Львівська організація Спілки радянських письменників України

Створення львівської організації Спілки радянських письменників України розпочалося у жовтні 1939 року — на другому місяці окупації міста. Близько року Організаційний комітет (Оргкомітет) переводив місцеве літературне життя на соціалістичні рейки. У вересні 1940 року тривалий "організаційний" етап завершився процедурою прийняття попередньо зареєстрованих письменників у повноправні члени Спілки та виборами правління її львівського осередку. Діяльність цієї інституції може слугувати яскравим прикладом радянізації культурного життя Галичини.

Функції

Спілка радянських письменників де-факто діяла як монопольна підконтрольна партії профспілка, що відкривала для своїх членів двері видавництв і давала пріоритетне право на публікацію творів. Натомість вона вимагала від них політичної лояльності та дотримання єдиного художнього методу — соціалістичного реалізму. Такий підхід до організації літературного життя був докорінно відмінний від ситуації в довоєнній Галичині, де існував цілий спектр письменницьких середовищ, які здебільшого гуртувалися навколо періодичних видань, що дотримувалися різних естетичних, ідеологічних чи політичних програм. Завдяки цьому існувало поле для плідної дискусії. Нова Спілка письменників мала на меті об'єднати літераторів під своїм проводом та покровительством, істотну вагу в цьому почині мав економічний аргумент, оскільки без членства у Спілці літератор втрачав можливості для професійної діяльності.

Протягом перших місяців Оргкомітет обліковував практично всіх, хто мав бодай якийсь формальний стосунок до літератури. За свідченням його голови Петра Панча, загалом було записано близько 250 людей (бл. 60 українців, майже 150 поляків, 38 євреїв та 8 представників інших національностей). Офіційна процедура прийому з наданням членства у СРПУ відбулася щойно за рік — 15, 16 і 18 вересня 1940 року. Прийняття в члени передбачало цілий ритуал, під час якого кандидат мав довести свою відповідність образу радянського письменника. Подекуди, як у випадку з українським письменником Михайлом Рудницьким, ця процедура ставала нагодою для зведення порахунків між місцевими діячами та морального тиску з боку функціонерів нової влади[[quote|8]]. Не менш драматично відбувалося прийняття до Спілки поляка Яна Бжози, хоч він належав до середовища лівих письменників. Про цей епізод Бжоза згадує з неприхованим обуренням[[quote|66]]. У результаті була створена формальна інституція, до якої ввійшли письменники з різними переконаннями та різних національностей, що майже не контактували в минулому, проте тепер, волею обставин, були змушені до спільної участі в літературному житті — не завжди суто формальної[[quote|9]].

Головним завданням Оргкомітету було встановити контроль над літераторами, які на той час перебували у Львові. Це означало усунути небажаних осіб, а решту схилити до співпраці з владою. Через цей орган здійснювалась цензура, оскільки з приходом радянської адміністрації були ліквідовані незалежні видавництва та періодика, а для публікації творів у радянських виданнях потрібна була згода керівництва Оргкомітету. Зрештою, саме голова Львівської організації спілки радянських письменників Олекса Десняк очолив і єдиний у місті літературний журнал "Література і мистецтво", створений 1940 року.

Водночас Оргкомітеті діяв як Клуб письменників, що був головним легальним майданчиком для проведення зустрічей, лекцій, місцем для більш чи менш вільного спілкування колег.

Структурно діяльність Оргкомітету, а відтак Львівської організації СРПУ, була вибудувана за національним та родовим принципами: у межах кожної з трьох мов діяли секції прози, поезії та драматургії. Участь у роботі секцій була обов'язковою та публічною — автори мали зачитувати свої твори, а тоді відбувалося колективне обговорення, під час якого авторові вказували на його недопрацювання, зокрема ідейні. Примусовий колективізм творчого процесу був одним із найбільш травматичних досвідів, і саме він лежав в основі методу радянського письменника. Так само примусовою була присутність спілчан на різноманітних заходах, передовсім на лекціях з теорії марксизму. Крім цього, із письменників формували бригади, які скеровували для виступів у різноманітних інституціях. Зазвичай ці бригади включали українських, польських та єврейських учасників. Подекуди такі заходи відбувалися на межі здорового глузду, про що пише анонімний автор спогаду "Інженери людських душ".

При Клубі письменників було створено бібліотеку, до якої потрапили книжки з приватних книгозбірень та розформованого Літературно-артистичного кола. Як згадує Ян Бжоза, всі книжки проходили ретельне сортування відповідно до радянських критеріїв якості, остаточне слово стосовно їхньої долі мав Ярослав Цурковський. З одного боку, деякі книжки могли бути вилучені з цілком формальних причин, з іншого, причетність до появи деяких книжок могла істотно позначитись на долі письменника, і Бжоза зауважує, що він "намагався рятувати своїх"[[quote|68]].

