Традиційний єврейський простір

Традиційний єврейський простір

Одна з найбільш значущих особливостей львівських кварталів на північ від центральної частини — багатовікове розташування тут єврейського ґетто. Саме єврейські мешканці своїми соціальними, культурними та побутовими практиками створювали колорит тутешнього життя. Саме їхні репрезентації лягли в основу сприйняття північного передмістя рештою львів'ян. Власне ґетто — район скупченого проживання передміської єврейської громади — традиційно займало не надто велику територію: по осі захід-схід вона приблизно обмежувалася руслом Полтви (сучасний проспект Чорновола) та схилом Замкової гори, а по осі південь-північ — міськими мурами (сучасні вулиці Торгова та Івана Гонти) і площею Св. Теодора. Однак із розвитком єврейської спільноти та після лібералізації з приходом австрійської влади міських норм і звичаїв, євреї масово розселилися і довкола традиційного ґетто впереміш із польським та українським населенням, при цьому вони і тут відігравали важливу роль. Отже, в ХІХ столітті євреї займали важливим сегмент локального простору і на "ближньому", і на "дальному" Підзамчі.

     Масовий наплив євреїв до Львова розпочався в перших десятиліттях ХV століття. Багаті та впливові (проте не всі охочі) могли сподіватися місця в ґетто всередині міських мурів.У той час інші оселялися у північних кварталах поза мурами. Від Високого замку аж до Полтви діяла так звана "старостинська юридика", і ці території підлягали замковому старості. Керування від його імені здійснював бургграф, тому землі під юрисдикцією замку ще називали бургграфством. Як зазначає відомий дослідник львівського єврейства Маєр Балабан, "[с]таростинська влада була євреям вигідніша, ніж міська, оскільки не перешкоджала купувати й зводити будинки і теж займатися торгівлею, ремеслами і т. п. Цю вольність купівлі і продажу будинків визначав старий королівський привілей, що його Зиґмунт Авґуст затвердив 1 жовтня 1568 р., а також привілеї львівських старост. (...) Тоді на передмісті, на відміну від умов у місті, була повна свобода оселення. Євреї повинні були лише сплачувати повинність "на замок", однак завжди "нарівні з іншими" (Bałaban, 1909, 88–89).

      Причини особливої "свободи оселення" на ближньому Підзамчі Маєр Балабан вбачав у тому, що ця дільниця стала домівкою також для багатьох асоціальних та небезпечних людей — розбійників, злодіїв, конокрадів тощо. Сьогодні складно сказати, наскільки правильними є такі висновки. Більш коректно, мабуть, припускати, що життя "за мурами" було виснажливим, небезпечним і спонукало місцевих мешканців вдаватися до сумнівних шляхів заробітку. Ці висновки дають нам змогу зрозуміти, як саме ставилися "міські" львів'яни до тих, хто жив у північних кварталах Львова. Сторонні цю територію уявляли як небезпечне, нецивілізоване місце, в якому знаходили притулок грізні злочинці. Маєр Балабан згадує імена найвідоміших розбійників-євреїв: Давид Конфедерат, Авраам Данкович, Гешель Юшко. Така слава закріпилася за Підзамчем надовго і навіть дійшла у видозміненій формі до нашого часу, ставши важливим елементом символічно-уявної типізації простору Підзамча.

      Уже в ХVІІ столітті мешканці Львова сприймали Підзамче як проблему. Найголовніше, що непокоїло міщан, — використання передміських будівель ворожим військом під час облоги міста (наступ ворога, як правило, спрямовувався відкритою рівниною між Високим замком та Кортумовою горою, яка була "слабким" місцем у львівських околицях), а також часті пожежі на дерев'яному передмісті, які перекидалися на місто. Зрештою, Міська рада вирішила вдатися до врегулювання північних кварталів відповідно до свого бачення. На щастя для підзамчан, реалізувати всі свої плани львівські райці не змогли, оскільки підзамкове бургграфство перебувало поза їхньою юрисдикцією. Єдина територія, яку вони мали право контролювати, — ділянки, що безпосередньо прилягали до міських мурів. У 1624 році було складено взаємний контракт міста й передмістя, згідно з яким мешканцям заборонялося зводити будівлі ближче ніж на "чотириста ліктів від мурів" (Schnür-Pepłowski, 1896, 11), натомість їм безкоштовно надавалися більш віддалені ділянки. Відтак територія ґетто перемістилася дещо північніше, залишаючи вільну площу між будинками та міськими мурами. Мешканці північних кварталів також отримали дозвіл збудувати нову синагогу на місці так званого "Двору Познанського" та нову вулицю між Полтвою та монастирем бенедиктинок (Bałaban,1909, 93).

     Так єврейський квартал набув тієї просторової схеми, яку можна спостерігати і сьогодні. Між мурами й ґетто постала площа Краківська, далі починалася забудова, приблизно в центрі якої розміщувалася зведена тоді ж, у 1624–1630 роках, Велика передміська синагога ("Форштатер Шуль"). Осередком релігійного життя згодом стала вся вулиця Сянська (колишня Божнича), яку зайняли синагоги та молитовні доми. Найголовніші з них — Мала передміська синагога Бет-Мідраш (Дім мудрості), синагога "Хасидим Шуль" або "Бет Хасідім" (найперший з відомих хасидських храмів — так званий "клойз"), Великий Бейт-Мідраш передмістя. Усі вони були збудовані ще наприкінці ХVІІІ століття, але, на жаль, не пережили німецької окупації. Важливим місцем єврейського життя у ґетто була також ритуальна лазня "миква", яка розташовувалася на вулиці Лазневій під номером 5 (будинок сьогодні не існує). На "дальному" Підзамчі найстарішою синагогою вважається споруджений у 1854 році храм "Корите Шуль", що належав товариству "Ґомел хесед" (вулиця Б. Хмельницького, 109), теж знищений у 1941 році.

     Важливим місцем єврейського Підзамча був Краківський ринок, назву якого зумовила близькість до Краківської брами. За кілька століть свого існування ринок настільки розрісся, що в першій половині ХХ століття охопив майже всю територію "старого" єврейського ґетто. Єврейські мешканці переважно займалися торгівлею та дрібним ремеслом, тому з Краківського ринку, або "Кракідалів", як його називали, мала прибуток більша частина підзамчан.