Думка
про необхідність польсько-українського порозуміння в Галичині з'явилась
одночасно з початком конкуренції цих національних рухів в часі "Весни
народів" 1848-1849 років. Перша проба мала місце на Слов'янському з'їзді
в Празі у червні 1848 року. Не менш актуальною стала потреба порозуміння й за
умов польського домінування в добу автономії. Проблемою ідеї такого компромісу стала
її загальна непопулярність, що створювало суттєві політичні ризики.
Можливою "нову еру" зробила зміна
геополітичної ситуації в Центрально-Східній Європі та початок протиборства
Росії та Австро-Угорщини, через що Львів і Галичина опинилась у фокусі дії
важливих закордонних чинників. Важливими учасниками стали українські діячі з
Наддніпрянської України та впливові кола у Відні, перш за все міністерство
закордонних справ на чолі з Ґуставом Кальнокі.
Мотивація сторін і
дійові особи
Неможливість
легальної діяльності українського руху в Російській імперії після Емського
указу змусило київську "Громаду" шукати альтернативних варіантів.
Їхній погляд звернувся до Галичини, де австрійська конституція надавала куди
кращі за російський абсолютизм можливості. Тож наддніпрянці, перш за все
Володимир Антонович і Олександр Кониський, активізували контакти з галицькими
українцями щоб перетворити Галичину в головний центр національного руху — "український
П'ємонт". Задля цього потрібно було спершу досягнути польсько-українського
компромісу.
Увагу
Відня, перш за все міністра закордонних справ, до Львова і Галичини привернуло
загострення російсько-австрійських стосунків після Берлінського конґресу
1878 року. За умов потенційного конфлікту з Російською імперією Габсбурґи
були зацікавлені у відсутності міжнаціонального протистояння в краї, яке впливало
на міцність імперії і часто вело до появи проросійських симпатій. Ослабленню
русофілів мали слугувати як прямий тиск (процес Ольги Грабар 1882 року), так і
протиставлення їм альтернативної сили — українофілів-народовців.
Рух,
що виник як гурт молоді, яка культивувала ідею єдності українського народу по
обидва боки російсько-австрійського кордону, а ідейне натхнення черпала з
творчості Тараса Шевченка й діяльності "Руської трійці" і "Кирило-Мефодіївського
братства", протягом 1880-х років вперше зумів зрівнятись своїми впливами з
русофілами. Попри суттєві розбіжності в поглядах на національну ідентичність
галицьких українців (русинів), у практичній політиці вони в цей час діють разом
проти спільного опонента — поляків. Але частина народовців стала усвідомлювати,
що таке партнерство стримує їх власний розвиток. Окрім того, союз із
русофілами, щодо яких наростала підозра зі сторони крайової влади і Відня у
нелояльності, кидав тінь і на народовців. Це спонукало до пошуку альтернативних
політичних шляхів, що вимагало обережності. Тому ініціатори угоди з-поміж цього
середовища, перш за все Олександр Барвінський і Кость Телішевський, діяли наче
таємний гурток, адже витік інформації про переговори викликав би сильний
суспільний резонанс і викликав би їх зрив.
Однією
з ключових мотивацій, що спонукала частину польських політиків долучитись до "нової
ери" стала позиція Відня. Проте дехто з них, насамперед краківські
консерватисти — "станьчики" — також усвідомлювали потенційні
користі від угоди з народовцями. Їх також насторожувала популярність
русофільства. Водночас, як консерватисти, вони прагнули еволюційних
перетворень, а не революційних змін, до яких могло призвести ігнорування
зростаючого українського руху. Мали місце й геополітичні міркування, зокрема
корисність угоди задля тиску на Росію, а отже для користі польської справи
загалом. Тож не дивно, що намісник Галичини, "станьчик" Казімєж
Бадені, попри спершу неприхильне ставлення до "руської справи",
енергійно взявся за реалізацію ідеї угоди. Втім, до її ключових співтворців
слід віднести й не пов'язаних з конкретними політичними силами князя Адама
Сапєгу й давнього товариша Володимира Антоновича — Антонія Хамця.
Проголошення
Внаслідок
негласних і закулісних перемовин було сформовано чотирикутник "галицькі
поляки – галицькі українці — Відень — наддніпрянці", який і уможливив "нову
еру". Його центром став Львів, тимчасово здобувши непересічне геополітичне
значення. Варто наголосити, що у випадку перших двох сторін угоду творили
невеликі групи втаємничених осіб задля уникнення розголосу і потенційного зриву
процесу. Тому компроміс 1890 року ніколи не ґрунтувався на прихильності усіх
політичних груп у Галичині.
Після
низки зустрічей намісника з Барвінський і Телішевський виробили головні умови компромісу.
Народовці повинні були розірвати усі зв'язки з русофілами та відмовитись від
звичної опозиційної тактики у Галицькому сеймі та віденській Державній Раді.
