Вул. Каліча Гора, 5 — покинутий будинок

ID: 2443

Триповерховий будинок на сучасній вул. Каліча Гора споруджений у кілька етапів у середині ХІХ ст. Його власником був львівський будівничий Сильвестр Берський, який сам його і спроектував. Відразу після спорудження приміщення будинку орендувала цісарсько-королівська  Крайова шкільна рада для чоловічої вчительської семінарії. У 1913–1939 рр. будинок належав Інституту ім. Оссолінських у Львові, тут влаштували інтроліґаторню — майстерню для переплетення книжок, та відділ експедиції. Також планували у 1913 р. спорудити поряд друкарню навчальної літератури за проектом архітектора Збіґнєва Брохвіч Левинського. У радянські часи тут розмістився військкомат Галицького (тоді Ленінського) району Львова. З 2010-х рр. будинок не використовується і перебуває в стані занепаду.

Історія

Квартал між сучасними вулицями Каліча Гора, Мартовича та Поповича складається переважно з рядової житлової забудови. Згідно з картою 1766 р. на ділянці, де розташований будинок № 5, вже в ІІ пол. ХVІІІ ст. був розміщений дерев’яний будинок  посеред саду. Наприкінці ХVІІІ — поч. ХІХ ст. ділянка отримала адресу № 293 ¼ за конскрипційною нумерацією, що до 1939 р. не змінювалася.

Перша мурована забудова на ділянці з’явилася між 1829 і 1844 рр., про що свідчать наявні історичні карти. Житлова кам’яниця (у плані — видовжений прямокутник) розмістилася паралельно вулиці дещо в глибині ділянки. Збоку, перпендикулярно до вулиці, стояла будівля стайні і возівні, її торцевий фасад дотикався лінії хідника на вул. Калічій (сучасна вул. Каліча Гора).

1845 р. власником ділянки був Сильвестр Берський (Sylwester Berski). На його замовлення будівничий Вінцент Равський-старший (V. Rawski) розробив проект двоповерхового мурованого будинку, що мав розміститися на краю ділянки вздовж вулиці. Однак, судячи з карт та пізніших ситуаційних планів ділянки, цей проект не був реалізований.

У 1862 р. власники Сильвестр та Адам Берські перебудували стару муровану офіцину з приміщеннями стайні й возівні на помешкання. Проект розробив будівничий Сильвестр Берський. Після реконструкції будинок  зберіг загальні розміри та абрис плану, був добудований 2-й поверх. Зважаючи на ідентичний набір приміщень на поверхах, а саме три кімнати, сіни і кухня, ймовірно, будинок був розрахований для двох сімей. Проект був поданий до магістрату на затвердження у червні 1862 р. (ДАЛО 2/1/4840:4). 1867 р. до цього будинку була здійснена прибудова з одним приміщенням — кімнатою для сторожа (ДАЛО 2/1/4840:61).

1870 р. приміщення у кам’яниці, що розташовувалася у глибині ділянки, винайняла цісарсько-королівська Крайова шкільна рада для щойно заснованої чоловічої вчительської семінарії (Wiczkowski, 1907, 113). Після цього будинок неодноразово розширювався та перебудовувався. Зокрема у 1871 р. прибудовано два ризаліти: один з боку вулиці, другий — з боку саду. У цей час будинок виглядав як половина сучасного, мав такий самий декор. Однак вхід тоді був не з цокольного поверху, а з першого і до нього провадили сходи і тераса. Сходи мали огородження з перехрещених дерев’яних брусків. У 1880 р. будинок розширений майже вдвічі — добудовано симетричну другу половину, тобто будинок набув практично сучасного вигляду.

1891 р. у зв'язку зі смертю Адама Берського і розподілом майна за його заповітом, власність була розділена на чотири частини: по одній отримали Сильвестр Берський із дружиною Людвікою з Луцьких (Ludwika Luckich), а також Станіслава з Берських Ґоздзєвська (Berskich Gozdziewska) і Марія з Берських Горнунґ (Berskich Hornungowa). Через психічну хворобу Людвіки її часткою майна розпоряджався чоловік, однак за заповітом вона мала довічне право на житло у цьому будинку (ДАЛО 2/1/4840:7).

1891 р. Сильвестр Берський на замовлення цісарсько-королівської  Крайової шкільної ради виконав проект чотирьох прибудов до семінарійного будинку. Три з них — одноповерхові дерев’яні веранди — мали розміститися по кутах між основним корпусом і ризалітами. Четверта прибудова — мурована, двоповерхова — передбачалася як туалет (фр. pisoir) і мала виступати на тильному фасаді. Магістрат заборонив спорудження веранди з боку саду, однак решту затвердив. Будова була закінчена у вересні 1892 (ДАЛО 2/1/4840:8-9,12). У 1893 р. виникли проблеми через неорганізований стік із даху та ділянки будинку, оскільки  заливало хідник на вулиці — вода виливалася через два отвори у кам'яному підмурівку з боку саду (сучасна вул. Поповича). Магістрат протягом кількох років змушував власників влаштувати ринви і труби, щоб вода стікала до каналізації (ДАЛО 2/1/4840:15-16).

