Законодавче регулювання роботи кінотеатрів (1918–1939)

Робота кінотеатрів регулювалася законодавчо. Кінотеатри працювали за Уставом 1919 р. Їхня робота регулювалась також іншими документами (Розпорядження Міністерства внутрішніх справ), що були створені пізніше.

Особа (або ж спілка осіб чи певна організація), які бажали відкрити свій кінотеатр, повинні були отримати ліцензію. Цю ліцензію надавали на рік часу. Щороку її потрібно було поновлювати. Для того, щоб організовувати публічні покази кіно, слід було отримати дозвіл від влади. Публічним показом вважали демонстрації фільмів у кінотеатрах, клубах, казино та інших товариствах.

Не вважались публічними і не потребували дозволів покази фільмів вдома, організовані військовими для солдатів, з виховною та навчальною метою у школі. Кожен фільм проходив цензуру. Заборонити могли цілий кінофільм або його частину (в такому випадку заборонені кадри вирізали, і фільм можна було демонструвати). Реклами кінострічок теж проходили цензуру. Було заборонено водити дітей молодших, ніж 6 років, на публічні покази фільмів (Dziennik Ustaw, 1934, №36, 584-587).

У тексті ліцензії було встановлено, що робочий день кінотеатру тривав з 9 до 24 год. У церковні свята та неділю сеанси починалися з 12 год. Кінотеатри могли починати роботу тільки після закінчення Служби Божої в церквах (ДАЛО 110/4/619:114). Перерва між сеансами мала тривати не довше 15 хв. (ДАЛО 110/4/619:114 зв.). А під час кожного сеансу йшла реклама, яка займала не більше, ніж 10 хв. (ДАЛО 110/4/619:114 зв.).

Під час сеансів у кінотеатрах відбувалися покази вокально-хореографічних виступів. Для їх проведення необхідно було отримати окрему ліцензію. Вокально-хореографічні програми відбувалися під час антракту і були короткими – до 10 хв. (ДАЛО110/4/622:63 зв.).

З метою подальшого розвитку польського кіно міністр внутрішніх справ Генрик Юзефський у березні 1930 р. видав спеціальний наказ. У ньому йшлося про те, щоб у дозволах на відкриття нових кінотеатрів було включено пункт, що власник зобов’язаний демонструвати у своєму кінотеатрі польську продукцію щонайменше на 10% часу від загальних показів на рік (Poperanie…, Kurjer Lwowski, 1930, №94, 3). Впродовж 30-х рр. ХХ ст. такий “десятивідсотковий показ” приносив пільги власникам кінотеатрів у Польщі. Вони отримували 25% знижки з податку на всі інші фільми, які демонстрували за цей період часу (за рік) (Теплиц, 224).

Розпорядження Міністерства внутрішніх справ 1932 р. визначало розміри податків, які мали сплачувати власники кінотеатрів. Ці суми залежали від кількості населення міста, в якому був розташований той чи інший кінотеатр, тематики фільму (польські фільми тощо) та від вартості самого кінофільму (Gierszewska, 203). 14 серпня 1936 року вийшло Розпорядження міністра внутрішніх справ Феліціяна Славоя Складковського про те, що лише 3% становив податок від продажу білетів на фільми польської тематики, на решту фільмів – 35%. Це стосувалося міст із населенням більше 100 тис., крім Варшави, де ці частки становили 5% і 60% відповідно. Чим меншою була кількість населення, тим менші податки потрібно було сплачувати: із населенням 25-100 тис. – 3% від фільмів на польську тематику і 25% – від решти, 10-25 тис. населення – 3% і 15% (Dziennik Ustaw, 1936, №64, 1055-1057).

Уже в самих умовах ліцензій було передбачено, що власники кінотеатрів зобов'язуються виділяти кошти зі своїх прибутків на доброчинність (ДАЛО1/57/337:4). За Уставом президента Речі Посполитої від 28 січня 1932 року до ціни білету входила оплата на підтримку Червоного Хреста у Польщі (Gierszewska, 203). Фактично усі львівські кінотеатри віддавали певний відсоток своїх прибутків на доброчинність. Так, кінотеатр “Люкс” (Lux) передавав 5% свого прибутку “Фундації допомоги військовим інвалідам” (ДАЛО110/4/622:20-23).

Згідно правил, працювати кінооператором у кінотеатрі могла лише особа, яка успішно здала екзамени з операторської справи (теоретична і практична частина) та володіла відповідним посвідченням (ДАЛО1/57/337:4). Екзамени відбувались кілька разів на рік, комісія складалась із кількох осіб (сюди належали і науковці-фізики, і представники місцевої влади). Здати ці екзамени було доволі важко. Траплялися випадки, коли особа тричі робила спробу (більше трьох разів було недозволено) – і не складала іспит (ДАЛО 1/57/284:3-9). Такі випадки невдач не були поодинокими. Кандидат мав знати основи фізики (динаміка, оптика, електрика), будову кіноапарату, вміти ним користуватись та його обслуговувати, а також вміти користуватись усіма електричними пристроями кінотеатру, знати властивості кіноплівки, головні правила та розпорядження, що стосуються кінотеатрів (Dziennik Ustaw, 1934, №110, 2288-2289). До екзамену кінооператора допускалась лише та особа, яка пройшла відповідну практику в кінотеатрі.

 Джерела

1. Державний архів Львівської області (ДАЛО) 1/57/284.
2. ДАЛО 1/57/337.
3. ДАЛО 110/4/619.
4. ДАЛО 110/4/622.
5. Rozporządzenie Ministra Spraw Wewnętrznych z dnia 14 sierpnia 1936 r. wydane w porozumieniu z Ministrem Skarbu o podatku komunalnym od publicznego wyświetlania filmów, Dziennik Ustaw, 1936, №64, 1055-1057.
6. Rozporządzenie Ministra Spraw Wewnętrznych z dnia 19 grudnia 1934 r. wydane w porozumieniu z Ministrami: Przemysłu i Handlu oraz Wyznań Religijnych i Oświecenia Publicznego w sprawie egzaminów na mechaników kinematograficznych, Dziennik Ustaw, 1934, №110, 2288-2289.
7. Ustawa z dnia 13 marca 1934 r. o filmach i ich wyświetlaniu, Dziennik Ustaw, 1934, №36, 584-587.
8. Poperanie filmów polskich, Kurjer Lwowski, 1930, №94, 3.
9. B. Gierszewska, Kino i film we Lwowie do 1939 roku… , 203.
10. Є. Теплиц, История киноискусства… , 224.

Автор – Оксана Лепак
Редактор – Оксана Дудко
Літературний редактор – Юлія Павлишин