Головний художник, 83 роки

Інтерв’ю з художником-постановником вистав у драматичному театрі. Розмова розпочалась зі спогадів про львівське навколо театральне середовище під час другої світової війни і дитячу любов оповідача до театру. Чоловік розповів про колектив театру та його корифеїв, з великою пошаною згадував про людей, які відіграли найважливішу роль для нього самого та й театру в цілому, описав досвід співпраці з різними львівськими театрами. Також він пригадував історії найбільш знакових постановок, театральні гастролі, роботу з телебаченням та історію реконструкції приміщення театру під час війни. 

Запис було здійснено 22 вересня 2013 року на роботі в оповідача. Інтерв’юерка – Марія Антонюк.

Я пам’ятаю, що в [19]45-ому році перші вистави, як ставилися в театрі Заньковецької, Корнічука і цілий ряд інших вистав в [19]45-ому році, бо то в [19]44-ому році так же до Заньковецької з Черкас, з Тобольська переїхав сюди до Львова. Я все-одно був в контакті, хоча ми мали помешкання, як скінчилося бомбардування – то ми або там жили, або тут, у Винниках. Або у Львові, або у Винниках. Якась уже тяга постійна контактуватися людьми театру, ще залишилися деякі люди зі Скарбека театру, пару осіб дуже близькі знайомі нашої родини, моїх батька і мами. А оскільки ще всі художники: і Ковжун Павло, і Микола Голобич, і видатні мистецтвознавці. А Ковжун був прекрасний відомий художник.

Відвідував і Оперний театр, відвідував так само, і навіть влаштувався там на роботу, навчаючись ще в Академії ми на нічну роботу, така була Гера Левицька, моя колежанка з Академії, і ми влаштувались там на нічну роботу до театру. Малювали там декорації, тому що там так само малювали декорації по ночах, бо різні були такі вимоги, що так треба було робити. Знайомились і тому вже з перших, як кажуть, днів життя і дальше вже продовження, ще я не закінчив Академію, але я вже був знайомий з дуже багатьма нашими працівниками театру і з оперними співаками – Кармелюком, Фокіним, і з балету, тому що я так само ходив в балет, а оскільки я все-одно, не дивлячись на то, що була війна і бомби били, мене заставляли батьки грати, вчитися на фортепіано музики, а Парахоняк мене вчила співати. Так що всі ті, коли вже в середніх, коли було сімнадцять років, вісімнадцять, дев’ятнадцять – то все-одно я вже знайомився з всіма видатними людьми – з балету і Слободян Наташа, прекрасна наша прима-балерина, Ліда Ковч теж була балерина така, то ми всі бігали, вистави і Кармелюк співав. Маса тих театральних, весь Оперний театр, ми знали всіх.

Але рівночасно я був зв’язаний з театром Заньковецької і в першу чергу я був зв’язаний з Анатолієм Ротенштейном, з режисером, який так само закінчив недавно тільки своє навчання в режисурі і працював в театрі Заньковецької. І вже [19]54-ому році ми почали працювати над виставою, не можу згадати в цій хвилі, я згадаю. І вже в планували іншу виставу, і першу виставу в театрі Заньковецької такої, можна сказати, моцної вистави, то були «Кадри» Микитенка. От тою виставою я почав свою працю в театрі Заньковецької. 

А актори були прекрасні. Тому що була Леся Кривицька, наша була величезна приятелька, тому що вона з дому з Єлисеєвих тих в Москві, сама Єлисеєва вроджена. З тих величезних магнатів московських і петербургських, знаєте ті Єлисейські поля, вулиця, магазини і так далі. А вона приїхала сюди скоріше, в 1939 році вона вже тут була, так що вона була дуже близькою приятелькою моєї мами і мого батька так само. Ми часто в неї, вона в нас, ми постійно, не було дня, щоб ми не були. І власне вона і серед молодих Люба Каганова, прекрасна актриса. Вона ж була, так сказати, ведучою акторкою цього театру, Доценко, я вже не кажу про Любарт Варвару, Романицького, Яременка Василя, ціла маса.

