Одним із кроків до ефективного контролю єврейської громади було впровадження примусової праці. Відповідно до оцінок нацистської влади до війни 90% ремісників Східної Галичини були євреями й принаймні половина євреїв Львова могла би працювати, а половина цієї групи могла бути використана для примусових робіт. Тому відповідно до рапорту генерал-майора поліції СС Фріца Кацмана було зазначено, що не варто відмовлятися від євреїв як робочої сили, оскільки це відіб'ється на військовій промисловості Німеччини. Де-юре, із 7 серпня 1941 року всі євреї-чоловіки віком від 14 до 60 років мали обов’язково працювати. Забезпечення місцями праці та контроль мала виконувати Біржа праці (Arbeitsamt), яку в Дистрикті "Галичина" очолював Др. Річард Нітше. Львівська філія розташовувалась за адресою вулиця Замкнєнта, 5 (ul. Zamkniętа, сучасна Замкнена). Де-факто, Біржа праці скеровувала євреїв на примусові роботи ще від 11 липня 1941 року. Спеціально для єврейської громади, Біржа містила Відділ забезпечення євреїв працею (Judeninsatzstellen). У Львові цей відділ декілька разів змінював розташування: спочатку він був на вулиці Сакраментській, 8 (ul. Sakramenckа, сучасна Туган-Барановського), потім на вулиці Замкнєнтей (ul. Zamkniętа, сучасна Замкнена) й згодом на площі Місіонарській (pl. Misjonarski, сучасна вул. Під Дубом) у приміщенні давньої Загальної жіночої школи імені Миколая Рея. Відділом керував Хейнц Вебер (Heinz Weber). У перший місяць роботи відділу (до 20 вересня) тут було створено картотеку євреїв відповідно до їхніх професій. Впродовж 1-15 жовтня 1941 року була проведена реєстрація євреїв "придатних до роботи". Тільки у Львові було зареєстровано понад 50 000 чоловіків від 12 років, а також жінок, що можуть працювати. Наступна реєстрація працездатних євреїв була оголошена 13 березня 1942 року напередодні першої депортації до таборів смерті.
Наявність місць примусової праці євреї розглядали як одну з можливостей врятуватися під час Голокосту у Львові, демонструючи свою важливість для режиму. Місця примусової праці перетворилися на місця, що продовжували життя євреїв. Так можна було отримувати заробітну плату (хоча достатньо швидко її перестали виплачувати), додаткове харчування, яке відповідно до нацистських документів мало включати в себе сніданок, вечерю та денне харчування. Багато хто намагався потрапити на заводи та фабрики й отримати посвідчення із зазначенням місця праці. Часто таке посвідчення могло врятувати життя. З іншого боку місця примусової праці були тільки ілюзією порятунку, оскільки й там могли вбити за будь-яке порушення, а "чисте" посвідчення особи могли навіть не взяти до рук й до уваги.
Відповідно до загальноприйнятої практики вище керівництво СС перебрало на себе командування гетто у Львові у вересні 1942 року. За наказом, усі євреї, що були "вільними" працівниками на різних підприємствах, мали переїхати в гетто, звідти в Янівський гібридний табір, а тоді вже знову, за додаткові кошти з боку бізнесу, бути розподіленими на різні виробництва.
Від 1 листопада 1942 року євреям більше не платили за роботу готівкою. Проте працедавці мали переказувати кошти на рахунок Командування СС та Поліції дистрикту "Галичина" в злотих 5.00 за чоловіка та 4.00 за жінку кожного календарного дня або за зміну. Відповідно до листа-роз’яснення генерал-майора поліції СС Фріца Кацмана зазначалось, що з заробітної плати не мають утримувати податки та соціальний внесок, проте потрібно вираховувати витрати на харчування та адміністративні. Сума відрахувань не мала перевищувати 1.60 злотих від денної ставки. Поліція СС при потребі могла перевірити обіг коштів. Аби забезпечити контроль оплат, гроші за робітників мали бути перераховані на розрахунковий рахунок Командира СС та поліції в Емісійному банку Львова до третього числа наступного за звітом місяця, а копії щоденних кошторисів надіслані до Правління штабу СС та Головного управління поліції на вулиці Зігфрідштрассе, 102 (Siegfriedstrasse, сучасна вул. Генерала Чупринки).
Місця примусової праці згадані у спогадах, офіційних нацистських документах. Після перетворення гетто (місця ізоляції євреїв) на Юлаг (єврейський табір праці) усі бараки, де мешкали євреї, були названі відповідно до назв заводів, де працювали їхні мешканці.
Серед місць примусової праці нам відомі наступні виробництва:
Schwartz & Co. Lemberg. Фабрика з пошиву армійської форми та ремонту одягу, на вул. св. Мартіна містилися майстерні фабрики. Була заснована у січні 1942 як філія виробництва, що діяло у гетто міста Лодзь. Після ліквідації гетто завод перевели до Янівського табору.
Промислова імперія DAW (Deutsche Ausrüstungswerke), до її складу входили фабрики та майстерні, що належали концерну Goering. Згодом їх стали називати Hermann Goering Werke. Керівником цієї імперії був гаупштурмфюрер Гебауер, засновник Янівського табору. Більша частина в'язнів Янівського табору і значна частина мешканців гетто працювала на DAW.
VIB (Vereinigte Industrie Betriebe) - Об'єднання промислових підприємств. Підприємство працювало на Вермахт. Адреси: вул. Замарстинівська (виробляла столове приладдя для фронту). Склади цієї фабрики були розташовані на одній з бічних вулиць Замарстинівської.
Фірма "Textilia Lemberg". Львівська Textilhandelsgesellschaft m.b.H була філією краківської фірми Zob. T. Berenstein.
"Hobag" Holzbau A.G. Breslau Zweigstelle in Lemberg. Фірма займалася обробкою деревини.
Metrawatt AG Feinmechanische und Optische Werke Nürnberg - Lemberg Branch. Ця фірма була філією виробництва у Нюрнберзі. Фірма мала власні майстерні в Личаківському передмісті, де виробляли оптичні прилади для авіації.
Підприємство "Міські майстерні" (Ausbildungswerkstätten A.W. Lemberg), Львів. Було створено в квітні 1942 року за зразком єврейського ремісничого кооперативу, що діяв в Бохні. Певною мірою майстерні контролювала єврейська громада та єврейська соціальна самодопомога. У липні 1942 року на вулиці Казимирівській діяли чотири майстерні, які надавали місце праці приблизно 3500 євреям переважно старшого віку. Майстерні були ліквідовані наприкінці 1942 року. Устаткування та декого з уцілілих працівників перевезли до Янівського табору.
