Центр міської історії

Інтерактивний Львів

...

Головна Руська Рада

ID: 110
Перший політичний представницький орган русинів Галичини. Діяла у Львові в 1848-1851 роках. Проголосила єдність галицьких русинів з українцями Російської імперії та їхню окремішність від польського та російського народів. Вимагала поділу Галичини на руську та польську провінції, добивалася рівних прав руській мові в освіті та публічній сфері. Започаткувала політичний національний рух русинів у Галичині.

Публікація є частиною проєкту Весна народів у Львові. 

Історія

Головна Руська Рада — перший політичний представницький орган русинів Галичини. Виникла 2 травня 1848 року з ініціативи керівництва греко-католицької митрополії у Львові під час революції Весни народів. Головою Ради був єпископ Григорій Яхимович, згодом — отець Михайло Куземський. Розбудувала свою мережу по Галичині на базі структури Греко-католицької церкви. Діяла до 30 червня 1851 року.

Проголосила національну єдність галицьких русинів з українцями Російської імперії та їхню відрубність від польського та російського народів. Виступила з вимогою поділу Галичини за національним принципом на польську та руську провінції. Добивалась рівноцінного використання руської мови в шкільництві, адміністрації та публічному просторі. В рамках революції стояла на позиції лояльності до імперії та правлячої династії.

Мала своїх представників у першому австрійському парламенті. Взяла участь у Слов'янському конгресі у Празі. Створила першу україномовну газету "Зоря Галицька", заснувала Галицько-Руську Матицю, провела Собор руських учених, добилася відкриття кафедри руської мови у Львівському університеті. Вперше прийняла синій та жовтий кольори як національну символіку галицьких русинів.

Започаткувала політичний національний рух русинів-українців у Галичині, що визначило подальшу політичну долю Львова як арени протистояння двох національних рухів.

Руський рух перед революцією


Головна Руська Рада як представницький орган галицьких русинів виникла в ширшому контексті революційних подій по Західній та Центральній Європі, що в літературі отримали загальну назву "Весни народів". Протягом весни 1848 року революціонери у Європі поєднували політичні гасла національної свободи та єдності із вимогами соціальної рівності, ліквідації феодальних повинностей тощо. У Австрійській імперії в березні 1848 року. внаслідок повстання у Відні цісар Фердинанд погодився прийняти конституцію, оголосив вибори до першого загальноімперського парламенту, гарантував своїм підданим базові свободи.

У Львові революційну тенденцію першими підтримали місцеві польські активісти, які у березні 1848 року провели перші масові демонстрації, склали текст петиції до цісаря, і в квітні утворили Центральну Раду Народову (Centralna Rada Narodowa) — свою головну політичну репрезентацію. У національному питанні вони виступили з ідеєю відродження давньої Речі Посполитої у кордонах 1772 року, а місцевих русинів трактували лише як особливу етно-конфесійну групу єдиної польської нації, відмовляючи їм у праві політичного голосу.

Польський рух і справді на той момент був єдиним політичним національним рухом в австрійській Галичині. Місцеві русини в Речі Посполитій були, хоч і частково дискримінованими, проте загалом лояльними підданими держави і досі за попередні століття не проявляли жодної окремої політичної активності. Головним маркером їхньої ідентичності виступала приналежність до Унійної церкви грецького обряду. Ще перед революцією, протягом першої половини 19 ст., значна частина руських студентів та семінаристів у Львові симпатизувала польському рухові, що приваблював їх своїми демократичними гаслами.

Водночас, в 1830-х роках, під впливом польської активності та романтичного гасла "повернення до простого народу", в їхньому середовищі появилася нова літературна течія (Руська трійця) — на той час ще не надто чисельна, проте щораз впливовіша. Її прихильники користувались у своїх творах мовою місцевих діалектів і закликали до пробудження національної свідомості галицьких русинів. До початку революції новозароджена національна свідомість поширилась на значну частину руської ліберальної інтелігенції, проте не стала ще домінуючою і не подавала політичного голосу.

19 березня львівські русини на рівні з іншими містянами брали участь у перших демонстраціях, а руські студенти та семінаристи масово підписували польську петицію. Щоправда, те, що у петиції не містилось жодної згадки про русинів як окрему групу, викликало невдоволення у присутнього при підписуванні львівського урядника Кирила Віньковського. Та його заклик підписати петицію, лише коли там з'явиться згадка про русинів, тоді відгуку не знайшов.

Утім, що далі розгортався польський рух, то гостріше русини відчували потребу заявити про себе. 19 квітня, лише за місяць після початку революції, вони склали свою петицію до цісаря. Її автором був отець Михайло Куземський, член митрополичої консисторії – керівного органу греко-католицької церкви. Петиція, на відміну від польської, була надзвичайно скромною у формулюваннях: дякувала престолу за ті переваги, що їх русини отримали за правління Габсбурґів; просила про впровадження освіти та публікацію всіх урядових актів руською мовою; врешті, запевнювала у вірності русинів монархії та династії.

Та найважливішим у тій петиції було те, що вона появилася — а отже свідчила, що руське населення претендує на окремий політичний голос. Через два тижні, 2 травня, в приміщеннях собору святого Юра була створена Головна Руська Рада як своєрідна альтернатива раді польській та відповідно єдина речниця руського народу Галичини на політичній арені.

В результаті, руський рух виступив революційного 1848 року на політичну арену із гаслом політичної окремішності галицьких русинів від поляків та водночас їхньої повної лояльності до цісарського престолу.

