Юзеф Томіцький

Інженер, керівник міських колій електричних (Miejskie Koleje Elektryczne) у 1897-1901 роках, керівник міських закладів електричних (Miejskie Zakłady Elektryczne) у 1901-1925 роках у Львові. Під його керівництвом розпочалася електрифікація міста.

Народився 22 січня 1863 року в селі Руликів Київської губернії, закінчив гімназію у Тернополі, а у 1891 році завершив навчання в політехніці Карлсруе, яке доповнив річним слуханням філософії у Бонні.

У 1894 році Юзефа Томіцького призначили асистентом Алекса Керна (Alex Kern), інженера з Відня, директора електричного трамваю у Львові. Після від’їзду Керна зі Львова, Юзеф Томіцький 20 жовтня 1897 року став директором електричного трамвая, пізніше переформованого у Міські заклади електричні (Miejskie Zakłady Elektryczne), які очолював до смерті.

Під його керівництвом було реорганізовано електричну галузь у місті, фактично закладено підвалини для її успішного функціонування на довгі роки наперед. За біографією Юзефа Томіцького легко можна відстежити віхи початків і становлення електрифікації Львова. Через два роки після призначення директором електричного трамвая, у 1899 році Томіцький запропонував прокласти потужні кабельні лінії з електростанції на вулиці Сахарова (тоді Вулецькій) для електропостачання міського театру, а у його підвалі облаштувати розподільний пункт з акумуляторною батареєю. Від розподільного пункту розпочалася електрифікація будівель центральної частини Львова. У 1909 році під постійним наглядом Юзефа Томіцького збудовано нову електростанцію на Персенківці (тепер ЛТЕЦ-1) та електромережу змінного струму у Львові. Це дозволило значно розширити трамвайні маршрути в місті, довести електромережі до найвіддаленіших ділянок Львова, а також розпочати інсталяцію вуличного освітлення.

Референт міської Електричної комісії Герман Фельдштейн, на доручення львівського магістрату, у березні 1911 року перевірив видатки на будівництво електростанції і мережі змінного струму: "вважаю доцільним надати директору Юзефові Томіцькому абсолютаріум з приводу видатків і висловити йому та співпрацівникам повне схвалення та пошану за здійснення такої надзвичайно технічно складної справи, якою є новий електричний заклад". 

Успішна  електрифікація Львова, що приносило значні доходи місту, спонукала до створення акціонерних товариств з інтенсивного використання паливно-енергетичних ресурсів на інших теренах Львівщини. Вигоди цього, як ніхто, розумів Юзеф Томіцький. У Бориславі практично не використовували попутний газ, який виходив із нафтових свердловин. Крім втрати цього виду палива це ще й приводило до великої загазованості міста. 26 липня 1913 року Юзеф Томіцький разом з Ігнацієм Мосціцьким (Ignacy Mościcki), Ґабріелем Сокольницьким (Gabriel Sokolnicki), Владиславом Шайноком (Władysław Szaynok) та іншими (всього 17 осіб) заснували спілку з обмеженою відповідальністю "Природний газ" ("Gaz ziemny Sp. zo.o").

Справи пішли добре, у 1914 році спілка збудувала в Бориславі власну фабрику з переробки газу на газолін – "легкий бензин 0,66 американського зразку – новий і незнаний у Європі, який спершу не мав попиту. Зараз не маємо змоги виконати всіх замовлень",  зазначено у звіті спілки за 1916 рік.

Звіт підписав Юзеф Томіцький, як голова наглядової ради "Gaz ziemny Sp. z o.o.", яку він очолював упродовж 1914-1921 років. У цьому ж звіті, поряд з успіхами у виробництві газоліну, окреслили ще важливіше завдання – будівництво у Бориславі великої електростанції, що працювала б на попутному газі. Ці плани припали на воєнні часи, що вкрай ускладнювало роботи. Для порівняння, якщо першу фабрику газоліну в Бориславі збудували до війни за 5 місяців і її будова коштувала 75 тисяч корон, то другу, в Тустановичах, – за 18 місяців. Ввели її лише у другій половині 1917 року і витрати склали  500 тисяч корон. "Попри труднощі, які нас очікують, у 1917 році ми створили  спілку з обмеженою порукою "Об`єднана електростанція" (Sp.zo.p. "Elektrownia Związkowa"), головною метою якої є спорудження нової електростанції". У квітні 1917 року до спілки вступив Юзеф Томіцький, викупивши 5 акцій номінальною вартістю по 1000 корон.  Він, також, увійшов у наглядову раду нового товариства. Директорами спілки стали Владислав Шайнок та Ґабріель Сокольницький.

Для початку, викупили існуючу невелику електростанцію у Бориславі, придбали земельну ділянку для нової  і приступили до  проектування. Перша Світова війна перервала роботу. Через нестачу коштів земельну ділянку спілка була змушена віддати французькій нафтовидобувній фірмі "Прем’єр",  котра у серпні 1922 року звершила будівництво електростанції, щоправда винятково для власних потреб нафтовидобутку. Проте ініціатори її будівництва не склали руки. У лютому 1923 року наглядова рада Товариства, за підписом  Сокольницького, Шайнока та Томіцького, подала заявку на отримання ліцензії на транспортування електроенергії у Бориславсько-Дрогобицькому вузлі. Ухвалили теж рішення звернутися до акційної спілки "Прем’єр" щодо  створення з ним "або без нього електромережного підприємства". Нарешті, у 1924 році таке підприємство було створено під назвою "Підкарпатське електричне товариство" (Podkarpackie Towarzystwo Elektryczne S.A.we Lwowie). До наглядової ради увійшов Юзеф Томіцький. У наступні роки "Підкарпатське електричне товариство" розпочало передавання електроенергії з нової електростанції в Бориславі до Дрогобича, Стрия, Самбора і Трускавця.

