Режисерка, 75 років

Як вам сказати, я прийшла, по-перше, коли, я прийшла в момент, коли починалася брєжнєвщина, коли починалися оці всі переслідування, і так далі. Коли закривали в Москві вистави, но тоді взагалі, цензура була не, не, страшна цензура була. Ну, в Казані, я от наприклад, от дебют був «Зорі тут тихі», була така література про девочек, які загинули під час війни. То мою виставу закрили як антирадянську. Там настільки згуртовано виступили проти вистави, учасники, учасники бойових дій, і вони… Ну, ставили виставу, там же ж і Віктюк мною трошки керував тоді, він тоді у Вільнюсі працював, і ми поставили виставу про, я поставила виставу про безперспективність, і глупості їх загибелі, дівчат. Ну, і звичайно, був протест. А коли ми приїхали, коли я приїхала у Львів, першу виставу також закрили, вона пройшла шістнадцять раз, і секретарі Райкому партії зібралися, і заборонили. А що це була за вистава? Це була вистава «Неділя – день для себе», але повинна я вам сказати, що ця п’єса в Росії взагалі була заборонена, п’єса була заборонена. Данченко якимось чином її проштовхнув, на Україні, але також закрили. Але все-одно вона йшла певний час? Вона, шістнадцять раз вона пройшла. Це для Львова достатня кількість. Ну і звичайно, але тоді, розумієте, Данченко, він був дуже мудрою людиною, я не знаю, який він був режисер, це не мені про то судити, але він був розумний, він був мудрий, він міг розмовляти з усіма, він міг організувати навколо театру потрібну атмосферу. (…) І ми проскочили. Все-таки, шістнадцять раз проскочили. Але тоді ходили на цю виставу всі: художники всі ходили, вся львівська інтелігенція тоді була на цій виставі. Тобто, хто… Вони встигли таки подивитися, перед тим, як її закрили. Встигли подивитися, так. Так що було таке.

Тобто, розумієте, якщо, це дуже важливо знати, що відбувається в світі, це дуже важливо, зараз, Інтернет, можна, ну, хоть щось дивитися, а раніше ж Інтернету не було. Значить, ми їздили, дивилися вистави, тоді, у Львів, постійно, у Львові був, на гастролях, Краківський театр, і Жешовський театр, це були дуже хороші театри польські. Просто постійно, ми бачили весь репертуар цих театрів. Наприклад, у Львові весь репертуар показав театр «Стура», з Грузії, з Тбілісі, це був дуже хороший театр, грузинський «Руставеллі», тут постійно були гастролі з Німеччини, з цього самого, з Москви, з Ленінграду, з Києва. Постійні були, це було при совєтській власті, яка розуміла, що театр – це ідеологія, і в театр треба давати гроші.

От, наприклад, ну, наприклад, «Житейське море», це вистава, яку записали на, вона зайшла, вийшла, зайшла в цей, ввійшла в Золотий фонд, взагалі, Українського театру. І на ній ніколи не було аншлагу, півзали. І взагалі на українську класику чомусь у Львові ніколи не було аншлагів. От, хіба тільки, знаєте, коли були аншлаги? Коли почалася от ця от, не перебудова, а самостійна Україна, і раптом виникла, начебто, виникла національна ідея, яка потім зникла, бо всі ж займаються тільки одним: гроші, гроші, «самообогащением», як сказав цей, Щедрін, в інтерв’ю (це є композитор, розумієте). То, от тоді були люди, коли на Шевченка, щось було неймовірне, розносили стіни, на «Гайдамаки». Потім концерти робив Шевченківські Стригун, на «Марусю Чурай», а потім, коли «Мазепа» перша серія, «Мазепа» друга, «Мазепа» третя, «Павло Полуботок», були такі вистави, відразу. Це ж скільки? Вже двадцять років тому. А потім зникли. Зараз, уже на Шевченка, от, Козак зробив собі, я йому допомогла, цю композицію по Шевченку. Один раз зіграли, а на другий раз уже людей нема в залі. Уже ніхто… Національна ідея зараз нікого не хвилює.

У нас, наприклад, була, ну, я вже не кажу про Куліша, «Народний Малахій», це просто була геніальна вистава у Стригуна, і вона пройшла кілька разів, і її довелося списати, це Куліш. Я вже не кажу про Винниченка. Чому? Спочатку я поставила «Чорну пантеру». На неї прийшли з жовто-блакитними прапорами, думали, як Винниченко – значить, щось, щось про революцію. А це ж була, абсолютно, про творчість п’єса, і, взагалі, дія в Парижі відбувалася. Люди не пішли. Потім я поставила «Брехню» Винниченка, ми її і в Росії грали, дипломи діставали на фестивалях. Люди не пішли. 

У нас була дуже цікава вистава, «Безприданница» Островського, і люди на неї не пішли, бо ту, на російську класику ніколи не ходили. От, на Чехова також, люди ж тут не ходять, бо Чехов, їм здається, що вони, він російський автор, а він же українець трошки, ну, на половину, розумієте. І от була «Безприданница», дуже вагома для нас робота, тому що там були, по-перше, шикарний художник з Києва, а як його прізвище, я вже й забула, кіношний художник,  він в кіно працює, сценографія, прекрасні акторські роботи. Цікаве рішення було, тоді якраз фільм вийшов Микити Міхалкова, то у нас, наприклад, Стригун і Козак були набагато цікавіші, ніж ці ж персонажі. Стригун грав Парапова, Козак – Кнурова, ну, це було просто шикарно. Шумейко був набагато цікавіший, цей Карандишев, набагато цікавіший, ніж в кіно – Мягков. Просто були потрясающие акторські роботи.

Ми були на першому фестивалі Чеховському в Ялті, я об'єднала дві п’єси, «Іонич» і «Аріадну», ми дістали Гран-Прі. Після нас ще чотири роки ніхто не діставав Гран-Прі. Ми у Львові ні разу не грали. Тому що нема, а вони й не хочуть, вони кажуть: «А перед ким ми будемо грати?». Така складна річ. І тому, от ця от планка, Ви розумієте, ми от, раніше в Театрі юного глядача була дуже хороша режисер, Ада Куниця, дуже хороший режисер. І вона виховувала публіку. І потім ця публіка Театру юного глядача переходила до нас, але вона вже була підготовлена. А зараз ніхто цим не займається.

От, я недавно, там, на пошті, ксерокс робила, і мені каже, вона зрозуміла, що я з театру Заньковецької, вона каже: «Ой, нам профком роздавав безкоштовно квитки». От, тобто, система лишилась та сама, бере профком, перераховує гроші, їм приносять квитки, і вони роздають, і…  Так, як було при радянській владі. На жаль, на жаль, нічого не змінилося, в цьому плані. Тільки, публіка зіпсута серіалами ідіотськими. Телебачення, серіали ж ідіотські, абсолютно. І публіка зіпсута, і вона ж потім, і такого, і хоче побачити такий серіал собі в театрі, нічого складного, неможливого.

Простір для постановок 

Ну, от ми грали «Філумену Мортурано», ми грали в музеї етнографії, ми грали в Будинку актора, «Федра» у мене була така Расіна, ми грали в музеї Шептицького, там, на Драгоманова, тобто різні ми. А потім, в мене була ще така вистава, в Будинку актора, «Двоє на качелях», російською мовою, з Жанною Тугай, молодою. То ми, вони грали в редакціях, там, ну, кругом, де тільки можна було. От так само, як зараз ми Чехова робимо, це ж все позапланово.