Ролі та мотивації


Вибір локації, де випало виникнути першій політичній організації русинів Галичини, як і автор та зміст петиції, був з однієї сторони невипадковим і в чомусь символічним, з іншої — досить парадоксальним.

Символічним, адже собор святого Юра як катедральний храм Галицької митрополії виступав не лише духовним, але й основним репрезентативним центром галицьких русинів. Греко-католицька церква була на той час єдиною офіційною інституцією, що представляла усю руську спільноту Галичини перед монархією, а керівники церкви відповідно тішились авторитетом "батьків" свого народу. Внаслідок йосифінських реформ кінця 18 ст. ГКЦ опинилася у значно сприятливіших умовах, ніж у давній Речі Посполитій: вона була зрівняна у правах та гідності із римо-католицькою церквою, а духовенство користувалось правовим та фінансовим покровительством монархії.

Як наслідок, греко-католицька ієрархія до початку революції стала однією з найбільш лояльних до монархії сил у провінції. Пригадуючи своє колишнє дискриміноване становище, вона вороже ставилась до ідей польського руху щодо відродження Речі Посполитої. Крім того, вищі ієрархи, приєднавшись до польського руху, могли втратити свою роль не лише духовних, але й суспільних провідників свого народу. Враховуючи традиційний для ієрархії консервативний світогляд, вони побоювались тих радикальних змін, які ніс з собою революційний рух: "батьки" остерігались надмірної емансипації своїх "дітей", якими надалі воліли опікуватись.

Крім цього, створена у Львові внаслідок реформ греко-католицька духовна семінарія, окрема від латинської, витворила окреме руське студентське середовище у Львові, а виховані у семінарії священники складали основну масу руської інтелігенції в регіоні. Переваги від йосифінських реформ стосувались їх так само, як і верхівки церкви. Проте, на відміну від своїх очільників, нижчі ланки духовенства — особливо ті з них, що належали до інтелектуальних кіл — часто мали значно ліберальніші погляди і підтримували базові соціальні реформи, які пропагували революціонери.

В попередні десятиліття саме ліберальні священики були головними речниками національного руху, за що часто зазнавали дисциплінарних покарань від свого керівництва. Тоді для консервативної ієрархії новітні національні ідеї були такими ж революційними, як і радикальні соціальні реформи. Парадоксально, що тепер, в момент революції, саме вищим ієрархам, що досі хіба поборювали національні прояви, випало формувати та очолювати національний рух.

Ліберальні погляди мали переважно й ті нечисленні інтелігентні русини у Львові, що мали світські професії. Здебільшого вони займали державні посади в адміністрації чи судах і часто належали до Ставропігійського інституту — єдиної руської культурної світської інституції у Львові (ще один продукт йосифінських реформ). Багато з них приєднались до польського руху, проте для декого новою "політичною вітчизною" вже стала Австрія. Ті ж з них, хто проникся національними ідеями, часто вважали, що лише в рамках імперії руський народ зможе повноцінно розвиватись. Тому, хоча в соціальних питаннях їхні погляди часто збігались з гаслами польського руху, то в питаннях політичної орієнтації руська ліберальна — і духовна, і світська — інтелігенція опинялась разом зі консервативною ієрархією по боці імперії.

Обидві групи формували в рамках Ради два крила — консервативне та ліберальне. Перше з огляду на свій авторитет та високе становище тримало провід в організації. Друге формувало своєрідну "внутрішню" опозицію всередині руського табору і мало значний вплив через свій інтелектуальний потенціал та присутність на місцях. По суті, діяльність Ради була і полем для конкуренції, і свого роду компромісом між обома гілками руських активістів — що часом давалось взнаки і під час революції.

Схожі "проавстрійські" позиції займала не лише активісти, але й її потенційна "авдиторія". Селяни, що складали левову частку руського населення в провінції, бачили у польських революціонерах перш за все своїх панів-поміщиків і остерігались відновлення феодальних повинностей у разі їхньої перемоги. Оскільки звільненням від панщини вони завдячували "доброму цісареві", то їхні симпатії теж повністю опинились на стороні уряду.

Таким чином, у 1848 році і духовенство, і селянство — пастирі і паства — природньо опинилися в опозиції до революційних сил, очолених польським рухом. Волею-неволею і ті, і ті стали союзником монархії. Імперія ж заради збереження влади вирішила використати щойно проявлені національні почування русинів та давній соціальний антагонізм між селянами і поміщиками як противагу польським революціонерам.

Головну роль у цьому процесі зіграв губернатор Галичини Франц Стадіон. Якраз напередодні революції між ним та русинами налагодилась непогана співпраця. Зокрема, в лютому, бажаючи заручитись їхньою підтримкою, Стадіон погодився на ініційоване Ставропігією видання першого журналу руською мовою (чого доти русини довго не могли добитись). З початком революції губернатор був в курсі політичних кроків руської верхівки. Представлена 19 квітня русинами петиція, ймовірно, не була для нього несподіванкою. Більше того, не до кінця зрозуміло, чи сама ідея петиції, як і згодом Ради, виходила від самих ієрархів, чи була підказана губернаторством.

Так чи інакше, саме Стадіон забезпечив певну підтримку центральним урядом руських аспірацій і таким чином заохотив їх до активніших дій. Протягом квітня 1848 року нижче духовенство все більше засипало своїх очільників зверненнями із запитанням про політичну орієнтацію для себе і своїх мирян в умовах революції, що все глибше проникала на провінцію. Ієрархи на початках не до кінця усвідомлювали виклик моменту і не готові були до самостійних і негайних дій. Врешті, підштовхувані очікуваннями знизу, загрозою польської революції і, головне — отримавши негласне заохочення уряду, церковні ієрархи все ж вирішили взяти справу у свої руки.