Члени спілки письменників мали обов'язок реагувати на всі важливі події радянського життя, як-от вибори до Верховних Рад УРСР та СРСР, річниця "визволення західноукраїнських земель", різноманітні ювілеї. Щоразу письменники мали готувати художні чи публіцистичні тексти на відповідну тематику. Було в літературній історії часів першої радянської окупації Львова два випадки колективного написання поем — "Про рідного великого Сталіна", успішно створена до дня народження вождя — 21 грудня 1939 року, та провальна поема "Щасливий рік" до першої річниці приходу радянської влади.

Водночас Спілка забезпечувала суто побутові потреби письменників — такі як харчування (при ній діяла їдальня) та матеріальна допомога. При Оргкомітеті було засновано Літературний фонд (спершу очолював Іван Гончаренко, відтак Юрій Шовкопляс) задля підтримки письменників у скрутний час, передовсім у зимовий період.[[quote|12]] [[quote|13]] Письменники мали змогу отримувати з фонду гроші, паливо, харчі, одяг. Олександр Ват, який здійснював реєстрацію письменників, які зголошувалися до Оргкомітету, згадує: чимало утікачів із заходу Польщі прибували до Львова у крайній нужді й головно через неї записувалися до Спілки письменників, навіть попри очевидну загрозу, з огляду на свою біографію, з боку радянських органів безпеки.

Люди

Характерно, що на чолі Оргкомітету, а відтак створеної Львівської організації СРПУ стояли приїжджі функціонери — Петро Панч та Олекса Десняк. Галичани натомість займали посади заступників. Це була типова практика, що закріплювала ієрархічні відносини між прибулими радянськими людьми та визволеним місцевим населенням. Рядове членство умовно можна поділити на п'ять основних груп: 1) письменники лівих поглядів, серед них українці, поляки та євреї, що стояли найближче ідеологічно, а проте не почувалися впевнено перед лицем нового режиму, як і більшість інших[[quote|15]]; 2) впливові постаті довоєнного Львова, чий авторитет був потрібен режимові для підсилення легітимності; 3) молоді письменники, що, можливо, враховуючи вік, були найдіяльнішими, для них нова ситуація не закривала так багато можливостей, як для письменників більш вкорінених у довоєнне життя[[quote|16]]; 4) поляки-втікачі, що прибули з-під німецької окупації і потребували насамперед вирішувати матеріальні проблеми[[quote|17]]; 5) письменники, що масово приїжджали з радянської України та Росії і чий побут мав більш чи менш офіційний та прагматичний характер: дехто приїжджав з конкретним робочим дорученням чи для участі в масових заходах, дехто — з власної волі, іноді приїзд письменника ставав подією літературного життя (Аркадій Любченко[[quote|18]], Володимир Сосюра), а іноді ні (Максим Рильський[[quote|19]]), зводячись подекуди до комівояжерської виправи, адже у щойно зайнятому Львові можна було вільно придбати чимало з того, що в радянській дійсності стало дефіцитом[[quote|20]].

Приміщення

Спершу Оргкомітет, як згадує Панч, діяв у приміщенні Міського казино на вул. Академічній (просп. Шевченка, 13), що перед війною функціювало як клуб польських літераторів і митців — Літературно-мистецьке коло[[quote|37]], проте зовсім скоро письменники покинули це "обжите" приміщення, яке перейшло у розпорядження офіцерів Червоної армії. Оргкомітет натомість перебрався до палацу графської родини Бєльських за адресою вул. Коперника, 42 (знаний тепер як Будинок вчителя). Це стало поворотним моментом в історії будівлі, а водночас мало символічне значення в контексті радянської ідеології: приватний простір аристократії перетворювався на публічне місце, що мало слугувати пролетарській культурі[[quote|5]]. Під потреби літераторів спершу було забрано долішній поверх, горішній тим часом було залишено попереднім власникам. Таке співжиття давало ґрунт для анекдотичних ситуацій, як, наприклад, та, коли приїжджий радянський письменник просив провести його нагору, щоб на власні очі побачити живого графа[[quote|7]]. Згодом графську родину було виселено, а зрештою — вивезено до Казахстану, тож Оргкомітет зайняв і решту приміщень. Нова ідентичність будинку як публічного простору культури була закріплена у повоєнний час і збережена в незалежній Україні.