Вул. Коновальця, 6 – будинок школи ID: 1380

Будинок зведений у 1903-1904 роках як інтернат імені Григора Пірамовича. Проєкт накреслив інженер-архітектор Антоній Фляйшль, до проєктування інтер'єрів долучався Казімєж Мокловський. Приклад історизму з елементами Закоп'янського стилю в інтер'єрах. Сьогодні (2025) будівля є частиною Середньої загальноосвітньої школи №55.

Історія

Ділянка під цей будинок утворилася внаслідок розпарцелювання ділянки під конскрипційним номером 925 ¼. З 1860-х років ця більша ділянка належала до вулиці Новий світ (з 1886 ─ Сапіги, сучасна Бандери), її власниками була сім'я Якоба і Еви Аркєлів (Jakob, Ewa Arkiel), які утримували тут два невеликі чиншові будинки і мали великий сад. Детальніше про їхню нерухомість — в описі будинку на вул. Бандери, 57.

У 1901 році ця нерухомість була в незадовільному технічному стані, що виявила комісія з магістрату Львова (ДАЛО 2/1/3357:29). Аркєлі, будучи старшого віку і в боргах, подарували ділянку своєму родичеві Шимону Давиду Аркєлю (Kurjer Lwowski, 1901, Nr. 71:3). Наступного року він перепродав ділянку Товариству вчителів народних шкіл за 40 000 австрійських крон (Kurjer Lwowski, 1902, Nr. 320:3). Вони не розпочали жодних робіт, а в 1903 році продали ділянку далі — причому за нижчу суму 34 727 крон, а покупцями стало Товариство опіки над інтернатом імені Пірамовича (Kurjer Lwowski, 1903, Nr. 261, s. 9).

Товариство було засноване 1901 року указом Галицького сейму та було покликане поселяти незаможніх учнів чоловічої вчительської семінарії, що діяла тоді на вулиці Калічій, 5, а близько 1913 року переїхала звідти на вулицю Набєляка, 67 (тепер Котляревського). Заснуванню посприяла Крайова шкільна рада, а патронкою інституції стала графиня Кристина Потоцька (Krystyna Potocka), дружина Анджея, майбутнього галицького намісника. Початково товариство лише винаймало помешкання для учнів: у перший рік своєї діяльності воно оплатило житло 51 учневі, а в другий — 60. Попит зростав, і його керівники вирішили, що доцільніше буде збудувати власний будинок (Gazeta Lwowska, 1903, Nr. 159:3). Хоча у Львові діяли учительські семінарії чоловічі і жіночі, цей інтернат був передбачений лише для хлопців, які навчалися в будівлі на Близько

Комітет будівництва інтернату очолював член Крайової шкільної ради Іґнацій Дембовський (Ignacy Dembowski), віцепрезидентом став директор учительської семінарії о. Валентин Волч (Wałenty Wolcz), секретарем — Юзеф П'юркевич (Józef Piórkiewicz), скарбником — Стефан Скоробагатий (Stefan Skorabahaty). Директором інтернату обрали професора семінарії Фердинанда Щуркєвича (Ferdynand Szczurkiewicz). Для нього і його сім'ї в будинку була передбачена квартира. Галицький Крайовий виділ надав субвенцію 12 000 крон, що допомогло Товариству придбати землю. Але були потрібні й інші джерела фінансування. Товариство, зокрема, збирало членські внески та пожертви. Будівництво, яке провадив інженер-архітектор Антоній Фляйшль (Antoni Fleischl), коштувало близько 152 000 крон  (Gazeta Lwowska, 1903, Nr. 159: 4).

У квітні 1903 року Товариство отримало дозвіл розібрати старі будинки Аркєлів — за тодішньою адресою вул. Сапіги, 33 (ДАЛО 2/1/3357:36). Магістрат надіслав дозвіл на ім'я секретаря Юзефа П'юркєвича. У 1904 році, після завершення будівництва, він опублікував розповідь про інтернат в друкованому органі Польського педагогічного товариства — часописі Szkoła (Sprawozdanie, 1907: 203).

Урочисте відкриття інтернату відбулося 26 жовтня 1904 року. Все почалося з урочистої меси в костелі Марії Магдалини, потім урочистості перемістилися до святково прикрашеної зали інтернату. У правій стіні вмурували бюст Григора Пірамовича, на честь якого назвали інтернат, на стінах повісили портрети Іґнація Дембовського і о. Валентина Волча за їхні заслуги в творенні інтернату і його будівництві. Освячення приміщень провів римо-католицький архиєпископ Юзеф Більчевський (JózefBilczewski) разом з мітратом Білецьким (Bielecki) та прелатом Лєнкєвичем (Lenkiewicz). Присутніми були численні представники влади: маршалок Станіслав Бадені (StanisławBadeni) та намісник Леон Пінінський (LeonPiniński), президент Львова Ґодзімір Малаховський (GodzimirMałachowski) та заступник Міхал Міхальський (Michał Michalski) та багато інших. Поміж кількох урочистих промов співав хор, а двоє учнів — поляк Плесінський (Płesiński) і русин Щербатий (Szczerbaty) — висловлювали подяки вищеназваним двома крайовими мовами Галичини (Gazeta Narodowa, 1904, Nr. 245:2). Мешканцями інтернату були і поляки, і русини, приблизно по половині (Nowości illustrowane, 1905, Nr. 50:3).

