Вул. Карпінського, 6 – корпус №2 НУ "Львівська політехніка"

ID: 2214

Будівля навчального корпусу № 2 Національного університету “Львівська політехніка” зведена у 1976 р. Проектна організація – Студентське проектне конструкторське бюро (СПКБ) Львівського політехнічного інституту. Архітектор проекту – Ірина Русанова, головний інженер – Віктор Кваша. Стиль – модернізм. Будівля з навчальними аудиторіями та лабораторіями. Станом на 2013 р. використовується як навчальний корпус, де знаходиться Інститут будівництва та інженерії довкілля.

Історія

Навчальний корпус № 2 Львівської політехніки знаходиться між вулицями Карпінського та Митрополита Андрея (раніше Олександра Невського). Збудований на місці колишнього монастиря Сакре-Кер (св. Серця) та перенесеної у с. Дубляни Львівської державної аргарної академії [2]. У 60-70 рр. поруч із корпусом, на місці сьогоднішньої будівлі харчоблоку, знаходилася церква монастиря Сакре-Кер, яка пізніше була знесена.

Проектною організацією виступало місцеве Студентське проектно-конструкторське бюро (СПКБ) Львівського політехнічного інституту. Попередні корпуси, збудовані у 1960–70-х рр. – № 1, 4 та 5, проектувалися у Київському зональному науково-дослідному інституті експериментального проектування житлових та громадських споруд (Київ ЗНДІЕП). Проектування розпочалося у 1969 р. Головним архітектором проекту була Ірина Русанова, головним інженером – Віктор Кваша з кафедри будівельних конструкцій ЛПІ.

Григорію Денисенкові – тодішньому ректору Львівського політехнічного, вдалося домовитися із Міністерством освіти УРСР, де був свій відділ капітального будівництва, про виділення коштів (лімітів) на будівельні роботи.

Під час будівництва доводилося вносити зміни у проект, оскільки мінялися умови та потреби інституту. Фактично проектування відбувалося паралельно із будівництвом. Зокрема, після закладення фундаментів під колони, у проекті було виявлено недостачу їхньої несучої здатності. Через це у першому поверсі було прийнято використовувати колони у конфігурації перевернутої трапеції для посилення стійкості конструкції.

Важливим для архітектора було зберегти існуючі дерева вздовж вул. Карпінського.

Для оболонки будівлі проектна команда наполягала на використанні вже звичного на той час заповнення цеглою, облицьованою мозаїчною плиткою. Натомість Ірина Русанова, на праві авторства проекту, настоювала на використанні спеціальних гранульованих залізобетонних навісних панелей, які вона сама розробила та супроводжувала їх виробництво і монтаж.

Верхні поверхи спершу передбачалися для робочих аудиторій архітектурного факультету, однак пізніше їх було пристосовано для потреб студентів-геодезистів.

Дискусійним питанням під час проектування та будівництва також було влаштування надземного переходу між існуючим корпусом № 1 та новим корпусом №2. Дирекція інституту бачила його лише як огороджений критий перехід, однак проектна команда вважала доцільним додати до нього лекційні аудиторії, оскільки опори під переходи потрібно було влаштовувати у будь якому випадку. Для переходу було також розроблено окремі фасадні конструкції.

Будівництво завершилося у 1976 р., а у 1978 авторський колектив разом з керівництвом ЛПІ отримали Державу премію Ради міністрів УРСР за розбудову інституту. Ректором Львівського політехнічного інституту на той час уже був Михайло Гаврилюк. З того часу у будівлі розміщено Інститут будівництва та інженерії довкілля НУ “Львівська політехніка”.

Пов'язані історії

Соціалістичне місто

Архітектура

Навчальний корпус з аудиторіями, кабінетами та лабораторіями. Будівля є частиною кварталу академічного містечка Львівської політехніки. Цей квартал складається з корпусів № 1, 2, 3, 4 і 5, а також корпусів харчоблоку та бібліотеки. Усі вони (окрім корпусу №3) збудовані у 1960–70 рр. [1]. Будівля розташована на вул. Карпінського між корпусом № 1 та університетським харчоблоком. Головний вхід знаходиться у переході під будівлею між вул. Карпінського та внутрішнім подвір’ям академічного містечка зі сторони будівлі харчоблоку. Другорядний вхід знаходиться у проході в це подвір’я з боку корпусу №1.

