Художник по костюмах, 74 роки

Інтерв’ю з заслуженою художницею України, художницею костюмів. Жінка походить з театральної родини (мама і бабуся були актрисами, дідусь – режисером), її чоловік теж був художником. Жінка працювала у оперній студії при консерваторії, згодом перейшла на роботу у театр. В інтерв’ю вона ділиться подробицями свого побутового та професійного життя, багато згадує про чоловіка. Оповідачка народилась на Далекому Сході і переїхала з батьками до Львова після Другої світової війни, тому вона може порівнювати повоєнний Львів із теперішнім.

Запис зроблено 26 червня 2013 року на роботі у оповідачки. Інтерв’юер – Марія Антонюк.

Ви знаєте, як кожен художник він пам’ятає всі свої роботи. Бо то все в нього діти, знаєте: один вдалий, другий не дуже, один верещить, третій плаче, от так і вистави. Ну, звичайно, пам’ятаєш першу виставу, а тим більше в студії, і я опинилася, так вийшло, що Євген мав поїхати, я вже не знаю, чи він на гастролях був, чи був десь запрошений, ну, коротше, його не було десь ціле літо. А я за той час мала виконати ескізи костюмів, ну а діватися вже було ніде і надіятися нема на кого. Ну і все, і сиділа, зробила ескізи, ну, правда, то була така вистава, як Вам сказати, там не дуже багато було пошуків, тому що то була класична вистава, Чайковського “Євгеній Онєгін”, от, але все ж таки мені той останній “Греминский бал” вдалося зробити так, як ніхто не робив, знаєте.

Раніше актори мали мати свій гардероб, їх не приймали в театр, ну, може, вже ті такі, знаєте, великі театри, а решта тих дрібних театрів, то перше ніж приймати на роботу, або акторку, відразу питали: “А гардероб?”, і вона мусіла показати, що в неї є. І тому моя бабуля, вона була така рукодєльніца, вона все вміла, абсолютно все, і мама все вміла, ну я вже, може, трохи менше, але так само чуть-чуть щось вмію. Ну і вони самі собі шили, всі костюми самі шили. (…) Мама позаносила бабуліні – знаєте, там такі речі були цікаві – ну а вона сама була в театрі, і не все театр позволяв собі купити, а їй хотілося щось краще, то вона то брала і ще десь собі чіпляла ті якісь, знаєте, з макраме якісь зроблені, якісь зі шнурочків, якісь розочки, така дрібнота, якесь мереживо, ну там повно. Були цілі купи – вже нічого нема, вже все. От зараз мені шкода, що того нема, я так би могла показати тут людям, а так що, я так розказую на словах, а то треба бачити. Ну і все, у всіх були валізи, то було все напаковане. Ну ще віяло бабуліне є, в мене є, чорне таке, гарне, ну і все.

Йшов наказ з міністерства на цілий рік, у вас має бути одна класична або опера, або балет, один сучасного автора, один національного автора і дитяча. Чотири вистави, а деколи, а п’яте – то вже було поновлення, от так як я зараз займаюсь поновленням того “Барона”. І то розпорядження то вже всі знали, до того всі готувалися, і в грудні в них вже була своя нарада в театрі, ну і пропонував, звичайно, пропонував диригент, пропонував режисер, пропонував художник. Декілька диригентів було, декілька було, два, здається, в нас тоді було режисерів, кожний щось хотів, якусь свою, вони то обговорювали, ну, а потім вирішували, яку річ треба взяти, але чотири вистави мусіло бути точно. І потім, коли вони вирішували, вони то відправляли на затвердження в Київ, в міністерство. І все, там ставили штамп, і все, і вперед, і все.

Я пам’ятаю, коли я ще була в школі, так само в радянські часи, нас водили, кожного місяця ми йшли або в оперу, або на балет, або до Заньківчан, або в театр Горького він називався. Ну, в ляльки ми вже не ходили, бо ми вже були дорослі, в школі, але ми весь час були, хочеш-не хочеш, але ти ідеш туда і чемно себе ведеш, навіть хлопці чемно себе вели, розумієте. І ти, ну я любила театр, тому мені було, мені було все цікаво.