Юзеф Вічковський, лікар, автор книги про Львів (1907 р.), згадуючи будівлю семінарії у розділі, присвяченому навчальним закладам, охарактеризував її як "рудеру", тобто напівзруйнований будинок, та наголосив на її недоліках. За його словами, будівля була непридатною для навчальних цілей із точки зору санітарії, а також функціональності: через недостатню кількість приміщень конференційна зала використовувалася для уроків музики і співів, а заняття з фізкультури проводилися в приміщеннях "Сокола" на вул. Зіморовича, 8 (сучасна вул. Дудаєва). Крім цього, кілька класів, канцелярія та аудиторія для рисунків розміщувалися у винайнятих кімнатах у будинку на вул. Длуґоша, 17 (вул. Кирила і Мефодія). Також він звернув увагу на брак приміщень, коридорів, де б семінаристи могли відпочивати на перервах (Wiczkowski, 1907, 114-116).

1911 р. Марія Берська Горнунґ продала свою отриману у спадок частку Юзефі Пйонтковській (Józefa Piątkowska) (ДАЛО 2/1/4840:22).

1913 р. будинок викупив Національний інститут ім. Оссолінських, який пристосував його під свої потреби. Тут була влаштована інтроліґаторня — майстерня з переплетення книжок, відділи експедиції та цісарсько-королівські видавництва шкільних книжок. У подвір'ї існуючого будинку в 1913 р. планували збудувати двоповерхову друкарню за проектом архітектора Збіґнєва Брохвіч Левинського (Zbigniew Brochwicz Lewiński), проте плани не були реалізовані, що, очевидно, пов'язано з початком Першої світової війни. Згодом був розібраний житловий будинок Берських.

Протягом радянського періоду і до поч. 2010-х рр. у будинку містився військовий комісаріат Галицького району Львова. Сьогодні будинок не використовується і перебуває в стані занепаду.

Архітектура

Сучасний будинок на вул. Каліча Гора — це результат багатьох пере- і добудов. Вирішення будинку дуже стримане, фасади виділяються лише аркатурами під карнизами та прямокутними слізниками над вікнами. Ці елементи свідчать про вплив неороманської та неоготичної архітектур, що, ймовірно, пов’язано з австрійським "аркадовим" стилем (нім. Rundbogenstil), характерним для деяких військових будівель у Львові (зокрема казарм Франца Йозефа, будинку військових інвалідів).

Ділянка даного будинку простягається від вул. Каліча Гора до вул. Поповича, розміщена на досить стрімкому терені підніжжя Калічої Гори (де сьогодні розташований готель Citadel Inn). Нині з обох боків ділянка оточена бетонними підпірними стінами — огорожами. На північному сході межує з кам’яницями на вул. Мартовича (№№3-9) та вул. Поповича (№№6-6а), які розміщені на значно нижчому рівні, тому між ними влаштована бетонна підпірна стіна з контрфорсами. З південно-західного боку будинок прилягає до сусіднього будинку № 5а. Перед будинком на території  розміщений гараж (справа від входу), з тилу — з боку вул. Поповича — численні гаражі.

Будинок розташований посеред кварталу, що забудований наприкінці ХІХ ст. переважно рядовими чиншовими кам’яницями у стилі історизму і є найстарішим у кварталі.

Сьогодні будинок Н-подібної форми у плані, прилягає до сусідньої кам'яниці № 5а. Будувався в кілька етапів: спочатку між 1829 і 1844 рр. споруджено прямокутний, видовжений у плані будинок, що розмістився паралельно до вулиці дещо у глибині ділянки. У 1871 р. в ході реконструкції з півночі й півдня добудовано по ризаліту. У цей час будинок був декорований — такий вигляд він зберіг до сьогодні: рустування і міжповерхова тяга, що відділяє партер, слізники над вікнами, аркатури на ризалітах. Вхід тоді здійснювався через ґанок в рівні 1-го поверху, до якого вели двомаршеві сходи (не збережені). Вони мали просте дерев'яне огородження у вигляді вертикальних стовпців, з'єднаних перехрещеними брусками та поруччям. У 1880 р. добудовано другу половину будівлі, що стала практично дзеркальним відображенням першої (за винятком того, що вона не мала ризаліту з боку саду).

Чільний фасад став чотирнадцятиосьовим з двома симетричними ризалітами по боках. Партер відділений міжповерховим карнизом і рустований. Усі прорізи прямокутної форми, без обрамлень, вікна — з підвіконними карнизами, більшість із них мають неоготичні прямокутні слізники. Центральна частина має антаблемент зі стриховими віконцями у фризі. Ризаліти на 2–3 поверхах декоровані дзеркалами і неороманськими аркатурами. Дах над будинком — двосхилий, покритий пофарбованою бляхою.

У 1892 р. прибудовано дві дерев'яні одноповерхові веранди з боку вулиці, що розмістилися у кутах при ризалітах. Подібна двоповерхова прибудова була здійснена також із тильного боку, у ній розмістився туалет (сьогодні не існують).