Створення та структура Ради

Коли саме у святоюрських покоях появилася ідея створити репрезентативний орган русинів, достеменно невідомо. Легальний шлях до створення організації був відкритий лише в останні дні квітня, коли у Львові довідались текст конституції, виданої 25 квітня цісарем Фердинандом, яка дозволяла підданим монархії творити свої політичні та громадські інституції.

Політичне протистояння з польським революційним рухом в ті дні сягнуло піку — польська Рада Народова якраз добилась саморозпуску станового сейму, скликаного губернатором, і підтримки частини місцевих аристократів та єпископів. У відповідь Стадіон спробував мобілізувати усіх своїх потенційних союзників і в останні дні квітня створив так званий Байрат (Beirath). У цей дорадчий орган, що мав помагати губернатору правити краєм, поруч із деякими консервативними аристократами, окремими лояльними до уряду інтелігентами, отцями та рабинами, увійшли також й два майбутні очільники Руської Ради — єпископ Григорій Яхимович та отець Михайло Куземський.

Через кілька днів, на початку травня, з середовища Байрату виокремились дві політичні організації, що стали в опозицію до революційного руху та зайняли лояльну позицію щодо уряду. Однією з них було Товариство Землевласників, що об'єднало консервативну частину аристократії. Другою була Головна Руська Рада, що стала речницею руського національного руху.

Підготовка до утворення Ради проходила в таємному режимі, аби опоненти не могли завадити. Лише в останній день організатори поширили усне запрошення на установчі збори.

2 травня о шостій годині вечора у залі засідань митрополичої консисторії при соборі святого Юра зійшлося понад триста "достойниковъ русскихъ" різного стану та віку. Проводив засідання Михайло Куземський, член консисторії і Байрату та автор руської петиції. Він попросив записатися до списку тих присутніх, що виражали вірність імператору та його наслідникам і погоджувались розвивати руську народність згідно з постулатами петиції 19 квітня.

Згодом з палкою патріотичною промовою виступив священник Микола Устиянович — ліберал з середовища Руської трійці, один з тих, хто раніше підпадав під церковні санкції. Після його виступу присутні вшанували пам'ять Маркіяна Шашкевича та запевнили, що мають намір продовжувати його працю.

Отець Іван Жуковський, парох церкви Петра і Павла на Личакові, озвучив ідею створення Руської Ради, що присвятить себе розвиткові руського народу. В цей момент слово взяв один з поляків, що зумів дізнатися про зібрання русинів та потрапити на нього. Він заявив, що єдина польська нація потребує єдиної політичної репрезентації, і закликав до консолідації задля конституційних свобод та опору німцям. Русини ж у відповідь запевнили, що самі здатні вирішувати свої питання і ніколи добровільно не увійдуть знову до складу польської держави.

Сам процес створення Ради тривав приблизно годину — все відбулось настільки швидко, наче наперед було заплановане. Рада мала діяти згідно з петицією 19 квітня, а її детальніша програма мала бути озвучена в окремій декларації. Збори закінчились співанням "Многая літа" в честь цісаря Фердинанда.

До першого складу Ради обрали 30 постійних членів (хоча їх кількість могла надалі збільшуватись) та її керівництво — голову, двох заступників та двох секретарів. Головою Ради став Григорій Яхимович — єпископ-помічник Львівський, що на той час фактично виконував обов'язки голови Галицької митрополії. Сам митрополит Михайло Левицький, що з огляду на слабке здоров'я роками проживав в Унівському монастирі на віддалі від Львова і мав небагато впливу на керівництво церквою, надав на створення Ради власне благословення та погодження. Натомість подальшим основним двигуном Ради став о. Михайло Куземський, член митрополичої капітули у Львові, що отримав пост заступника голови. Саме Куземський проводив більшість засідань Ради протягом наступних кількох років її існування, особливо після того як Яхимович в травні виїхав до Перемишля, де обійняв єпископську кафедру.

Перші засідання відбувалися у приміщеннях Святого Юра, надалі, від 12 травня, перемістилися до будівлі Духовної семінарії на вулиці Широкій (тепер — Коперника). Згідно зі статутом, засідання повинні були збиратись двічі на тиждень – в понеділок та п'ятницю, за винятком термінових зборів. Засідання і голосування були відкритими, хоча за вимогою трьох членів засідання могло пройти і таємно. Рішення приймали простою більшістю голосів за умови присутності бодай половини членів Ради. Нових членів обирала сама Рада ¾ голосів. За статутом у Раді було сформовано декілька виконавчих відділів, що займались фінансами, кореспонденцією, правовими та політичними справами, просвітою тощо. Окремий відділ призначався для духовних справ. Крім того, для донесення своєї позиції Рада видавала у Львові з 15 травня 1848 року власний друкований орган — "Зорю Галицьку", яка вважається першою україномовною газетою загалом.

Аби утвердити себе як речників всього народу "всіх станів", творці Ради намагалися забезпечити паритетну участь у її діяльності світських осіб та духовенства. Це яскраво видно із її керівного складу, де опинились по одній духовній та світській особі: заступники о. Михайло Куземський і юрист Іван Борисикевич та секретарі о. Михайло Малиновський і працівник Кредитового товариства у Львові Теодор Леонтович. Серед 66 підписантів першої відозви Ради майже половина були духовними особами і семінаристами, решту складали державні службовці, юристи, студенти-правники, учителі, інші міщани Львова і навіть один землевласник.