І раніше, от у нас у Львові, то от такі, які театрали, то вони ходили на своїх виконавців, кожний любив свого виконавця. Зараз, мені здається, того нема, зараз дивляться на назву і ідуть. Хочуть тої назви чи не хочуть тої назви, а раніше ходили на своїх виконавців. Ходили на Кармелюка, ходили і на Юсупова, ходили на Слободян, ходили на Малхасянца, ходили, знаєте, на Поспелова, ну хто у нас, з наших виконавців, ну Кармелюк, я вже сказала, ну Врабель, Тичинську дуже любили, ну багато, Братківська. Розумієте, от так згадати, люди любили своїх виконавців.

Ну, а з балету, то, звичайно, Слободян, звичайно, вона була супер-балерина, вона працює до сієї пори, їй 90 років, Ви можете собі уявити. Не знаю. І головне, і головне, що в неї, ну то що вона стала повільніше ходити, ну то зрозуміло, розумієте, але ж в неї голова працює, молоді можуть позавидувати, позаздрити, як в неї працює голова. Скільки вона знає, скільки вона пам’ятає, як вона може розказувати про кожний образ. Та їй ті вистави, що вона веде, бо вона зараз вже репетитор балету, і у них, у нас їх є троє, і кожен має так як би свою виставу. То я Вам скажу, що в неї вистави, по тому як виконують балетні солісти, як вони працюють над образом, то відразу видно її виставу. Наскільки серйозно, наскільки глибоко люди можуть то зробити – всі скачуть, всі крутяться, всі пригають, але ти бачиш, який досконалий той образ. Розумієте, то цікаво дуже. Ой, взагалі балет, я ще оперу можу зрозуміти, бо там слова є, а балет, жести, то для мене, я їх всіх геніями рахую, розумієте, так.

Між іншим, мій дідо, який був режисером і в нього був свій театр, і вже як наступили після революції оці 20-ті роки, то ще багато таких театрів такі лишилося, але вони не мали ні своїх приміщень, нічого, вони наймали вагони, десь їхали на якісь гастролі, там винаймали кімнати, розселялися от так по людях, по квартирах.

Були і речі, коли лектора запрошували, а особливо коли була якась вистава пов’язана з якимось історичними, знаєте, подіями, з якимось тим, тими давнішими, з тими XIX, XVIII чи давніше там ще сторіччя, то людям було цікаво то все. Всі приходили, всі чули, мама моя бігла: “Ой, в мене там сьогодні лекція”, і вона вже побігла.

Потім ще театральна, сугубо театральна традиція, я не знаю, чи взагалі вона ще десь є, вона називалася чомусь “капусник”, чому капусник я не знаю, але так називалось. То всі вже знали, от в нас буде капусник, всі йдуть на капусник. Але щоб зробити капусник, тож не був запит такий з міністерства – прийшло розпорядження зробити капусник, то потреба свого колективу в тому капуснику, розумієте.

Як ми вийшли на вокзалі, на нашому – тоді ж нічого, машин ніяких не було, якісь воєнні “ГАЗики” там були і все, то ми сіли в фаетон, в коляску, двоє було запряжених коней, ту сидів, правда, він без циліндра був, сидів мужчина, який тих поганяв, була, той верху був розкинутий – був розкішний день, вересневий розкішний день. Всі наші валізи десь там попхали, не знаю, спеціально так було, і ми так сиділи і їхали по Городоцькій вниз. І то так лише коні “цок-цок-цок-цок”. Ви знаєте, я як то згадую, мені навертаються сльози, я так то пам’ятаю, мені так то подобалося – я Львів, ну, з першого кроку я знала, що то буде моє місце і я буду тут, і все.