Вул. Хмельницького, 124 – Фабрика повидла

Село Знесіння, яке увійшло до меж Львова у 1930 році, розташоване одразу за Жовківською рогаткою (митним пунктом) при однойменній вулиці (сучасна Хмельницького). Ця дорога, прокладена у 1770-х, відома як "цісарський гостинець", була важливим елементом інфраструктури, що підштовхував Підзамче та Знесіння до розвитку промисловості. Протягом ХІХ століття тут відкрився ряд підприємств, що зосереджувалися на переробці сільськогосподарських виробів. З прокладенням залізниці Львів-Броди із станцією Підзамче у 1869 році, промислове спрямування цих дільниць посилилося.

Родинний бізнес Кроніків

У 1850 році Мозес Кронік звернувся до Францішки Ляшовської, власниці села Знесіння, за дозволом заснувати на своїй приватній території гуральню (ЦДІАЛ 166/1/1178). На той час він вже провадив тут шинок, тож відбувався логічний процес розширення бізнесу. Згідно з дозволом, Кронік отримав право виробляти та продавати усі види алкоголю за винятком пива та араку, за що власниці села сплачував 150 флоринів у рік.

У 1850 році був виконаний земельний кадастр Знесіння, що фіксує ділянку Кроніка під номером 105 (конскрипційний). Не лише Мозес, а й його діти займалися алкогольним бізнесом. У 1872 році, як свідчить знайдена етикетка кошерного лікеру "Шабасова", була заснована фірма його внука — "Йозеф Кронік" (Józef Kronik). У ній вироблялися здебільшого ром та росоліси. У 1877 році зареєстроване підприємство сина Мозеса, Лейба, з виробництва "бренді, алкоголю та вин", що пізніше діяло під назвою "Кронік і Малер" (Kronik i Mahler). Певний час обидва підприємства розвивалися паралельно, діяли на одній ділянці. Кроніки мешкали тут же біля виробництва, продовжував діяти шинок.

Підприємства Кроніків розвивалися поруч з низкою інших алкогольних виробництв Знесіння, зокрема, відомою на всю Австро-Угорську імперію фабрикою Бачевських.  Бізнес забезпечував соціальне просування власників. У 1877 році Лейб Кронік, зокрема, був обраним до присяжних Крайового кримінального суду у Львові, аналогічно у 1913 році — Йозеф. До 1901 року Йозефовий бізнес розширився і мав потужності не лише у Львові, а й у Сморжеві Бродівського повіту (тепер село Радехівського району). У 1909 році Йозеф отримав звання цісарсько-королівського надвірного постачальника (k.k. Hoflieferant), що, безсумнівно, свідчило про його успіх.

Адресні книги з кінця 1890-х фіксують переїзд Йозефа Кроніка з віддаленого Знесіння до центру Львова. Протягом років він мешкав поруч із Галицьким сеймом  на вулиці Крашевського, 1 (сучасній Крушельницької), а пізніше — на вулиці Академічній, 26 (проспект Шевченка) та Панській, 17 (Франка). На останній адресі він записаний разом із сином Моріцом (польською, Maurycy), який 1909 року захистив докторську дисертацію з хімії у львівському Університеті Франца І (ДАЛО 26/15/726:456). Його дослідження стосувалося синтезу оцту, що, вочевидь, мало бути корисним для родинного бізнесу, який на початку ХХ століття включав і виробництво оцту. 1912 року Моріц став співвласником фірми, яка тепер отримала назву "Кронік і син" (Kronik i syn).