У радянські часи будинок перебудовувався. Головний вхід розташований із колишнього цокольного поверху, ліквідований вхідний ґанок і зовнішні сходи до нього. З боку колишнього саду розташована одноповерхова прибудова біля південно-західного кута, здійснено перепланування.

Неіснуючий сьогодні житловий будинок Берських

У 1862 р. була перебудована стара офіцина з приміщеннями стайні й возівні на житловий будинок, при цьому було збережено її розмір та абрис плану, а також надбудовано один поверх. Будинок видовжений у напрямку північний захід — південний схід, був повернутий до вул. Калічої (сучасна вул. Каліча Гора) торцевим фасадом.

Головний вхід, влаштований із довшого, північно-східного фасаду, провадив до невеликих сіней, прямо розташовувалася кухня, справа — три житлові кімнати розміщені анфіладно. Одноповерхова частина будинку, зліва від головного входу, зберегла функцію стайні. Також було добудовано 2-й поверх — аналогічно з сіньми, кухнею та трьома кімнатами. На другому поверсі крайня кімната мала вікно-трифорій із трьома півциркульними частинами (з дверима у центрі) та балкон із різьбленим дерев’яним огородженням. Ймовірно, будівля призначалася для двох родин. Будинок був декорований у скромному мальовничому стилі, добудоване пізніше приміщення для сторожа отримало на фасаді з боку вулиці лучкове вікно із слізником зверху (подібно до будинку семінарії). Будинок розібраний у міжвоєнний період.

Нереалізований проект житлового будинку

У 1845 р. архітектор Вінцент Равський-старший розробив проект житлового будинку, що мав розміститися при фронті вулиці та прилягати до сусіднього будинку з південно-західного боку. Передбачалося, що це буде двоповерхова кам’яниця з пивницями під передньою половиною, у ній мало розміщуватися на поверсі по п’ять анфіладних кімнат (з вікнами на вулицю), а також допоміжними кімнатами, виходками, галереєю з боку саду. Чільний фасад передбачався асиметричним, почленованим лізенами, зі стриманим класицистичним декором. Трисхилий дах під кутом близько 450 мав бути покритий ґонтом і мати три люкарни. 

Персоналії

Сильвестр Берський (Sylwester Berski, 1836-1916) — будівничий, автор проекту будинку та його власник.
Адам Берський (Adam Berski) (†1891) — імовірно, батько Сильвестра Берського, власник будинку; інженер, член львівського Політехнічного товариства у 1878–1883 рр.
Людвіка з Луцьких Берська (Ludwika Luckich Berska) — дружина Сильвестра Берського, співвласниця будинку.
Казимир Вітковський (Kazimierz Witkowski) — доктор, синдик (представник) Інституту ім. Оссолінських у 1907–1919 рр.
Станіслава з Берських Ґоздзєвська (Stanisława Berskich Gozdziewska) — спадкоємиця Адама Берського, мешкала в Обертосові Золочівського повіту.
Марія з Берських Горнунґ (Marya Berskich Hornungowa) — спадкоємиця Адама Берського, мешкала на вул. Св. Миколая, 12 (сучасна вул. Грушевського).
Анна Каняк (Anna Kaniak) — власниця сусідньої реальності у 1870-х рр. (вул. Каліча, 4, конскр. 363 1/4).
Мєчислав Краус (Mieczysław Krauss) — представник Інституту ім. Оссолінських, мешканець будинку на вул. Оссолінських, 11 (сучасна вул. Стефаника).
Збіґнєв Брохвіч Левинський (Zbigniew Brochwicz Lewiński) — архітектор, автор нереалізованого проекту друкарні
Станіслав Олексинський (Stanisław Olexiński) — представник Інституту ім. Оссолінських, у 1919 р. — його адміністраційний секретар.
Вавжинець Ольшевський (Wawrzyniec Olszewski) — власник сусідньої реальності (№ 7, конскр. № 296 1/4) принаймні у 1845–1871 рр.
Юзефа Пйонтковська (Józefa Piątkowska) — співвласниця будинку, у 1911 р. мешкала на вул. Зиблікевича, 5 (сучасна вул. Франка, 35).
Казимир Пшетоцький (Kazimierz Przetocki)— інженер, автор проекту проведення каналізації у 1935 р.
Вінцент Равський-старший (V. Rawski) — архітектор. 

Організації

Джерела

1. Державний архів Львівської області (ДАЛО 2/2/4840).
2. Józef Wiczkowski, Lwów. Jego rozwóstan kulturalny oraz przewodnik po mieście, (Lwów, z księgarni Altenberga, 1907, 113–116).
3. Edmund Grzębski, Pamiętnik jubileuszowy, 1877-1902: Towarzystwo Politechniczne we Lwowie (Lwów, Nakładem Towarzystwa Politechnicznego, 1902, 98).
4. Adam Fischer, Zakład narodowy imienia Ossolińskich. Zarys dziejów, (Lwów: Zakład narodowy imienia Ossolińskich, 1927).
5. "Kronika", Kurjer Lwowski, Nr. 65, 1916, s. 3

 

Авторка опису — Ольга Заречнюк