Вул. Коперника, 01 – кінотеатр у пасажі Міколяша (не існує)

ID: 1705
У пасажі Міколяша на поч. вул. Коперника діяв кінотеатр зі зміною назв і власників: “Уранія” (1901–1907), “Сінефон” (1907–1911), “Кухар” (1911–1915), “Пасаж” (1915–1935), “Тон” (1935–1939). Поруч працював кінотеатр “Люкс” (1912–1924). Згодом на його місці відкрили новий під назвою “Втіха” (1926–1941). 22 червня 1941 року пасаж Міколяша був знищений німецькою авіабомбою.

Історія

Уранія” (“Urania”), 1901–1907 рр.

У 1901–1907 рр. у пасажі Міколяша діяв кінотеатр “Уранія”, який належав до однойменної віденської мережі кінематографії. Його власником був Герман Опат (Opat), який до цього володів мандрівною кінобудкою. Певний час це був єдиний постійний кінотеатр у м. Львові.

Важливе місце у кінопоказах займали науково-пізнавальні стрічки, яким часто передували лекції на відповідну тематику. У 1908 р. цей кінотеатр перенесли у краще приміщення, до зали філармонії (тепер – Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької, вул. Лесі Українки, 1).

Про перші покази фільмів у кінотеатрі, що був розміщений у пасажі Міколяша, згадує Ян Парандовський (Parandowski) у своєму автобіографічному романі “Небо пломеніє” (“Niebo w płomieniach”, 1934–1936 рр.): “Живі, миготливі картинки відтворювали епізоди російсько-японської війни – “Напад хунхузів на поїзд”, – і люди в кінозалі, які, як і весь Львів, співчували Японії, кричали в кінці сеансу “Банзай!”

“Сінефон” (“Cinephon”), 1907–1911 рр.

У 1907 р. до пасажу Міколяша перенесено кінотеатр “Сінефон”, який до того діяв у будинку на вул. Шайнохи, 5 (тепер – вул. Банківська, 5). “Сінефон” був заснований у 1906 р. Власником цього кінотеатру, як і “Уранії”, був Герман Опат.

“Кухар” (“Kuchar”), 1911–1915 рр.

У 1911 р. власником кінотеатру “Сінефон” став Людвік Кухар (Kuchar), який був активним львівським кінопідприємцем, а також адміністративним директором фірми “Петро Міколяш і спілка”. Він перейменував кінотеатр на “Кухар”.

Родина Кухарів поселилась у Львові у 1898 р. Людвік свого часу був власником кількох кінотеатрів, а його діти – відомі спортсмени – входили до спортивного товариства “Поґонь” (“Pogoń”), діяльність якого активно фінансував їхній батько (очевидно, це дозволяли його прибутки, отримані з кінотеатрів). Людвік Кухар був хорошим менеджером і вмів зацікавити глядача. Часто під час сеансів у його кінотеатрах роздавали рекламні листівки з програмою фільмів на наступні дні.

Глядацький зал цього кінотеатру був достатньо зручним, тут діяла електрична вентиляція. Репертуар фільмів змінювався щосереди та щосуботи. Вартість квитка, станом на грудень 1913 р., була від 50 геллерів до 2 корон. Крім закордонних фільмів, у кінотеатрі демонстрували і стрічки місцевого виробництва. Так, 23 березня 1912 року у цьому кінотеатрі відбулася прем’єра фільму “Велика пожежа на нафтярні у Дрогобичі”, знятого у березні цього ж року львівською студією “Кінофільм” (“Кіnofilm”).

“Люкс” (“Lux”), 1912–1924 рр.

У 1912 р. Людвік Кухар заснував ще один кінотеатр у пасажі Міколяша – “Люкс”, який діяв одночасно з кінотеатром “Кухар”. З 1913 р. його власником став інженер Казимир Кропйовський (Kropiowski).

12 листопада 1912 р. у кінотеатрі “Люкс” сталася пожежа, однак, обійшлося без жертв.

У роки Першої світової війни частину своїх прибутків “Люкс” віддавав на військові потреби. У листопаді-грудні 1918 р., коли відбувалися бої за Львів між українцями і поляками, сеанси певний час не проводились.

25 лютого 1924 року кінотеатр “Люкс” було закрито через порушення правил ведення кінематографу.