Про незаперечний авторитет Юзефа Томіцького свідчить І З’їзд польських електричних закладів у квітні 1919 року, де його обрали головою.

У питанні розвитку Міських електричних закладів Томіцький проявляв гнучку політику, часто подавав несподівані пропозиції, які після впровадження завжди виявлялися ефективними. У 1903 році МЗЕ власним коштом, на суму 20 тисяч корон, збудували мережі від електростанції постійного струму на вулиці Сахарова до клінік намісництва (тепер Обласна клінічна лікарня)  "за умови споживання ними не менше 18000 кВт-год на рік упродовж 10 років, а також гарантії щорічно повертати по 1500 корон за  вкладений капітал". Підрахунки показують, що клініки повернуть сумарно лише 15 тисяч корон – на 5 тисяч корон менше від вкладених, натомість МЗЕ отримало постійного споживача великої кількості своєї продукції.

Із введенням мережі змінного струму, мережа постійного струму стала збитковою. Тому, коли у 1912 році Краєвий галицький маршалок звернувся за приєднанням інфекційної лікарні безкоштовно, Томіцький погодився за умови, якщо існуючі струмоприймачи клініки переведуть з постійного струму на змінний струм. Наприкінці 1912 року Юзеф Томіцький повідомив магістрат про те, що Крайовий виділ перевів майже всі струмоприймачі лікарень на змінний струм.

Показовою є справа купівлі у 1909 році малої приватної електростанції у дворі Галицької ощадної каси (тепер будівля Музею етнографії), яку МЗЕ вважали конкурентом. Її викупили за 92 тисячі корон, хоча ціна обладнання складала всього 12 тисяч корон, тобто заплативши 80 тисяч корон відступних. Зате, за умовою купівлі від 14 липня 1909 року, каса гарантувала не будувати нової електростанції та не купувати електроенергії у іншого постачальника, а також передати Міським електричним закладам  права на електропостачання своїм колишнім споживачам. Усі роботи з переведення цих споживачів від електростанції Галицької ощадної каси на мережі МЗЕ, аж до лічильника, магістрат зобов’язалися виконати за свої кошти, а для готелю "Імперіал" навіть і після лічильника, всередині готелю. Для всіх колишніх абонентів каси (зокрема і Пасажу Ґаусмана) МЗЕ гарантували впродовж 10 років від 1 жовтня 1909 року незмінну ціну 40 гелерів за 1 кВт-год. Для порівняння, споживачі міста ціна тоді платили 60 гелерів за 1 кВт-год. 

У 1911 році Юзеф Томіцький звернувся до магістрату з проханням виділити 6800 корон для електрифікації фабрики консерв Руккера на вулиці Жовківській, включно з монтажем трансформаторної підстанції. Потребу фабрики в електропостачанні моторів директор МЗЕ оцінив у 40 тисяч кВт-год на рік, що навіть при ціні 20 гелерів за 1 кВт-год (такій самій, як для фабрики хліба "Меркурій") дасть дохід брутто у 8 тисяч корон річно. Інакше є загроза, що фабрика збудує свою локальну електростанцію, а МЗЕ втратять потенційного великого споживача. Магістрат підтримав цю пропозицію. 

Задумуючись над перспективою розвитку міських електромереж у поблизьких теренах, Йосиф Томіцький 10 грудня 1913 року звернувся до магістрату з пропозицією розширення концесії за межі 5-кілометрового кільця міста (межа Львова). "У подальшому розвитку місто та околиця вимагатимуть нових джерел енергоресурсів. Попередньо такими резервами можна вважати водяну силу /ріки/, або торфові поля на південному сході від Львова. Це дасть змогу отримувати електроенергію від нових електростанцій за ціною нижчою від сьогоднішньої і використовувати Львівську електростанцію в резервному режимі". У 1923 році Йосиф Томіцький запропонував розробити проекти побудови гідроелектростанцій на ріках Опір, Стрий, Дністер, а також електрифікації насосних станцій кільця водопостачання Львова.

На жаль, це було останнім, що йому вдалося зробити. Здоров’я Томіцького серйозно підірвала сімейна трагедія. Син Йосифа Томіцького Станіслав був пілотом австрійської армії і трагічно загинув 31 серпня 1918 року в небі над італійським Тиролем, збитий англійськими літаками. Смерть єдиної дитини викликала хворобу серця, що швидко прогресувала. На початку 1925 року Йосиф Томіцький виїхав на альпійський курорт Мерано в Італії, де й помер 22 січня.

Йосиф Томіцький був членом державних енергетичних спілок Австрії, а згодом Польщі, консультантом з питань електрифікації Кракова, Варшави та інших міст, брав участь у розробці правил експлуатації електромереж та техні­ки безпеки. На його похорон 3 лютого 1925 року у Кракові прибуло зі Львова 300 працівників МЗЕ, а на знак жалоби у Львові в час початку похорону об 11 годині на 5 хвилин зупинилися всі трамваї.

Після його смерті частину теперішньої вулиці Коперника (від вулиці Бандери до вулиці Нечуя-Левицького) назвали вулицею Томіцького. Ця назва існувала до 1950 року.

Дружиною Йосифа Томіцького була Ядвіга Петражицька-Томіцька (Jadwiga Petrażycka-Tomicka), відома феміністка, публіцистка (1863-1931 роки).

У 1937 році у Варшаві заснували Стипендіальний фонд імені Йосифа Томіцького. На його першому засіданні 25 січня того ж року стипендію надали трьом особам – по одному студенту з Варшавської, Львівської і Ґданської Політехніки по 200 злотих щомісячно.