Утім, певний клерикальний характер Ради все ж проявлявся: до прикладу, на керуючі посади голови, заступника чи секретаря особа обиралась "раз назавше", допоки хіба сама не складе свої повноваження, що характерно власне для церковних структур.

Аби мати підстави промовляти від імені всієї провінції, а не лише Львова, Рада, за аналогією і на противагу польській Раді Народовій, заходилась розбудовувати свою мережу по регіону. Протягом травня-липня 1848 року по Галичині виникло понад 50 місцевих Руських рад. Вони підпорядковувались центральній Раді у Львові, проте не мали своїх послів у ній, а лише могли звертатись до неї зі своїми потребами та пропозиціями. Місцеві Ради виникали здебільшого при церковних деканатах, їх керівниками переважно були місцеві священики, хоча за рекомендаціями з центру духовенство не мало перевищувати третини усіх членів Рад.

Національні орієнтації

Оскільки події 1848 року виокремили руський рух із раніше єдиної польської магістралі, постало питання власної національної ідентичності галицьких русинів.

Василь Подолинський у написаній цього ж року знаменитій брошурі "Слово перестороги" (Słowo przestrogi) описав чотири можливі національні та політичні орієнтації, між якими могли вибирати тогочасні галицькі русини. Перша — "чисто руська" відстоювала національну та політичну самостійність руського народу, а до нього зараховувала і русинів-галичан, і русинів-"українців" з Російської імперії. Друга — "польсько-руська" переважно визначала межі руського народу схожим чином, проте передбачала інтеграцію русинів до польського національного проєкту із забезпеченням їм культурних прав або ж федеративне співжиття вільних і рівних Польщі та Русі. Третя — "австрійсько-руська" була лояльна до трону і готова розвивати руську народність в складі імперії, отже потенційно обмежувала руський народ територією Австрії (була складовою ширшої течії австро-славізму, поширеного серед слов'янських народів імперії). І четверта — "російсько-руська" також могла визнавати етнографічну самобутність "малоруського" народу, проте бачила його складовою "ширшої" руської народності, до якої зараховувала ще й біло- та великорусів, та потенційно розраховувала на підтримку Російської імперії.

Свою відповідь на національне питання Рада спробувала дати у своїй першій "Відозві до руського народу" ("Ôдозва до руского народу") від 10 травня 1848 року, що була опублікована згодом в "Зорі Галицькій" і закликала до пробудження галицьких русинів:

"Мы, Русини Галицки, належимо до великого руского народу, котрый ôднимъ говоритъ язикомъ и 15 мілѣонôв виноситъ зъ котрого пôлтретя мілѣона землю Галицку замешкує"

Географічні межі "руського народу" тут не визначено точно, що часом давало поле для різних інтерпретацій. Якщо західні межі були зрозумілі — русини закінчувались там, де починались поляки / "ляхи" / "мазури" — то де проходили їхні північні та східні рубежі? До прикладу, один з місцевих польських публіцистів, мислячи ще кордонами старої Речі Посполитої, до тих 15 мільйонів русинів зараховував "малорусинів та білорусинів".

Однак більшість публікацій та документів, що виходили з середовища самої Ради, показують, що йшлося про єдність русинів саме з "українцями" з Російської імперії, а їхні північно-східні кордони усвідомлювали досить чітко. На одній з місцевих Рад в переліку руських земель згадувались "Подôля, Волынь, Украина, Галич" як землі, вчетверо "обширнѣйшіи вôдъ правдивой Польски" — під "Україною" тут розумілись, вочевидь, усі українські землі на схід від Поділля. Ті землі, однак, все більше "Московщина на своє перетягає". Про білорусів же в дискурсі Ради не згадувалось. За словами Миколи Устияновича, руський народ жив "ôдъ керниць Сяна до берегôвъ Дону".

Щоправда, сам термін "українці" щодо галицького населення, та й взагалі в етнічному сенсі не вживався. Галицькі русини говорили радше про "русинів на Україні", але не про "українців" в Галичині. Для конкретизації, про яку Русь йдеться, особливо щодо мови, часом вживали термін "малоруський": Яків Головацький в одному зі своїх виступів говорив про самостійний "языкъ южнорускій, малорускій (або якъ у насъ кажутъ “рускій”)", який поширювався з-поза Карпат "по цѣлôй южнôй Россіи зъ обохъ сторонъ Днѣпра…". Окремішність "малоруської" мови визначала у нього самостійність народу, що нею розмовляє, та й на засіданнях Ради говорили про потребу русинам "стати яко нарôдъ самъ въ собѣ".

Фактично Головна Руська Рада у своєму маніфесті і подальшому наративі ставала на "чисто руську" (або, як її згодом назвуть, українофільську) платформу, проголошуючи єдність русинів та українців обох імперій та відповідно їхню окремішність від конкурентних польського та єдино-руського проєктів. Ця ідея, що опиралась на етнографічне розуміння народу, зародилась серед руських студентів-лібералів ще в попереднє десятиліття і на момент революції справді покорила значну частину руської інтелігенції. Публічне вшанування на першому установчому засіданні Ради, очолюваної церковною верхівкою, пам'яті Маркіяна Шашкевича, одного з перших речників цієї концепції в Галичині, раніше репресованого тією ж верхівкою, мало наче символізувати розрив з попередньою консервативною політикою ієрархії, прийняття самої концепції Шашкевича і компроміс із ліберальним крилом руської інтелігенції.

Щоправда, такий національний вибір на користь української орієнтації не був однозначним і невідворотнім. Насправді кожна із чотирьох описаних Подолинським концепцій мала у 1848 році певні шанси на реалізацію.

