Актор, 63 роки

Інтерв’ю з драматичним актором, заслуженим артистом України. Чоловік із захопленням розповідає про своє професійне життя, детально описує театральні постановки, в яких він був задіяний, акцентує увагу на теплих стосунках між членами театральних труп, порівнює особливості професії актора у радянському Львові із теперішніми реаліями. Розмова також містить згадки про харківський та евакуаційний періоди роботи театру, які оповідач знає завдяки розповідям старших колег.

 

Запис зроблено 3 липня 2013 року на роботі у оповідача. Інтерв’юерка – Марія Антонюк.

А на той час, ще будучи в інституті, я чув – не чув, а просто знав, що таке Львівський державний театр юного глядача імені Максима Горького, тобто в 73-му році вже тоді він був на піку популярності, цей театр. Про нього друкували центральні газети, і “Комсомольская правда”, і журнали “Театр” – всесоюзний, як кажуть, тобто він був дуже і дуже популярним. Ну і стало питання, чи візьмуть мене туди, і я ще у військовій формі приїжджаю в травні місяці, так на початку травня десь після травневих свят, приїхав сюди, мене прослухали, подивилися і сказали: “Ми Вас беремо”. І уже 23 травня 1973 року я згадуюся уже в обліку роботи акторської трупи Театру юного глядача імені Максима Горького.

“Неуловимые мстители” – в нас ця п’єса йшла, тобто теж була дуже, оформлення було Ірочки Нірод, було чудесне, там коні були, здиблені коні, там все це крутилось, це все. Тобто Іра Нірод – художник вона була дуже образно мисляча, і цей образ здибленої України під час громадянської війни і роль дітей у цьому, тобто ми це робили. Гайдар “РВР” – це пригодницька повість Гайдара теж про дітей, які приймали участь у боротьбі з білими, скажімо там, махновці, і так далі, і тому подібне. Фонвізін “Недоросток” – класика для старшого і середнього віку, для середнього і старшого віку, з превеликим успіхом йшла ця комедія, поставила цю п’єсу, цю комедію поставила нині уже покійна режисер Ада Куниця. (...) От, до речі, знову ж таки, “Отчий світильник” – це історична драма, знову ж таки композитор Янівський, художник Бортяков, режисер-поставник Нестантінер, за романом Федоріва, розумієте, от такі п’єси йшли і робилися.

Ну, Ви знаєте історію театру, що це Харківський театр, він тоді не був для дітей та юнацтва, він був створений як театр казки у Харкові, тодішній столиці радянської України, в якому починали композитор Дунаєвський, Харченко – режисер відомий, який потім став професором театрального інституту, який викладав в інституті майстерність актора, дуже-дуже багато видатних особистостей, які стали на витоках, на створенні нинішнього Театру для дітей та юнацтва львівського теперішнього, які дуже багато зробили. Потім війна, нi, перед війною він став вже не столичним, тому що перенесена була столиця в місто Київ, війна Вітчизняна, Друга світова війна, це десь в Кустанай вони були вивезені в евакуацію. (...) До війни тут [у Львові – ред.] були зовсім інші театри: “Руська бесіда” та єврейський театр “Сузір’я” чи як там, який, до речі, базувався в цьому приміщенні, в якому тепер знаходиться, з 44-го року, знаходиться Театр юного глядача, Харківський театр.

Коли я прийшов, в театрі було 42 чоловіки творчого складу, тобто трупа театру – то десь десять чоловік було акторів старшого покоління, які працювали ще з Харкова і які потім в 44–45-му роках уже, бо багато хто не повернувся, багато хто повернувся до Харкова, бо там була рідня там, квартири там були, а дехто приїхав за позовом партії, скажімо, і так далі, приїхали до Львова. То від них теж багато я дізнавався про евакуацію, які вони грали п’єси, що було, потім розповідали про те, як вони стали працювати тут уже у Львові, які п’єси грали, скажімо там, грали п’єси “Назар Стодоля”, скажімо, “Безталанна”, “Лимерівна”, а то ж треба було їздити. І от коли вони їхали, їх десь в горах там виходили люди в строях, зустрічали з автоматами: “Хто такі?” – “Ми артисти”. – “Артисти, які артисти?” – “Театру юного глядача”. – “Ага, куди ви їдете?” – “В Підкамінь”, скажімо. “А що ви везете?” – “Веземо п’єсу “Мартин Боруля”. – “А, проїжджай-проїжджай”. “Веземо п’єсу “Платон Кречет” – “Завертай, про цього комуняку, про то, повертай назад”. Розумієш, навіть люди, які виходили з лісів, вони знали про ті п’єси. (...) Театр виїжджав військовою машиною, це був грузовик, військовий грузовик, але він був напнутий, бо військовий час, і вони, звичайно, бачили, що військова машина, і зупиняли, і питали хто, куди і що?

Публіка ходила організована: 1-3 класи – це вистави 10-та година ранку, далі 4-6 класи – це 14–15-та година, і 19-та година, потім стала 18-та година – це 7–10-ті і студентство, але вони були організовані. Потім колись хтось сказав, що хочете – йдіть в театр, хочете – не йдіть в театр, ніхто вас примусити не може, і все – вечірнього глядача ми втратили. Мається на увазі студентство, старший вік. (...) Розумієте, але це наймолодший глядач, який, до речі, буде робити нам з роками, буде робити нам славу. Чому? Якщо йому ця казочка сподобалась, він перейшов в 6-ий чи там в 5-ий клас, і прийшов, і побачив там п’єсу, яка йому теж сподобалась, то на вечірню він і сам прийде. Виховання нашого глядача, яке починається з тих часів, з того часу, коли його за ручку можна привести, класом, школою, і так далі.

Колись же ж, ну Ви цього не пам’ятаєте, від прохідної театру до рогу Січових Стрільців стояли величезні, величезні фотографії наших вистав, величезні з назвою, з назвою, з назвою. Уявіть собі, іде хтось по центру міста і бачить, скажімо, от цю фотографію, а це десь, ну, скажімо, метр на півметра – так ставили, так ставили, так ставили – ясна річ, що хтось раз-раз і зацікавиться.

Колись в нас були конференції, так би мовити, запрошували активи педагогів усіх шкіл на здачу якоїсь вистави, а після цього йшло обговорення – кожен педагог мав сказати: “Так, нам підходить це”. А що б ви хотіли, щоб діти, школярі ваші підопічні, бачили на сцені цього театру? І вони підказували, і театр спрямовував туди, розумієте.

Iснувала, скажімо, Спілка театральних діячів як місце, де актори всіх театрів Львова – їх тоді не так багато було: Оперний, Театр радянської армії, Театр юного глядача, театр Марії Заньковецької і там Філармонія там ще – могли після вечірніх вистав збиратися в Спілці театральних діячів, Будинок актора він називався, і спілкуватися хоч до ночі. А ми приходили після вистав – це десята година, після десятої години, і спілкувалися до. Далі, ми ж не пропускали жодних прем’єрних вистав цих театрів, тому ми настільки тісно були зв’язані в спілкуванні, ми знали весь репертуар всіх театрів і все ми бачили, і вони бачили, і було про що говорити.

Колись казали: “Театр починається з вішака, з гардеробу” – неправильно, театр починається з однодумців. І от коли збирається колектив однодумців, от тоді є мистецтво, от тоді є взаєморозуміння, злагода в колективі, і один за всіх і всі за одного – це моя думка. Хтось думає, що з вішака починається, а я з сорокарічного досвіду дійшов такої думки – тільки з однодумців.