“Пасаж” (“Pasaż”), 1915–1935 рр.

Кінотеар “Кухар” у 1915 р. змінив свою назву на “Пасаж”, що вказувала на його місцезнаходження. Власником цього кінотеатру був далі Людвік Кухар. У роки Першої світової війни цей кінотеатр частину своїх прибутків віддавав на військові потреби. У листопаді-грудні 1918 р., коли почались українсько-польські бої за Львів, у “Пасажі”, як і в решті кінотеатрах Львова, певний час сеанси не відбувалися.

“Пасаж” був одним із найпопулярніших кінотеатрів міжвоєнного Львова. Проте, на цей кінотеатр у квітні 1923 р. скаржилися члени Товариства ім. Петра Скарги, яке займалося популяризацією польської писемності в католицькому дусі (вони були розташовані на вул. Театральній, 3). Причиною було те, що сюди впускали дітей на фільми, які цензурою були заборонені для перегляду молоді до 16 років. Також до міської поліції надходили скарги на цей кінотеатр через те, що тут неодноразово продавали більше квитків, ніж було місць (зокрема, у березні 1927 р., грудні 1928 р.).

3 березня 1932 року у кінотеатрі сталася пожежа, причиною якої було нехтування протипожежними засобами безпеки. Полум'я спалахнуло, коли ще не було нікого з відвідувачів. Кінотеатр зазнав збитків на суму 25 тис. злотих. Після цього “Пасаж” перебував на реконструкції до 30 квітня того ж року.

У репертуарі переважали розважальні фільми, але були й кримінальні стрічки. Саме через це один із журналістів “Kurjera Lwowskiego” в березні 1926 р. називає “Пасаж” університетом із трьома факультетами: злодійським, різницьким і бандитським.

“Тон” (“Ton”), 1935–1939 рр.

У 1935 р. “Пасаж” змінив назву на “Тон” (очевидно, через перехід до демонстрації звукових фільмів). Власниками кінотеатру “Тон” були: Маврицій Ґімпель (Gimpel), Ізидор Меркель (Merkel) і Чеслав Добженський (Dobrzeński). У реєстрі кінотеатрів на 1939 р. зазначено, що “Тон” – успішний кінотеатр. Репертуар кінотеатру був достатньо різноманітним, але переважали розважальні стрічки.

“Втіха” (“Uciecha”), 1926–1941 рр.

Кінотеатр “Втіха” відкрили на місці закритого у 1924 р. “Люксу”. Першим власником “Втіхи” був Генрик Шеер (Scheer), а з початку 1930-х і до 1939 р. кінотеатр був у співвласності Мавриція Ґімпеля, Ізидора Меркеля і Чеслава Добженського. Глядацький зал мав 288 місць. Кінотеатр користувався значною популярністю. Зокрема, туди полюбляли ходити українські робітники м. Львова.

Кінотеатр проіснував до 22 червня 1941 року, коли пасаж Міколяша був знищений німецькою авіабомбою.

Пов'язані історії

Архітектура

Кінотеатр розміщувався в одному з павільйонів пасажу Міколяша, побудованого за проектом фірми Івана Левинського у 1901 р. Павільйон був триярусним, збудованим з цегли та залізобетону, для перекриття використовувались балки двотаврового профілю. Декор фасаду був зі штучного каменю фабрики Івана Левинського.

Фасад на 1-му та 2-му поверхах мав великі прямокутні вікна-вітрини, у простінках між ними були невеликі заглиблення – “дзеркала”, фланковані тонкими півколонами, які були оздоблені рослинними орнаментами. На 3-му поверсі було три півциркульні вікна з обрамленнями, фасад завершувався карнизом, а над ним нависав скляний дах пасажу з металевої конструкції.

Вхід до кінотеатру провадив із 1-го поверху, де була розміщена каса (до 1935 р. була розташована в кутовому приміщенні, а пізніше перенесена праворуч до вхідних дверей) та сходова клітка з тримаршевими сходами, яка акцентувалася кутовою, півциркульною у плані вітриною. На 2-му поверсі розміщувались: глядацький зал, вбиральні та гвинтові сходи на 3-й поверх. На 3-му поверсі були: проекційна кімната, до якої пізніше прибудували підсобку, а також балкон у глядацькому залі, ймовірно, службового призначення.