Так, весь "чисто руський" наратив Ради виходив переважно від її значно чисельнішого і публічно активнішого ліберального крила. Натомість не така чисельна, але політично впливовіша вища церковна єрархія, що задавала тон діяльності Ради, розглядала свій народ ще не так у модерних етнічних категоріях, як у домодерних конфесійних. Вона була більш прихильною до "австро-руської" концепції, що дозволяла плекати свою руську народність та водночас зберігати беззастережну вірність престолу. Така постава виявилась у статуті Ради, за яким її членом міг стати "тôлько Русинъ на рускôй Галицкôй земли зродженый", що признавав себе до "до рускои народности и греческого обрядку". Таким чином Рада, очолена ієрархами, фактично зводила свою репрезентацію виключно до мешканців свого краю та мирян своєї митрополії — поза бортом опинялись і православні "русини" з Буковини чи України, і галицькі русини римо-католики.

Таке обмеження мало й практичні цілі — участь підданих Російської імперії була небажаною з огляду на лояльність до Австрії, а можлива участь місцевих римо-католиків, здебільшого аристократії руського походження, була небажаною для інтересів самої ієрархії. В спогадах одного з діячів того часу отця Степана Качали присутній відомий епізод, непідтверджений щоправда іншими джерелами, коли до єпископа Яхимовича звернулася група галицьких аристократів руського походження на чолі з графом Влодзімєжем Дідушицьким з проханням прийняти їх назад до "руського обряду". Яхимович начебто відмовив, заявивши, що "русини своєї шляхти не мають і не потребуть". Повернення до рідної церкви з символічної сторони означало би повернення аристократії до свого народу, а з практичної давало їм можливість вступити до лав Ради та перебрати від ієрархів політичний провід у ній. У політичному сенсі це означало би розворот на більш лояльні до польського руху позиції.

"Полонофільська" концепція, в явну опозицію до якої стала Руська Рада, теж знайшла своїх прихильників під час революції. Частина руської інтелігенції пропольських поглядів (здебільшого світських професій) долучилася до відкинутих тією ж ієрархією аристократів та інших "русинів польської нації". Вони утворили так званий Руський Собор, що мав стати альтернативною до Ради, союзною з польським рухом репрезентантою русинів Галичини. Серед тих, хто в знак протесту проти політики ієрархії вийшов з лав Ради (чи навіть був виключений) і долучився до Собору, були і урядник Кирило Віньковський — перший, хто ще 19 березня заявив про потребу окремого руського "голосу" в революції, і юрист Юліан Лаврівський — згодом один з лідерів українофільського руху. Руський Собор, щоправда, суттєвого впливу серед русинів не здобув і згодом став філією польської Ради Народової.

Врешті, навіть "російська" чи "загально-руська" концепція, хоча й не проявила себе явно під час Весни народів, вже мала певних впливових прихильників серед членів Ради (наприклад, один з перших галицько-руських істориків Денис Зубрицький чи його майбутній колега по цеху Антоній Петрушевич). Навіть Яків Головацький – один з лідерів "чисто руської" партії — відстоюючи самостійність "южноруської" мови, все ж називав її одним з трьох наріч "руской рѣчи". У наступні постреволюційні десятиліття вона майже повністю здомінувала місцеву руську еліту, включаючи й більшість активних діячів Ради, включаючи й самого Головацького.

Це співіснування різних концепцій, часто у свідомості тих же людей, демонструє й історичний наратив, яким галицькі русини намагались обґрунтувати свої права на Галичину та на самостійне існування. У своїх публікаціях вони повертались до середньовічного Галицького князівства, наголошуючи на руських коріннях провінції і винаходячи таким чином власну державну традицію. Зі спадщиною галицьких князів пов'язували вони й свою нововинайдену національну символіку, прийняту на таємному засіданні Ради 18 травня 1848 року: золотий лев на синьому тлі як герб (насправді, відомий з бойової хоругви Львівської землі у битві під Ґрюнвальдом 1410 року) та поєднання двох кольорів герба — синього та золотого — як прапор.

Руські князівства згодом, мовляв, втратили самостійність, під правлінням польських королів руська шляхта відступила від своєї віри та покинула свій народ. Простий народ однак зберіг свою мову, традиції та віру батьків і зараз пробуджувався під правлінням нових конституційних королів Галичини Габсбурґів. Цей історичний наратив зосереджувався виключно на регіональному контексті. Лише зрідка згадувались київські князі, натомість козацька історія, присутня у працях Руської трійці та її послідовників ще в попередні роки, під час революції фактично не згадувалась.

Акцент на простому народі як основі нації буде визначальним для українофільського руху (народовців) протягом 19 століття. Натомість акцент на княжих витоках, доповнений уявленнями про спільний руський культурний простір, та ігнорування козацького епосу будуть характерні для русофільського руху. 1848 року обидва акценти були присутні в дискурсі Руської Ради, та згодом її представники, відштовхуючись від нього, еволюціонуватимуть в різні боки.

Таким чином, українська орієнтація, проголошена Головною Руською Радою 1848 року, була не єдино можливою відповіддю на національне питання, а радше найбільш оптимальною на той момент з-поміж інших можливих. Вона дозволяла емансипуватись від польського руху і водночас зберігати вірність престолу, не пов'язуватись напряму із сусідньою імперією, але разом з тим не обмежуватись вузьким регіональним виміром і компенсувати свою певну культурну і політичну недозрілість, уявивши себе складовою ширшого і потужнішого, хоч на той час ще досить ефемерного, національного проєкту. На практиці ж діяльність Ради визначав певний компроміс між українофільською орієнтацією, підтримуваною насамперед ліберальним крилом, у деклараціях та австро-руською, диктованою консервативною ієрархією, у політиці.