Якщо говорити взагалі про розвиток моєї театральної діяльності, то фактично треба починати з Корнійчука. Тому що Корнійчук вмів, я з ним познайомився уже після перших днях, як кажуть, його побуту у Львові. Тому що він приїхав ще в [19]39-ому році на підписання Франка університету назвою “Іван Франко”. (…) Але пізніше, поки я прийшов до театру працювати стаціонарно, а почав я працювати в театрі Заньковецької з [19]57-го року, хоч «Земля Обітована», що я забув сказати, Плоткіна, ми вже з Ротенштейном готували її в [19]54 році, але з певних причин вона не була дороблена, але ескізи я маю, вони є опубліковані в моїх книжках, репродукції є кольорові, дуже гарні. І коли я вже почав працювати, я працював над його виставою «Чому усміхалися зорі?», перша вистава Корнійчука. Було, звичайно, романтичне зробив оформлення, Корнійчук був з захопленням, приїхав, а як подивився виставу – то взагалі була така, розумієте, атмосфера величезного, такого дружнього, сердечного відношення всіх до мене і моє до інших і так дальше, що просто нема слів передати то все як то відбувалося. І з того часу Корнійчук був властиво мій, як то кажуть, опікуном мистецьким.

В театр ходили вся прогресивна не тільки частина людей, а й всі студенти університету, Академії мистецтв, медицини, Політехніки. Постійно в нас бували в нас в театрі, всі, в основному, молодь була. Спеціально ставилися вистави для молоді, для дітей – казки і так дальше. Так що дуже багато було, і атмосфера, і сприйняття публікою львівського театру було величезне. По сьогоднішній день вся, так сказати, традиція і то відношення залишилося в силі.

 Я в [19]70-ому році створив у Львові у себе в театрі музей. Невелика така, дві кімнатки і отут так само, мій кабінет так само властиво є складом фондів музею. Але там був створений мною музей в [19]70-ому році і приходило дуже багато. Він був відкритий, ми його відкривали перед виставою і я, як сказати, коментував цілий ряд речей, що собою представляє та вистава, та. Період, коли приїхав театр, наші гастролі і так дальше. Все це викликало у глядача величезне зацікавлення і інтерес, і було все дуже щиро сприйняте і щиро подаване.

І ми зайняли це приміщення, яке тут було збудоване Скарбеком ще в 1835 році закінчено, і тут була перша вистава йшла, але цей театр був в цей час побудований в стилю оперних театрів – балкони, ложі ті всі, так як сьогоднішня Опера наша рядом. Але все це було зроблено дуже на скороруч, якось так було заплановано дуже правильно. Значить, було дуже архітекторами виконано в планах дуже серйозно, але виконання саме технічне було трошечки, розумієте, дешевим. (…) І тому німці, які на той час вважалися на цілу Європу найбільшими і найкращими, так сказати, фахівцями взагалі з технічними і поняттями, і культурою. Вони, зайнявши Львів, західну Україну і, йдучи, вже на схід з ціллю, що вони завоюють всю нашу державу і будуть тут власниками вічними. І вони то все, перебудували той театр, оскільки в [19]41-ому році вони окупували Львів і відразу кинулися, так сказати, переробляти, перереконструйовувати сам зал-глядач. І то все, що по сьогоднішній день існує, то все вони протягом двох років зробили. Але техніка в німців на той час була надзвичайно висока на цілий світ, найкраща техніка.

Вже як коли було відкрите телебачення, коли вже була, як то сказати, організована студійна телевізійна вся праця, то вони сюди приїжджали, а ми там виступали. Чи з окремими відривками вистав, чи то була якась композиція інших вистав і так дальше, зв’язана з якоюсь датою чи зв’язана з якоюсь людиною, чи якимось актором чи композитором. Були і такі передачі, що були присвячені Доценко, Романицькому, Любарт, Кривицькій, корифеям театру чи іншим. Але чи молодим навіть, чи Кагановій, чи Стригуну, чи Каті Хом’як. Ну і Кадирова Лариса молода грала Заньковецьку, так сказати, патронесу нашого театру. Так що то все було дуже романтично, гарно, по-людськи організовано.