Глядацький зал у плані був складної, витягнутої в довжину форми. За проектом 1898 р., ширина залу варіювалась від 5,8 м у його найвужчій частині біля екрану до 6,95 м у найширшій. У 1926 р. зал був розрахований на 250 глядачів, а після реконструкції 1935 р. – на 309. Довжина залу була збільшена до 25,9 м за рахунок шлюзу та туалету, і, таким чином, сходи з 1-го поверху стали виходити безпосередньо до залу.

Персоналії

Генрик Шеер (Henryk Scheer) – власник кінотеатру “Втіха” з 1926 р. до поч. 1930-х рр.
Герман Опат (Herman Opat) – власник кінотеатрів “Уранія” і “Сінефон”.
Ізидор Меркель (Izydor Merkel) – один із власників кінотеатру “Тон”, згодом один із власників кінотеатру “Втіха” (з поч. 1930-х рр. до 1939 р.).
Казимир Кропйовський (Kazimierz Kropiowski) – інженер, власник кінотеатру “Люкс” з 1913 р.
Людвік Кухар (Ludwik Kuchar) – адміністративний директор фірми “Пйотр Міколяш і спілка”, активний львівський кінопідприємець, власник кількох кінотеатрів. У 1911–1915 рр. володів кінотеатром “Кухар” (колишній “Сінефон”), який пізніше перейменував на “Пасаж” (1915–1935 рр.). Заснував у 1912 р. кінотеатр “Люкс” у пасажі Міколяша.
Маврицій Ґімпель (Maurycy Gimpel) – один із власників кінотеатру “Тон”, згодом один із власників кінотеатру “Втіха” (з поч. 1930-х рр. до 1939 р.).
Ришард Зиґмунт Майблюм (Ryszard Zygmunt Meiblum) (2.02.1890 – 18.06.1939) – у міжвоєнний період користувався іменем Зиґфрид Майфлауер (Sygfryd Mayflauer). Під час Першої світової війни працював у Відні режисером та оператором. У міжвоєнний період співпрацював із варшавською студією “Терра-Полонія” (Terra-Polonia) та віденською “Урсус-Фільм” (Ursus-Film). У 1924 р. він заснував власну студію “Майфільм” (Mayfilm), у 1926 р. став співвласником лабораторії “Олфільм” (Olfilm), від 1936 р. провадив фірму “Р.З. Майблюм – Продукція фільмів” (R. Z. Meyblum – Produkcja Filmowa).
Чеслав Добженський (Czesław Dobrzeński) – один із власників кінотеатру “Тон”, згодом один із власників кінотеатру “Втіха” (з поч. 1930-х рр. до 1939 р.).
Ян Парандовський (Jan Parandowski) – польський письменник, есеїст і перекладач. У своєму автобіографічному романі “Небо пломеніє” (“Niebo w płomieniach”) згадує перші покази фільмів у кінотеатрі, що був розміщений у пасажі Міколяша.

Джерела

  1. Franciszek Pajączkowski, Życie kulturalne Lwowa w czasie walk polsko-ukraińskich 1.XI.1918 – 1.VI.1919 (Warszawa, 1938), 24.
  2. Mordownia czy kino?, Kurjer Lwowski, 1926, №70, 6.
  3. Державний архів Львівської області (ДАЛО) 7/3/638.
  4. ДАЛО 110/4/617.
  5. Центральний державний архів у Львові (ЦДІАЛ) 190/1/13.
  6. Ян Парандовський, Небо пломеніє (Львів: Каменяр, 1978), 252.
  7. Barbara Gierszewska, Kino i film we Lwowie do 1939 roku (Kielce: Wydawnictwo Akademii Świętokrzyskiej, 2006), 428.
  8. Slownik biograficzny filmu polskiego 1896–1939 (Krakow, 1996).
  9. Іван Яремко, Кухарі, Енциклопедія Львова, Т. 3 (Львів: Літопис¸ 2010), 714.
Автори опису – Павло Кучерський, Oксана Лепак
Редагування – Оксана Дудко, Ольга Заречнюк
Літературний редактор – Юлія Павлишин

Матеріали з Міського медіаархіву

Пов'язані зображення