Поділ краю і прапори над ратушею: Протистояння з польським рухом

Основна політична вимога Руської Ради була продиктована політичним розривом з польським рухом. Це була вимога поділу Королівства Галичини та Володимирії на дві окремі провінції — західну польську, з центром у Кракові, та східну руську, столицею якої мав залишатися Львів. Ця ідея обговорювалась ще раніше в урядових кабінетах після невдалої спроби польського повстання в західній Галичині 1846 року. Тепер же її взяли на озброєння русини, однак доповнили вимогою приєднання до руської Галичини руських територій в Угорщині (Буковина на той момент ще належала адміністративно до Галичини), отже утворення окремого коронного краю на усіх руських землях монархії.

Для Львова як столиці краю втілення цих вимог безумовно мало би значні наслідки: втрата одних підконтрольних територій на заході мала компенсуватись надбанням нових просторів на півдні; натомість, ставши столицею руської провінції, ще й з рівними правами обох мов і культур, місто потенційно могло набувалти значно більш вираженого руського характеру.

Така програма спричинила гостру конфронтацію із польським рухом, яка одразу вилилася на сторінки преси. Представники польського руху звинувачували Руську Раду у співпраці з урядом і загалом вважали, що саме Стадіон "винайшов русинів". В пресі появились навіть карикатури губернатора у єпископській рясі.

Та найяскравіше це протистояння у називанні. Саму Раду польські публіцисти називали не інакше як "святоюрська" — підкреслюючи таким чином її клерикальний характер та відмовляючи їй у праві представляти руський народ. Це право та назву "руської ради" вони застерігали за Руським Собором. Його натомість представники руського руху називали переважно "польсько-руською радою" (на початках цю назву вживав і сам Собор), а часом й "псевдоруською".

Протистояння між двома руськими репрезентаціями переходило часом в символічну площину. 25 червня, на свято Божого тіла, "хтось" вивісив на ратушевій вежі поруч два прапори — польський червоно-білий та руський синьо-жовтий. Два прапори поруч мали наче символізувати єдність та союз обох народів. Випадок неабияк схвилював представників Ради, на засіданнях вони переконували, що не мають до нього жодного відношення, і загалом вирішили поклопотатись, щоб руський прапор якомога швидше прибрати з вежі, аби той не бентежив молодь. Острах перед натяком на польсько-руську згоду був сильнішим за можливе задоволення від виду своєї національної символіки над столицею краю, право на який вони відстоювали.

Врешті, протистояння з польським рухом доводилось вирішувати вже на зовнішній арені. У червні 1848 року Рада відрядила делегацію з трьох представників на чолі з Іваном Борисикевичем на Слов'янський конгрес у Празі. Головною метою конгресу було випрацювати спільну позицію австрійських слов'ян на противагу німецькому та угорському національним рухам. Організатори з'їзду, подібно до більшості руських активістів, поділяли австро-славістські погляди і прагнули перебудови імперії на федеративних засадах, де слов'яни зайняли б рівноцінне місце з німцями та угорцями. Суперечності між русинами та поляками були до цього перешкодою, тож стали предметом обговорення на спеціальній польсько-руській комісії за посередництвом чехів. І хоч певного компромісу таки вдалось досягнути, жодна зі сторін не залишилась ним задоволена. А оскільки через повстання в Празі конгрес було достроково розпущено, його рішення так і не вступили в дію.

Користуючись підтримкою селян та широко розгалуженою мережею по Галичині, лідерам Ради вдалось зібрати до січня 1849 року понад 200 тисяч підписів на підтримку поділу Галичини на руську та польську провінції. У відповідь польська Рада Народова, разом із лояльним до неї Руським Собором, провели свій збір підписів проти поділу провінції, однак добились значно скромніших успіхів. Так чи інакше, питання поділу Галичини залишилось невирішеним до кінця революції, як і до самого кінця імперії.

Між єрархами і селянами: соціальні суперечності у Раді

В липні 1848 року в Австрійській імперії пройшли перші вибори до Державної ради (Reichsrat), та вони закінчились певним розчаруванням для Ради. Серед 100 послів від Галичини лише 25 мандатів здобули русини, а серед них лише 10 були представниками Руських рад (переважно священики), решта — селяни. Голова Ради єпископ Григорій Яхимович до парламенту пройшов, проте чимало їхніх кандидатів — і священників, і світських осіб, зокрема заступник голови Іван Борисикевич — вибори програли.

Однією з причин неуспіху була загальна пасивність селян, які були головним електоратом руських кандидатів, та загалом їх недовіра до інтелігенції. Селяни-русини часто воліли голосувати за кандидатури своїх сусідів селян-поляків, аніж за своїх отців чи тим більше правників, що прибули із міста.

Щоправда, через банальний брак освіти обрані до парламенту селяни потребували підтримки чи навіть проводу від своїх пастирів у політичній діяльності. В парламенті руські та селянські посли зайняли місця в проурядовому центрі, на чолі якого стояв добре знайомий їм Франц Стадіон.

Цікаво, що у стінах парламенту підтримки у представників Руської Ради шукали не лише руські, але й польські селяни з Галичини, що у своїх "одноплемінниках" із польського табору також бачили перш за все поміщиків, а отже опонентів. Для селян — і "русинів", і "мазурів" — станова солідарність в момент соціальних змін важила значно більше, аніж мовна чи конфесійна.