Об’ємно-просторово будівля складається з двох паралелепіпедів, розташованих один за одним вздовж вул. Карпінського. Один об’єм припіднятий над землею на висоту одного поверху і поєднується з іншим за допомогою вестибюльної групи та сходово-ліфтової клітки. Вестибюль на першому поверсі огороджено віражем зі скляним заповненням, що візуально поєднує його з навколишнім простором вулиці, подвір’я та переходу між ними.

Приміщення аудиторій та кабінетів розташовані по обидва боки від поздовжнього коридору. На 2 та 4 поверхах цей коридор сполучається з коридорами корпусу № 1, розташованого поруч. До цих переходів приєднано дві лекційні аудиторії, одна над одною. У цокольному поверсі знаходяться випробувальні лабораторії будівельного факультету. Висота приміщень цих лабораторій дорівнює двом поверхам, а їх загальні параметри відповідають вимогам роботи рейкового крану – тельфера.

Конструктивна схема будівлі – збірний залізобетонний каркас серії ІІ-04 з кроком колон 6 × 6 м. У торцях простір між колонами заповнений цегляною кладкою. Припіднята частина будівлі опирається на ряд поперечних залізобетонних рам, які зовні нагадують мостові опори з колонами у вигляді перевернутої трапеції. Головні фасади з боку вулиці та подвір’я складаються з горизонтальних стрічкових вікон та гранульованих залізобетонних навісних панелей індивідуального виробництва.

Інтер’єри облицьовані природним каменем у вестибюлі та на сходах. Аудиторії та кабінети оброблені вапняною штукатуркою з клейовим фарбуванням. Підлоги у вестибюлі та коридорах – бетонні мозаїчні; у технічних приміщеннях з керамічної плитки, а в кабінетах та аудиторіях з дерев’яним паркетом.

Персоналії

Ірина Русанова

Народилася 19 грудня 1934 року в м. Харкові. Закінчила середню школу у Львові в 1953 р. і вступила до Львівського політехнічного інституту на інженерно-будівельний факультет. Під час навчання стала лауреатом конкурсу кращих студентських проектів і брала участь у студентській міжнародній конференції, яка проходила у Москві в рамках з’їзду Міжнародної Спілки архітекторів. У 1959 р. закінчила інститут, отримавши спеціальність архітектора.

Працювала у м. Новокузнецьку Камеровської області у проектному інституті “Цивільпроект”. У 1963 р., після повернення до Львова, працювала у Студентському проектно-конструкторському бюро (СПКБ) Львівського політехнічного інституту на посаді головного архітектора проектів.

У 1971 р. перейшла на кафедру містобудування архітектурного факультету ЛПІ на посаду асистента, а згодом – старшого викладача. У 1978 р. стала лауреатом Державної премії Ради міністрів УРСР у складі авторів проекту навчальних корпусів НУ “Львівська політехніка”. У 1981 р. вступила до заочної аспірантури при Київ НДІП Містобудування, а в 1985 р. захистила кандидатську дисертацію за темою “Принципи формування функціонально-планувальної структури моноцентричних міських агломерацій (на прикладі Львівської агломерації)”. Із 1993 р. – доцент кафедри містобудування, виконує обов’язки заступника завідувача кафедри.

Реалізовані проекти за час роботи в СПКБ і на кафедрі:

- реконструкція школи по вул. Льва Толстого;

- реконструкція спортивного комплексу НУ “Львівська політехніка” у Стрийському парку;

- студентські гуртожитки по вул. Сахарова і Лазаренка;

- навчальний корпус № 2 НУ “Львівська політехніка”.

Публікації:

- навчальний посібник “Транспорт у містобудівній організації міста” (співавтор Богдан Посацький) (1991)

- підручник “Інженерний благоустрій територій” (співавтор Геннадій Шульга) (2009)

- 12 методичних вказівок до лекційних курсів, архітектурного проектування, дипломного проектування і магістерської кваліфікаційної роботи.