Кроніки були активними членами єврейської громади Знесіння. 1864 року Мозес Кронік передав половину своєї ділянки, включно з відповідною часткою доходу, єврейському шпиталю (ЦДІАЛ 166/1/1180:188). У 1866 році пожертвував кошти Центральному єврейському патріотичному комітету (Gazeta Lwowska, 1866, Nr. 17, s. 1). У 1878 році ініціативна група євреїв-мешканців Знесіння, включно із Лейбом Кроніком, придбали сусідню земельну ділянку для побудови синагоги, а родина Кроніків частково профінансувала її зведення. Йозеф Кронік жертвував кошти на підтримку школярів із бідних сімей Знесіння (Kurjer Lwowski, 1890, Nr. 355, s. 3) і був членом доброчинного товариства "Осе тов" (івр. "роби добро"), яке опікувалося єврейським цвинтарем села (ЦДІАЛ 701/2/1118:158). Попри те, що фабрика постраждала через підпал російськими військами, які відступали зі Львова у 1915 році, Йозеф Кронік жертвував гроші Віденському товариству порятунку єврейських дітей Галичини і Буковини (Neue Freie Presse, 1917, Nr. 18988, s. 7). Ця доброчинна і спільнотна активність допомагала у становленні єврейської громади Знесіння, яка прагнула незалежності від громади Львова і творення власної інфраструктури, яка дозволяла платити менше внесків і податків (Гельстон, 2004).

Др. Моріц Кронік не обмежувався продовженням батьківського бізнесу. У кінці 1918 року у Відні він заснував косметично-фармацевтичну фірму "Кронік і Едельс" (Dr. Kronik & Mr. Edels) разом із аптекарем Саломоном Едельсом зі Львова (Amtsblatt für Wiener Zeitung 1919, Nr. 11, s. 32). У наступні роки він переважно мешкав у Відні, а у 1926 році повернувся до Львова у зв'язку зі смертю батька. Некролог у львівському Tagblatt­-і охарактеризував померлого як "єврея старого лемберзького стилю". Моріц отримав право повної власності на підприємство у Львові. З того часу його сім'я подорожувала між Львовом і Віднем, а керівництво фірмою "Кронік і син" він розділяв із партнером Шулімом Валлахом (Szulim Wallach). Про останнього відомо, що він був членом ради Єврейської релігійної громади Львова та володів кам'яницею на вулиці Академічній, 12 (Księga adresowa, 1936). Моріц, будучи у Львові, мешкав на самому Ринку, у будинку Ціпперів. Підприємство ж у цей період займалося виробництвом алкогольних напоїв і торгівлею винами, імпортованими спочатку з Угорщини, а пізніше з Палестини (Chwila, 1926, Nr. 2676, s. 3). Напрямок продажу саме кошерних алкогольних трунків розвивався і надалі, включаючи сливовицю на Песах (Chwila, 1938, Nr. 6849, s. 10).

Моріц Кронік був членом доброчинної (і, можливо, масонської) організації "Незалежні сини Ізраїлю" (American Jewish Yearbook, 1917, Vol. 19, s. 341), а у міжвоєнний час здійснював пожертви переселенцям до Палестини, таким чином заявляючи про свої політичні погляди. Він жертвував кошти на Єврейський академічний дім у Львові на вулиці святої Терези, сучасній Ангеловича, 28 (Sprawozdanie roczne 1927, s. 35).

Друга світова війна трагічно обірвала життя членів династії Кроніків. Підприємство націоналізувала радянська влада, у документах з 1941 року воно згадується як Львівська алкогольна фабрика №5, де працювали 74 робітники (ДАЛО Р-130/1/4). Окрім того, що фабрика фігурує у складених нацистами переліках "колишніх єврейських маєтностей" (ДАЛО Р-37/4/539:97), джерел про діяльність фабрики в період нацистської окупації досі не знайдено. Відомо, що усіх євреїв Львова у листопаді-грудні 1941 року переселили до ґетта (фабрика залишалася поза його межами), більшість з них були вбиті у ґетті, на місці масових розстрілів у Лисиничах поруч, чи були депортовані до табору смерті у Белжеці. Деякі з членів сім'ї Кроніка загинули у Варшаві, Терезієнштадті та Аушвіці. У 1942-1944 нацисти знищили синагогу та єврейський цвинтар Знесіння, від яких не залишилося й слідів.