Та важливішою причиною могла бути невиразна соціальна програма самої Руської Ради.
На початках на політичну арену руський рух вийшов без чіткої політичної програми, яку мусив формувати вже протягом революції. Петиція від 19 квітня не згадувала про жодні політичні свободи, соціальні перетворення чи звільнення селянства від панщини, а лише просила про права для руської мови та забезпечення рівності обох обрядів. У відозві 10 травня Рада лаконічно обіцяла "чувати надъ нашими правами конституцїйними". Лише зіткнувшись з недовірою свого головного електорату, Рада таки відважилась зайняти конкретнішу позицію щодо селянського питання.

Відповідно у своїй соціальній політиці Рада була змушена балансувати між інтересами різних соціальних груп, що у ній поєдналися: здебільшого консервативної церковної верхівки, що тримала провід у Раді; переважно ліберального нижчого духовенства та світської інтелігенції, підтримкою яких ієрархія заручилась; та селянства, що було головною соціальною базою руського руху.

Це відобразилось у певній суперечності соціальної програми: Рада прийняла ліберальну платформу, характерну для "Весни народів" — ліквідація станових привілеїв, гарантування політичних та правових свобод, свобода торгівлі та промислу, гарантія приватної власності — і водночас відстоювала інтереси селян у питанні безплатного користування поміщицькими землями та угіддями. При цьому сам провід Ради залишався інтуїтивно на консервативних позиціях, хоч і по-пастирськи співчував основним потребам своїх вірян.

Культурна діяльність

Більших здобутків Раді вдалось досягти на культурному полі. Так, не бажаючи втратити прихильність "вірних русинів", ще 9 травня 1848 року, за тиждень після утворення Ради, уряд погодився запровадити навчання руською мовою в народних школах, з січня 1849 року руська мова ставала обов'язковим предметом вивчення у гімназіях. У вересні 1848 року була створена перша кафедра руської мови та літератури у Львівському університеті (її вважають першою україномовною університетською кафедрою). Рада виграла конкуренцію за неї в урядових кабінетах із пропольським Руським Собором — кафедру очолив представник ліберального крила Ради Яків Головацький.

Крім того, ще в червні 1848 року Рада створила у Львові Галицько-Руську Матицю — просвітницьку організацію, за зразком аналогічних однойменних структур інших слов'янських народів імперії, передусім чехів. Головою Матиці став один з лідерів Ради Михайло Куземський. Основною метою її діяльності мало стати публікація доступних книг народною мовою, піклування про розвиток руської літератури та поширення просвіти поміж населенням. Однак на ділі Матиця в перші місяці перебувала під контролем консисторії, а її діяльність обмежувалась публікацією церковних книг. Ліберальне крило Ради прагнуло надати їй більш світського характеру.

З цією метою наприкінці жовтня у Львові ліберали за ініціативою Миколи Устияновича та організацією Івана Борисикевича зібрали так званий Собор руських вчених, що став наймасштабнішою культурною подією у Львові часів революції. Це був перший в Галичині загальний форум руських інтелектуалів з усієї провінції, в якому взяло участь понад сотня осіб. Головною метою форуму було вирішити актуальне мовне питання, надати підтримку своєму кандидату на посаду очільника кафедри мови і літератури, визначити подальший вектор розвитку руської культури та вдихнути нове життя у Матицю, перетворивши її на провідну культурну інституцію.


Ліквідація і наслідки

Головна Руська Рада була єдиною з чотирьох політичних організацій, що виникли у Львові під час "Весни народів", яка надовго пережила поразку повстання у Львові 1 листопада та впровадження надзвичайного стану в Галичині, що означало фактичний кінець революції в краю. Зважаючи на свою беззаперечну відданість престолу та дистанціювання від революційних сил, Рада продовжувала діяти ще понад два роки. Однак з огляду на кінець революції та поступове повернення до абсолютизму, політична діяльність надалі втрачала сенс, тож інтенсивність засідань невпинно згасала.

Рада остаточно припинила своє існування 30 червня 1851 року, коли була реорганізована у комісію щодо створення та будівництва Народного дому у Львові — ще одного скромного досягнення Весни народів для русинів Галичини. Народний дім став не просто будівлею, але й головною руською культурною установою у Львові в наступні десятиліття та зразком для подальшої інституціоналізації руського руху по провінції. Та все ж показово, що організація, яка виникла як політичний репрезентант свого народу перед лицем революції, закінчила як комісія із будівництва будинку та творення культурної установи.

У політичній площині Раді не вдалось добитись практично жодних змін: Галичина залишилась неподільною, понад те – новим губернатором провінції став граф Аґенор Ґолуховський, один з лідерів польського консервативного табору. По суті, єдиним практичним здобутком революційних років для русинів Галичини стала новостворена кафедра в університеті та введення руської мови до народного шкільництва.

Не увінчалися особливим успіхом також домагання Ради створити власні збройні формування — руську Національну гвардію по містах Галичини, окрему від польської, та загони самооборони по селах. Лише в березні 1849 року уряд відчув потребу скористуватися лояльністю русинів і дав згоду на створення Батальйону руських гірських стрільців, що повинні були допомагати цісарському війську стерегти карпатський кордон із Угорщиною, де тривало повстання проти Відня. Однак після виконання завдань батальйони були розформовані.

Такі скромні досягнення різко контрастували із розмахом очікувань та декларацій 1848 року. Це не могло не розчарувати руських лідерів у політиці уряду та водночас відторгнути їх від політичної діяльності загалом, що далося взнаки вже у наступні десятиліття. Цей декаданс, викликаний результатами революції, вилився у потужну консервативну реакцію всередині самого руського табору, навіть його ліберального крила. Консервативна партія "старорусинів" надалі складалась здебільшого із самих колишніх активістів Головної Руської Ради, а її головним центром також був митрополичий собор у Львові (за що їх часто називали "святоюрцями").