Взамін намісник обіцяв українцям низку поступок ("концесій"):
створення кафедри історії України в Львівському університеті, відкриття нової
української гімназії, утраквізацію (впровадження двомовності) в усіх
учительських семінаріях, практична реалізація гарантованої конституцією рівноправності
в краї української мови з польською та німецькою, повернення українських
урядників і вчителів із Західної Галичини до Східної тощо. Угода носила
винятково усний характер, що згодом сприяло спекуляціям.
На
засіданні сейму 25 листопада 1890 року Юліан Романчук у своїй промові
запропонував полякам порозуміння. Намісник недвозначно дав зрозуміти, що все
відбувається з його відома. Це стало сигналом для польської сторони. На
наступному засіданні Романчук виголосив програмні засади народовців, що
символізували початок "нової ери" (саме таку назву одразу після
першого виступу лідера народовців ця угода отримала в пресі): 1) українці
(русини) становлять окремий народ; 2) вірність греко-католицькому обряду; 3)
лояльність дому Габсбурґів; 4) лібералізм; 5) покращення становища
селянства. Ці тези, за винятком останнього пункту, мають виразне
антирусофільське спрямування, як того й прагнули поляки та Відень. Цю програму
відкрито підтримав греко-католицький митрополит Сильвестр Сембратович.
Сприйняття в суспільстві
Ідея
компромісу наприкінці 1880-х років у Галичині витала в повітрі. Вже у 1890 році
ентузіазму додало укладення німецько-чеської угоди (т. зв. "пунктацій"),
яка, здавалось, вирішить головну національну проблему в австрійській частині
монархії Габсбурґів (Ціслейтанії). Але, оскільки "нова ера"
готувалась таємно, її проголошення спричинило вибух в суспільно-політичному
житті Галичини.
Хоча
й заскочений, як і всі, зненацька, загал народовців спочатку прихильно сприйняв
обіцяну "зміну системи" в Галичині на користь українців. Натомість
русофіли, з огляду на виразне спрямування "нової ери" проти них,
зайняли до угоди безкомпромісно вороже становище. До русофілів приєдналась і
новоутворена Русько-українська радикальна партія. На думку її членів угода не
відповідала першочерговим соціально-економічним потребам галицьких українців і
відволікала суспільство на другорядні національні аспекти.
З
польської сторони проти "нової ери" виступили східногалицькі
консерватисти — "подоляки". Це підкреслило одну із засадничих
відмінностей між двома середовищами польського консерватизму в Галичині. Якщо "станьчики"
з властивим їм прагматизмом шукали способів полагодження "руського"
питання і загалом підтримали "угодовий курс" Бадені, то "подоляки"
традиційно були проти будь-яких поступок українському рухові, адже їхній
консервативний світогляд базувався перш за все на земельній власності –
польських "острівцях", розкиданих поміж українським селянським "морем".
Боязнь змін і втрати землі визначала
ставлення "подоляків" до українського руху аж до Першої світової
війни. У випадку "нової ери" їх можливості до протидії виявились
обмеженими підтримкою угоди Віднем і необхідністю зберігати бодай назовні
звичну солідарність польських сил. Загалом позитивно до "нової ери"
поставились польські демократи, що протягом 1880-х років найчастіше наполягали
на потребі компромісу з українцями.
Здобутки
"Нова
ера" призвела до суттєвих, хоча згодом нерідко недооцінюваних, здобутків
для українського руху. Серед ключових варто виокремити іменування у 1894 році
Михайла Грушевського професором кафедри української історії (офіційна назва "друга
кафедра всесвітньої історії з особливою увагою до історії Східної Європи").
Подальша наукова діяльність Грушевського була визначальною для ідеї творення з
Галичини "українського П'ємонту", як того й прагнули наддніпрянці. Величезне
значення мало й офіційне упровадження протягом 1892-1893 років фонетичного
правопису замість етимологічного. Це не лише спростило здобуття освіти для
простолюду, але й відіграло ключову роль для утвердження в Галичині ідеї
єдності українського народу.
Було
реалізовано й ряд інших обіцяних "концесій": проведено утраквізацію в
учительських семінаріях, повернено ряд українських службовців із Західної
Галичини, створено українську гімназію в Коломиї тощо. Без "нової ери"
не було б можливим безпроблемне перетворення Літературного товариства імені
Шевченка в Наукове, передача йому прибуткових замовлень на друк підручників та згода
польської більшості в сеймі щодо надання щорічних субвенцій. У контексті угоди
відбулось і створення першого українського страхового товариства "Дністер".
Задля послаблення русофілів відбулись зміни й у церковній політиці, хоча
формально вона й не мала стосунку до "нової ери".
Головним
здобутком "нової ери" варто вважати демонстрацію можливостей
компромісної політики як для українців, так і для поляків. Останні, особливо
краківські консерватисти, завдяки угоді постали у вигідному світлі перед Віднем
як чинник здатний до врегулювання національних протиріч у провінції. Можна
припустити, що "нова ера" відіграла ключову роль і для кар'єри
Казімєжа Бадені, який у 1895 році став президентом міністрів Ціслейтанії. Було
досягнуто й іншої мети польських еліт – ослаблення русофілів.