Сьогодні Ірина Русанова читає курси лекцій: “Інженерний благоустрій територій і транспорт”, “Методи наукових досліджень” та займається науковою роботою за темами: “Розвиток системи населених місць західного регіону України”, “Транспортні проблеми найзначніших міст”.

Григорій Денисенко

Народився 29 квітня 1919 року в с. Ходорів Миронівського району Київської області. Вступив до електротехнічного інститутув 1938 р. У 1941 р. пішов на фронт добровольцем, був зарахований до Чугуївського полку, але скоро його відкликали з передової і скерували в Самарканд викладачем військового училища. Пізніше працював викладачем Вищої офіцерської школи самохідної артилерії, а у вересні 1946 р., маючи вже стаж викладацької роботи, став знову студентом 4-го курсу Львівського політехнічного інституту. Закінчив навчання у 1948 р. за спеціальністю “Електричні станції, системи та мережі”.

У 1948–51 рр. працював старшим лаборантом, у 1951–53 рр. – керівником науково-дослідного сектора у Львівському політехнічному інституті. У 1953 р. захистив кандидатську дисертацію. У 1953–55 рр. – старший викладач, 1955–59 рр. – доцент, 1959–62 рр. – декан енергетичного факультету, 1962–63 рр. – проректор з навчальної роботи. У 1963 р. захистив докторську дисертацію. 1963–1971 рр. працював ректором Львівського політехнічного інституту. За розробку і створення комплексу навчальних корпусів Львівського політехнічного інституту був нагороджений Державною премією Ради Міністрів СРСР.

У 1969 р. обраний членом-кореспондентом Академії наук УРСР за спеціальністю “Електричні мережі і системи”.

У 1971–87 рр. працював ректором Київського політехнічного інституту.

Був активним делегатом XXVI з’їзду КПРС і XXVII з’їзду Компартії України. На XXVII з’їзді Компартії України обирався членом ЦК КПУ. Депутат Київської міськради кількох скликань.

Помер 24 травня 1998 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.

Основні праці:

· “Одночасна передача електричної енергії постійним і змінним струмами загальними лініями передач” (1969);

· “Передача електричної енергії пульсуючим струмом” (1971).

Михайло Гаврилюк

Народився у 1932 р. у м. Заболотному Люблінського воєводства (Польща).

У 1939 р. М. Гаврилюк розпочав навчання у Львівській середній школі, яке перервала Друга світова війна. Завершив навчання у м. Махачкалі (куди був евакуйований з родичами). У 1949 р. вступив до Північнокавказького гірничо-металургійного інституту. В 1950 р. перевівся на другий курс електротехнічного факультету Львівського політехнічного інституту, який закінчив з відзнакою у 1954 р. (спеціальність “Автоматичні та вимірювальні прилади”).

Залишився працювати асистентом кафедри автоматики і телемеханіки. У 1955 р. вступив до аспірантури. З 1955 р. – аспірант, а з 1963 р. – старший викладач кафедри автоматики і телемеханіки. У 1964 р. став кандидатом технічних наук. У 1965 р. обраний на посаду доцента. У 1965–1967 рр. працював завідувачем відділу науки і навчальних закладів Львівського обкому КП України; з 1969 р. – проректором Львівського політехнічного інституту; 1971–1990 рр. – ректором. Протягом 1976–1981 рр. був керівником кафедри автоматики та телемеханіки, у 1976 р. йому присвоєно звання професора.

У науковому доробку Михайла Гаврилюка близько 70 публікацій (статті) та 3 монографії. У 2005 р. вченому присвоєно почесне звання Заслуженого працівника освіти України.

Помер у 2006 р. у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.

Джерела

1. Hofer A., Leitner E., Tscherkes B., Lemberg: Architecture and City. 100 Landmark buildings (Wien: LIT Verlag GmbH & Co KG, 2012), 163.

2. Бірюльов Ю., Архітектура Львова. Час і стилі ХІІІ–ХХІ ст. (Львів: Центр Європи, 2008), 624–720.

Автор опису – Андрій Шуляр

Матеріали з Міського медіаархіву

Пов'язані зображення