Утім, з ширшої історичної перспективи Головна Руська Рада, як і Весна народів загалом, відіграла ключову роль у політичному житті і русинів, і цілого коронного краю загалом та Львова зокрема. 1848 року галицькі русини вперше вийшли на політичну арену та офіційно ствердили свою емансипацію від домінуючого в провінції польського національного проєкту, чим докорінно змінили місцевий політичний ландшафт.

Українська орієнтація, задекларована у маніфесті Ради, остаточно утвердилася в Галичині лише наприкінці 19 ст. Цікаво, що навіть до того часу вона не зійшла з прокладених 1848 року проавстрійських рейок. Проте сам факт її декларування в момент політичного дебюту русинів став важливою відправною точкою для наступних поколінь галицьких народовців-українофілів, що вже не починали "нову справу", а лише "продовжували лінію" Головної Руської Ради. Прийняті Радою синьо-жовті кольори так і залишились національною символікою галицьких русинів, а згодом перекинулись на весь український рух. У цьому сенсі Рада стала висхідною точкою і руського національного руху в Галичині загалом, і його українського вектору – одного з можливих, проте в підсумку головного — зокрема.

Врешті, створення Головної Руської Ради як зародок національного руху галицьких русинів стало початком тривалого процесу боротьби двох національних проєктів. Претендуючи на ті самі території, ці рухи, при умові поступового розвитку їх обох, були приречені на конфронтацію, що врешті й вилилось у польсько-український конфлікт 1918 року, рівно 70 років потому. Львів як адміністративна та релігійна столиця провінції став головною ареною цієї конкуренції у подальшу епоху "націоналізмів".

Пов'язані історії

Пов'язані місця

Опис

Пл. Святого Юра, 5 – собор св. Юра

Місце виникнення та проведення перших засідань Ради.

Детальніше про місце
Опис

Вул. Дорошенка, 41 – корпус ЛНУ ім. Франка

У будинку семінарії проводили засідання Ради з 12.05.1848, а також Собору руських вчених 19-25.10.1848

Детальніше про місце
Опис

Вул. Театральна, 22 – "Будинок Офіцерів" (колишній Народний дім)

Побудований заходами Головної Руської Ради після 1851 року.

Детальніше про місце
Опис

Березневі демонстрації 1848 року

Перейти до повного опису
Опис

Собор руських учених

Перейти до повного опису

Персоналії

Григорій Яхимович — єпископ-помічник Львівський, згодом — єпископ Перемиський; голова Головної Руської Ради.
Михайло Куземський — священик, член митрополичої капітули; один з головних ініціаторів, заступник голови, а довший час — фактичний голова Головної Руської Ради.
Михайло Левицький — митрополит Галицький.
Іван Борисикевич — юрист, заступник голови Ради, один з авторів її статуту, голова делегації Ради на Слов'янський конгрес у Празі, організатор Собору руських вчених.
Яків Головацький — письменник, священник, член однієї з місцевих Руських Рад, учасник Собору руських вчених, з січня 1849 року — голова кафедри руської мови та літератури у Львівському університеті.
Микола Устиянович — поет, священник, член Ради, ініціатор проведення Собору руських вчених.
Антоній Павенцький — юрист, член Ради, редактор та видавець газети "Зоря Галицька".
Денис Зубрицький — історик, член Ради.
Кирило Віньковський — чиновник фіскального уряду у Львові, член Ради, посол Державної ради, виключений з її лав за "пропольські" погляди, член Руського Собору.
Юліан Лаврівський — юрист, член Ради, вийшов з її лав через незгоди з керівництвом, член Руського Собору.
Франц Стадіон— губернатор Галичини (1846-1848 роки), головний політичний посередник між Радою та урядом.

Організації

Джерела

  1. Jan Kozik, The Ukrainian National Movement in Galicia: 1815–1849, (Edmonton, Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1986;
  2. Олег Турій, "Українська 'Весна народів'", Головна Руська Рада (1848-1851): протоколи засідань і книга кореспонденції, (Львів: Інститут Історії Церкви Українського Католицького Університету, 2002);
  3. Олег Турій, "'Українська ідея' в Галичині в середині ХІХ століття", Україна модерна, 1999, №2-3, 59-75;
  4. Ігор Райківський, "Питання єдності русько-українського простору в громадській думці Галичини під час революції 1848-49 рр.", Галичина: науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис, №20-21, 2012,  101-120;
  5. John-Paul Himka, "The Construction of Nationality in Galician Rus': Icarian Flights in Almost All Directions." Intellectuals and the Articulation of the Nation, Edited by Ronald Grigor Suny and Michael D. Kennedy, (The University of Michigan Press, 1999), 109-164;
  6. Andriy Zayarnyuk, "Obtaining History: The Case of Ukrainians in Habsburg Galicia, 1848-1900", Austrian History Yearbook 36, 2005, 121-147;
  7. Jana Osterkamp, "Imperial diversity in the village: petitions for and against the division of Galicia in 1848", Nationalities Papers, 2016,  44:5, 731-750, DOI: 10.1080/00905992.2016.1177004
  8. Василь Подолинський, Слово перестороги, (Львів, 2001); 
  9. "Ôдозва до руского народу", Зоря Галицка, №1, 1848;
  10. Przegłąd Poznański: pismo miesięczne, 1848, T.7, 47.
Автор — Роман Мельник
Редагування — Василь Расевич
Літературне редагування — Оксана Панчишин