Невдачі
Попри
здобутки, було використано далеко не весь потенціал компромісу. Невдачею
завершилась спроба Костя Левицького очолити україномовну юридичну кафедру в Львівському
університеті, в першу чергу через нетактовну поведінку самого претендента. Попри
наполягання Бадені й Барвінського, керівництво університету саботувало й
призначення на цю посаду Михайла Зобківа. Не виправдались і надії, які
народовці покладали на "нову еру" щодо перебирання від русофілів
контролю над "Народним домом". Ці невдачі не сприяли позитивному
сприйняттю "угодової" політики і наблизили її завершення
Криза і кінець
Хоча
перелік здобутків "нової ери" є немалим, її несприйняття як
українцями, так і поляками, постійно наростало протягом 1891-1894 років. Мало
місце неспівпадіння очікувань учасників угоди. Українська сторона очікувала "зміни
неприязної русинам системи", якої, попри всі "концесії", не відбулось.
Зроблені поступки народовці вважали недостатніми й, зважаючи на динаміку
українського руху, логічно прагнули нових "концесій". Водночас навіть
реалізація обіцяних кроків часто затягувалась. Хоча далеко не завжди це було
виною польської сторони, українці сприймали це як черговий доказ "підступності"
поляків. Натомість серед польських політиків навіть прихильні до "нової
ери" "станьчики", не говорячи про "подоляків",
вважали, що українці повинні задовольнятися зробленими поступками. Після
реалізації на початок 1894 року головних пунктів угоди, "нова ера"
фактично вичерпала себе. До цього додалась і втрата інтересу зі сторони уряду
внаслідок тимчасового покращення російсько-австрійських відносин.
Невдоволення
народовців підігрівалось і сильною опозицією "новій ері" на
провінції. Русофіли й радикали, а часто й окремі народовці (наприклад, Євген Олесницький)
організовували численні віча проти угоди та її ініціаторів. Боячись втратити
політичний ґрунт, все більше народовців схилялися до відмови від проголошеної у
1890 році політики. У результаті народовці розділились на два табори –
прихильників продовження "угодової" лінії (Олександр Барвінський,
Анатоль Вахнянин) та прибічників переходу в опозицію в союзі з русофілами й
радикалами (Юліан Романчук). Формальним і логічним кінцем стали загальні збори
товариства "Народна рада" у травні 1894 року. Абсолютна більшість
підтримала Романчука, тоді як очолювана Барвінським меншість і надалі вірила в
перспективність започаткованої "новою ерою" політики компромісів і започаткувала
окремий політичний християнсько-суспільний рух
Уроки
"Нова
ера" стала однією з найпомітніших подій у політичному житті Львова протягом
"довгого ХІХ століття", адже місто опинилось у центрі політичних
комбінацій за участі багатьох важливих "гравців" Центрально-Східної
Європи. Проте вже постфактум ознакою "доброго тону" серед українських
політиків стало вважати її помилкою. Олесницький вважав, що народовці внаслідок
угоди політично ослабли, а русофіли — зміцнились. Така точка зору позбавлена рації,
адже здобуті завдяки "новій ері" інституції й можливості стали
фундаментом подальшого зміцнення українського руху й насамперед народовців.
Угода
1890 року продемонструвала, що компроміси можуть мати обопільну вигоду для
поляків і українців. Водночас, її невдача показала й суттєві хиби обох
політикумів. Польським політикам бракувало цілісного бачення "руського
питання". У поєднанні з боязню втратити "стан посідання" в
Галичині це спричинило неможливість визнати необхідність подальших поступок. "Нова
ера" висвітлила й політичну незрілість народовців. Звиклі до
опозиційності, вони не могли оцінити потенційні вигоди угоди, а насамперед їм
бракувало стратегічного мислення. Також виявилось, що більшість з них на
початок 1890-х років не були готовими до цілковитого розриву з русофілами. Тому
перші ж труднощі "нової ери" почали схиляти їх до більш звичної, а
отже й затишної, дороги. Проте в породжених угодою процесах варто виокремити й
позитив — вона дала поштовх подальшій диференціації українського політикуму й
творенню нових партій.
Попри всі реалізовані чи
потенційні вигоди, доля "нової ери" була логічною для своєї епохи.
Угода стала витвором політичного клімату монархії Габсбурґів 1880-х років. Це
була доба врядування в Ціслейтанії президента міністрів Едуарда Тааффе (1879-1893).
Йому вдалось забезпечити більш як десятиліття стабільності, яке значною мірою
лягло в основу майбутнього міфу габсбурзької монархії. Методом Тааффе були
компроміси, які б жодну сторону не задовольняли повністю. Під цей принцип
підпадають і "нова ера", і згадані "пунктації". А ще вони
ілюструють банкрутство цієї політики на початку 1890-х років, адже не лише
польсько-українська, а й німецько-чеська угода завершилась невдало. Тож у
ширшому контексті невдача "нової ери" стала сигналом нової епохи в
суспільно-політичному житті, де компроміси щораз більше поступались місцем
радикалізму, особливо на національному ґрунті.