Будівля інтернату була розрахована на 100 учнів-мешканців. Наприклад, у 1906 році тут замешкали 78 з 324 учнів, які навчалися того року в чоловічій вчительській семінарії (Legeżyński, 1907:216). Для того, щоб поселитися в інтернаті, вони мали представити "посвідчення убогості". Помешкання все ж були платними і коштували у 1906 році від 10 до 14 крон на місяць (Dziennik urzędowy, 1906, Nr. 15:316). Після того, як семінарія переїхала з вулиці Калічої на вулицю Набєляка (сучасну Котляревського), їй бракувало навчальних приміщень, і актова зала інтернату не раз використовувалася для проведення звичайних щоденних занять (Dziennik urzędowy, 1923, Nr. 3:145).

У міжвоєнний період до інтернату почали приймати учнів різних середніх шкіл. Про це свідчить, наприклад, газетне оголошення, в якому також вказано вартість проживання:65 злотих на місяць і 20 злотих за реєстрацію (Kurjer Lwowski, 1932, Nr. 240:15).

У пресі неодноразово підкреслювалося, що інтернат імені Пірамовича є першим свого типу у Львові та Галичині: модерним, сучасно облаштованим будинком. Таким чином, він відрізнявся від традиційних бурс, яких у Львові було в той час кілька. Наприклад, Путівник Львовом Юзефа Вічковського 1907 року перераховує чинні у той час Бурсу імені Тадеуша Костюшка таІнтернат оо. Воскресенців для хлопців, а також Інтернат для семінаристок, який утримували Сестри Родини Діви Марії. До них можна додати приклад бурси в руському Народному домі,яку згадував у своїх спогадах український архітектор Василь Нагірний як місце, де він мешкав наприкінці 1860-х. Приміщення він описував як "три півтемні кімнати", з яких дві передбачалися для учнів і мали лише дубові столи з лавами. За відсутності інших меблів він і його товариші для сну використовували столи (Нагірний, 2000: 68). Таким чином, інтернат Пірамовича мав більше спільного з першим студентським гуртожитком у Львові — Домом техніків, зведеним 1895 року, де, окрім житлових кімнат, було багато службових приміщень: кухня, їдальня, пральня, а також кімнати для дозвілля.

До оформлення будинку, як зазначає краківська газета Nowości illustrowane, був залучений архітектор Казімєж Мокловський (Kazimierz Mokłowski). Він проєктував меблі в Закоп'янському стилі, які можна побачити на опублікованих фото. Креслення, однак, в архівній справі будинку не збережені, оскільки вирішення інтер'єрів не вимагало затвердження магістратом. Мокловський зі студентських років був переконаним соціалістом, який пізніше вступив до лав Польської соціал-демократичної партії Галичини і Сілезії (PPSD). Його політична активність перешкоджала працевлаштуванню архітектором у Львові, тож він більше відомий як політик і як дослідник народної дерев'яної архітектури — завдяки книзі Sztuka Ludowa w Polsce (1903) (Bieńkowski, 1976; Kravtsov, 2024). Тож інтер'єри інтернату є одним з небагатьох об'єктів, над якими Мокловський працював як проєктант.

У головній залі інтернату розміщувалася статуя Григора Пірамовича, яку виготовив скульптор Юліуш Белтовський (Juliusz Bełtowski) — її фото опубліковане у перевиданнях праці Пірамовича (Piramowicz, 1923; Piramowicz, 1927).

У радянський період в будинку розмістився дитячий будинок №7 Міського відділу народної освіти (Довідник, 1955). Пізніше будинок використали для розширення Загальноосвітньої школи №55. У 1985 році його внесли до переліку пам'яток архітектури місцевого значення під №381.

Архітектура

Будинок розташований посеред рядової забудови вулиці. У плані Г-подібний, мурований з цегли, перекриття — цегляні на металевих балках. Три поверхи і підвали зі службовими приміщеннями. Головний фасад — десятиосьовий, наближений до симетричного, вирішений у стилі історизму.

Згідно з первинним плануванням, вхід до будинку влаштований через проїзд до подвір'я. Справа у проїзді розташовувалася кімната сторожа, за нею — вхід до коридору і звідти до сходової клітки. З коридору направо був вхід у простору їдальню, а прямо — до актової зали, розташованої в офіцині. Зліва коридору — блок санвузлів. Натомість зліва від проїзду розміщувалися кімнати для префекта і кухарки, з кухнею та туалетом, а також кімнатою-почекальнею поруч.

