців на підтримку ідей української незалежності і стало початком підпільної боротьби радикального крила ОУН.
Проголошення акту незалежності відбувалося на тлі численних насильницьких акцій, спрямованих передусім на єврейське населення, які ввійшли в історію як львівський погром 1941 року за активної участі української міліції і цивільного населення. Під час погрому, за різними даними, загинуло від 2 до 6 тис. львівських євреїв.
Серед завдань, які ставила перед собою ОУН(б) у зв'язку з планами щодо створення незалежної України і розбудови держави, було "очищення терену від ворожого елементу". До ворожого елементу насамперед відносили тих, хто підтримував радянську владу, але в інструкціях для членів організації на початок радянсько-німецької війни було сказано, що в часи хаосу і замішання можна дозволити ліквідацію "небажаних польських, московських та єврейських діячів", особливо прихильників більшовицької ідеології. Вивчення й аналіз документів ОУН цього періоду свідчать, що головними прибічниками радянської влади в ОУН вважали євреїв. Небажаними євреї вважались для прихильників ОУН і для розбудови національної української держави.
За ідеологією і діяльністю у Львові на початку нацистської окупації ОУН можна порівняти з хорватським усташизмом — революційним націоналізмом, який розвивається за відсутності власної національної держави та прагне її здобути всіма можливими методами, включно з терором, і в разі успіху — створення держави фашистського типу. Але, на відміну від хорватів, відмова німців дозволити проголосити незалежну українську державу і конфлікт ОУН з нацистською окупаційною владою запобіг кристалізації українського фашизму і спонукав українських націоналістів, як бандерівців, так і мельниківців, до зміни в риториці своєї ідеології.
30 червня на офіційному рівні міста відзначається як важливий етап у становленні української державності, і основний акцент робиться на проголошенні акту незалежності, на героїчній боротьбі ОУН(б) з окупаційними режимами, багато говориться про арешт основних учасників і подальшу підпільну боротьбу. Поза публічними дискусіями залишаються засоби і методи досягнення омріяної незалежності, і чи шлях колаборації з нацистами для безумовно шляхетної мети — незалежної України — можна виправдати, і як ставитися до людей, які заради створення своєї держави були готові і брали участь у винищенні цивільного населення, євреїв зокрема.
Відкритим також є питання відповідальності за насильницькі акції щодо єврейського населення, відомі як львівський погром, у перший місяць нацистської окупації Львова за участі української міліції в період проголошення незалежності ОУН і тих її прихильників, що перебували на адміністративних посадах.