 "Фабрика Повидла"

Після війни, у складі УРСР, будівлі фабрики перейшли у підпорядкування тресту "Укрголоввино" і діяли як місце розливу імпортованих з Молдови та Алжиру вин. "Справочник Львовской АТС" 1949 року згадує, що підприємство на вулиці Хмельницького було пов'язане із купажним цехом "Укрголоввина" на Погулянці.

У 1970-х роках будівлі використовувалися як цех переробки овочів львівського відділення Управління по заготівлі, оптовій та роздрібній торгівлі овочами, картоплею і фруктами Міністерства торгівлі УРСР ("Плодоовочеторг"). Тут випускали овочеві консерви, повидло, мед і гриби, які можна було купити також у маленькій крамниці поруч. Порівняно з великими заводами і фабриками, які розвивались у межах радянської індустріалізації Львова і яких було особливо багато на Підзамчі, база переробки овочів була крихітним підприємством із кількістю постійних працівників близько 25 осіб. Багато з них (серед яких було більше жінок, ніж чоловіків), добирались на роботу з сіл навколо Львова, таким чином підтверджуючи уявлення про фабрику як сполучну ланку між містом і сільськогосподарським районом. Продукція потрапляла до багатьох куточків СРСР: Західна та Центральна Україна, Москва, Далекий Схід, Білорусь тощо, важливими отримувачами продукції були кондитерські фабрики, як-от "Світоч" (Гаврилів, 2019; Троць, 2019). У 1980-х роках підприємство пройшло технічне оновлення із встановленням вакуумних установок для виготовлення повидла та томатної пасти (Гаврилів, 2019).

Із 1991 року розпочалася економічна реструктуризація, а 1998 року фабрику реорганізували у ТЗОВ "Вітаконс", яке продовжувало виробляти повидло і овочеві консерви. У 2008 році виробництво тут зупинилось, а будівлю продали Олексію Курилишину, бізнесмену і девелоперу зі Львова. Він був зацікавлений у пристосуванні будівлі на готель або подібну комерційну функцію, але економічна криза 2008-го перекреслила ці наміри. Власник дав дозвіл на проведення у будівлі різних культурних заходів. Серед найпомітніших були "Тиждень актуального мистецтва" що проводився кілька років поспіль, починаючи з 2008-го, а також "Львівський тиждень моди", театральні постановки, "Urban Exploration Fest" (див. також Прокопенко 2015; Jam Factory 2019).

Арт-центр "Фабрика повидла" 

У 2015 році фабрику придбав історик та промотор культури з Відня Гаральд Біндер. Завдяки своїй організації "Harald Binder Cultural Enterprises" (HBCE) він ініціював ревіталізацію Фабрики. За результатами міжнародного архітектурного конкурсу 2015 року був обраний проєкт бюро Штефана Ріндлера (Stefan Rindler) з Відня. За партнерства місцевого архітектурного бюро AVR Development розпочався тривалий процес консолідації земельних ділянок, отримання дозволів та адаптації австрійського проекту до українських законів і норм. Тим часом команда проекту, очолена Боженою Пеленською (Закалюжною), працює над творенням інституції, у тому числі над програмою ґрантів, циклом освітніх лекцій, виставками та резиденціями для художників-стипендіатів у тимчасових приміщеннях поблизу Фабрики (Біндер, 2019; Закалюжна, 2019; Ковальчук, 2019; Чаплінський, 2019). Інституція стала членом міжнародної мережі культурних центрів у колишніх індустріальних будівлях Trans Europe Halles. У 2018 році ревіталізація Фабрики повидла стала одним із дослідницьких кейсів у рамках проекту "Open Heritage", разом із ще 15 прикладами з країн ЄС. 

У жовтні 2019 року розпочалась реалізація проекту ревіталізації під керівництвом Герберта Пастерка. Сюди входять реставрація і адаптація двох будівель, що є архітектурними пам'ятками місцевого значення, а також будівництво нових додаткових приміщень для підготовки і проведення театральних постановок, виставок, воркшопів та ін. подій, а також офісного простору, ресторану та відкритого публічного простору. Завершення реставрації і будівництва комплексу заплановані на 2022 рік.