Одинадцятий і дванадцятий барак були для політичних. Інші бараки - були для "побутових". Бо саджали, як ви знаєте, кого за колоски, за сніп пшениці що десь взяв - маса людей сиділо крім нас, політичних…
(Спогади Миколи Петрущака про Пересильну тюрму №25 у Львові, колекція музею "Територія Терору")
Надзвичайна державна комісія зі встановлення і розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників та їхніх спільників і заподіяних ними збитків громадянам, колгоспам, громадським організаціям, державним підприємствам СРСР була створена Указом Президії ВР СРСР 2 листопада 1942. Серед її завдань були: облік злочинів нацистів і завданих ними збитків радянській державі та її громадянам, встановлення нацистських злочинців із метою передавання їх до суду. Для розслідуванні злочинів нацистів створювалися локальні комісії. У роботі було задіяно декілька мільйонів осіб. Комісія зібрала великий масив матеріалу - біля 4,3 мільйонів документів: від висновків судово-медичних експертиз і свідчень очевидців до "трофейних" німецьких документів і матеріалів радянських судів. Комісія також брала участь у підготовці документів радянської сторони для міжнародного трибуналу у Нюрнберзі і надавала експертні висновки для радянських судів.
Цінність багатьох матеріалів, зібраних Комісією, не підлягає сумніву, проте слід зауважити, що від самого початку вона працювала за дуже специфічних умов сталінського режиму. Як зазначає шведський дослідник Нільс Польсен, комісія на ставила на меті неупереджений і незалежний збір інформації про злочини часів окупації. Оцінки її роботи є дуже різними. Радянські дослідники не піддавали сумнівам дані Комісії. Частина сучасних науковців вважає її цифри перебільшеними, частина – применшеними. Так, наприклад, багато дослідників зазначають, що число 200 000 загиблих у Янівському таборі, вказана у звіті Надзвичайної комісії зі Львова, є завищеним.
Масштаби німецьких злочинів були такими, що помилки при їхньому документуванні були неминучими. Однак радянські слідчі, намагалися не лише викрити нацистські злочини, але і приховати власні (як це було у випадку з розстрілами в Катині). Серед сильних сторін матеріалів, зібраних Надзвичайною державною комісією, називають велику кількість свідчень очевидців подій, котрі однак часто давались в умовах страху перед радянськими репресіями. Оцінюється, що в період між 1943 і 1953 роками понад 320 000 радянських громадян було заарештовано за звинуваченнями у колаборації з нацистами.
Важливим аспектом радянської повоєнної політики була тотальна перевірка населення, що перебувало на окупованих територіях, а також репатріантів до СРСР. У повоєнних судах над "зрадниками Батьківщини" та "пособниками нацистів" активно використовувались матеріали слідства Надзвичайної комісії. Декларована боротьба з нацистськими злочинцями та колаборантами стала інструментом масових репресій. Переслідування та депортації часто були елементом політики радянізації та засобом тиску на різні соціальні групи. Так, хвиля масових арештів поляків у січні 1945 року мала на меті спонукати їх до виїзду до Польщі. Марія Кульчинська, котру було заарештовано у Львові і вислано на примусові роботи на Донбас, згадує:
Z drugiego na trzeciego stycznia 1945 szeroko rozlała się po Lwowie fala nocnych aresztowań. My, którzy w następujących najbliższych pięciu dniach jeszcze byliśmy na wolności, nie umieliśmy tym razem, mimo doświadczeń z lat 1939—1941 zrozumieć motywów masowej branki. Dopiero znacznie później dowiedzieliśmy się, że obywatele sowieccy; którzy przez jakiś okres żyli pod niemiecką okupacją, podlegają rygorom tzw. gosudarstwiennoj pieriewierki — czyli przeglądowi ich stosunku do okupanta. Po trzech latach okupacji niemieckiej (od 1941 po 1944) władze sądowe NKWD i NKGB rozpatrywały zbyt bliską współpracę z okupantem ludzi jak: reichsdeutsche, volksdeutsche, Ukraińcy walczący po stronie niemieckiej, wspólnicy rabunków i morderstw dokonywanych na Żydach. Badano też uczciwych obywateli pod oskarżeniem współpracy — w najszerszym tego słowa rozumieniu: urzędników, inżynierów, lekarzy, nauczycieli itp.; lub czy ktoś nie był w postawie aktywnie defensywnej, jak Polacy z AK i z organizacji cywilnej, podlegającej Delegaturze Rządu w Londynie (...) Mało kto uświadamiał sobie tę sytuację, toteż zdumienie było równie powszechne, jak przygnębienie.
(Maria Kulczyńska, Lwów-Donbas 1945)
Колективізація, боротьба з націоналістичним підпіллям в Західній Україні, голод 1946–1947 рр. стимулювали владу до посилення політики репресій та депортацій. За період між 1944 і 1946 роками. із західних областей України у північно-східні регіони СРСР було виселено 36 609 осіб. Найбільша акція з депортації західноукраїнського населення отримала назву операція "Захід" та була проведена восени 1947 року. У Львові утворили оперативний штаб на чолі з заступником міністра внутрішніх справ УРСР Миколою Дятловим. Для прийому сімей "націоналістів" і відправлення їх у спецпоселення були утворені збірні пункти у Львові, Чорткові, Дрогобичі, Рівному, Коломиї та Ковелі. До проведення депортації було залучено близько 15 тис. співробітників каральних органів. Більшість депортованих були селянами, частково робітниками і службовцями. Особливу роль мали релігійні переслідування - так ліквідації УГКЦ у 1946 році передував масовий терор органів НКВС у 1944–1946 рр. над ієрархами греко-католицької церкви в Галичині на чолі з митрополитом Йосифом Сліпим. Таким чином, основою депортаційної політики в СРСР був пошук "ворогів народу", "куркулів", "ворожих елементів" та "контрреволюціонерів", а репресії стали дієвим механізмом примусової радянізації.