Приблизно половину другого поверху займала квартира для директора інтернату і його сім'ї. Вона складалася з трьох обширних кімнат, кухні, туалету, комірки. Скраю, з окремим входом, містилася вузька кімната "канцелярія". Решту поверху займали три вузькі житлові кімнати для учнів та одна більша для хворих.

Всю офіцину займала велика загальна навчальна зала — розташована над актовою залою першого поверху. На третьому поверсі були три великі загальні спальні площею понад 100 м², два туалетні блоки, кімната префекта і склад білизни. У підвалі були службові приміщення: під їдальнею — кухонні та складські; під кімнатами префекта і кухарки — пральня, сушарня і прасувальня; під актовою залою — купальня і гардеробна кімната. Так зображено на проєкті Антонія Фляйшля від 1903 року (ДАЛО 2/1/3357: 50-51), і це загалом відповідає опису в часописі Nowościillustrowane (1905, Nr. 52:3). У статті вказано, що на другому поверсі були також бібліотека і читальня, яких на кресленні не позначено.

У будинку було централізоване водопостачання та каналізація. Освітлювалася будівля не електрикою, а газом: використовувалися лампи Ауера. Засновники інтернату всіляко рекламували те, що вони використовували сучасні технології й пристрої, щоб створити максимально здорове середовище для учнів.

Фасад вирішений так, що будинок ззовні подібний на житлову кам'яницю. Фасад з десятьма віконними осями є симетричним за винятком розташування проїзду до подвір'я. По центру розташований тонкий ризаліт увінчаний аттиком. У рівні першого поверху фасад рустований. Вище стіни нетиньковані, обличковані цеглою. Прямокутні вікна мають обрамлення з сандриками. Над вікнами другого поверху по центру розміщена ліпна декоративна дошка, всередині якого, ймовірно, розміщувалася назва закладу.

Фасад виконаний спрощено у порівнянні з проєктом. На кресленнях видно необароковий аттик з волютами — виконаний він трикутним, однак у ньому з'явилася ніша, де був встановлений бюст Григора Пірамовича (не збережений). Вікна виконали з обрамленнями, але без ліпних замкових каменів і міжвіконних вставок. Фасад увінчаний карнизом. Стаття 1905 року про будівлю називає її збудованою "скромно, але міцно і практично. Єдиною оздобою фасаду є бюст педагога Пірамовича" (Nowości illustrowane, 1905, Nr. 50: 3). За рисунками Казімєжа Мокловського, були виконані меблі у закоп'янському стилі ─ їх видно на фотографії їдальні.

Люди

Якоб і Ева Аркєлі (Jakob, Ewa Arkiel) — власники ділянки у 1860-х – 1901, до того як тут з'явилася будівля інтернату. Якоб працював залізничним кондуктором.
Станіслав Бадені (Stanisław Badeni, 1850–1912) — граф, маршалок Галичини у 1895–1901 і 1903–1912.
Юліуш Белтовський (Juliusz Bełtowski, 1852–1926) — скульптор, автор бюсту Пірамовича.
Білецький(Bielecki) — мітрат, можливо йдеться про о. Андрія Білецького (1847–1926).
Юзеф Більчевський (Józef Bilczewski, 1860–1923) — римо-католицький архиєпископ.
Іґнацій Дембовський (Ignacy Dembowski, 1861–1942) — надвірний радник і член Крайової шкільної ради, президент Товариства імені Пірамовича.
Зиґмунт Лєнкєвич (Zygmunt Lenkiewicz, 1845–1913) — прелат римо-католицької церкви, член Міської ради і багатьох товариств
Ґодзімір Малаховський (Godzimir Małachowski, 1852–1908) — президент Львова у 1896–1905.
Міхал Міхальський (Michał Michalski, 1846–1907) — віце-президент Львова у 1895–1905.
Казімєж Мокловський (Kazimierz Mokłowski, 1869–1905) — архітектор та політик-соціаліст, історик та критик архітектури, долучався до проєктування інтер'єру і меблів в інтернаті.
Леон Пінінський (Leon Piniński,  1857–1938) — граф, намісник Галичини у 1898–1903.
Кристина Потоцька (Krystyna Potocka, 1866/1869–1952 ) — графиня, дружина намісника Галичини Анджея Потоцького, протекторка Товариства імені Пірамовича.
Юзеф П'юркєвич (Józef Piórkiewicz) — директор школи імені Станіслава Сташиця у Львові, представник Товариства імені Пірамовича, який займався справою будівництва інтернату.
Антоній Р. Фляйшль (Antoni Fleischl,1862–1921) — інженер і архітектор, автор проєкту будівлі.
Фердинанд Щуркєвич (Ferdynand Szczurkiewicz) — професор чоловічої вчительської семінарії у Львові, член Польського педагогічного товариства, директор інтернату.

Джерела