Михайло Рудницький (1889–1975)

1889-1975
ID: 144

Український літературознавець, критик, есеїст, журналіст, письменник, перекладач, педагог.

Михайло Рудницький прожив довге життя, застав різні суспільно-політичні епохи, різні періоди в історії української літератури та культури.

Народився 7 січня 1889 р. у м. Підгайці (тепер — Бережанського району Тернопільської області). Батько — Іван Рудницький, син греко-католицького священика, юрист, який виховував дітей в українському дусі. Мати — Іда Шпіґель, дочка єврейського крамаря, перейшла у християнство.

Михайло Рудницький навчався у Бережанській, а потім у Львівській гімназіях, відтак — на філософському факультеті Львівського університету (закінчив у 1912 р.). Здобувши докторський ступінь (1914), викладав у Київському університеті. Проте вирішив продовжити навчання у Лондоні та Парижі (1919–1922). Повернувшись до Львова, Рудницький деякий час працював професором Українського таємного університету у Львові (1922–1925). До початку Другої світової війни був редактором і активним дописувачем різних часописів. Найтісніше співпрацював із часописами "Діло" і "Назустріч". Так тривало аж до кінця міжвоєнного періоду.

Після Другої світової війни й аж до своєї смерті з невеликими перервами та на різних посадах Рудницький працював у Львівському університеті: як декан філологічного факультету, професор кафедри зарубіжних літератур, завідувач кафедри англійської філології, декан факультету іноземних мов, професор кафедри української літератури. 

Помер Михайло Рудницький 1 лютого 1975 р. у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.


–1939

Літературно-критичну і письменницьку діяльність Михайла Рудницького можна поділити на три етапи: "молодомузівський", міжвоєнний і радянський.

До "Молодої Музи" Рудницький був близьким не лише як письменник, а також як свідок і осмислювач. "Що таке Молода Муза?" — його влучний текст з нотками іронії, написаний ретроспективно у міжвоєнний час, тут тонко передано різні нюанси творчої діяльності західноукраїнських письменників модерну.

Міжвоєнний період — безумовно, центральний. Саме тоді Рудницький реалізувався найбільше — писав та активно публікувався. Цей період охоплює принаймні два покоління (умовно — 1920-х і 1930-х рр.), що вели між собою дискусію. Почасти Рудницький належав до першого з них, а почасти зберігав окремішність, ідентифікуючи себе ще з довоєнним періодом. Молодші дискутували з Рудницьким, але водночас поважали його. Він був найбільшим авторитетом у літературній критиці — через свою плодовитість і через яскравий голос. Відгукуючись майже про все, він послідовно обстоював власні позиції, а проте, часто захоплюючись пафосом висловлювання, інколи сам собі суперечив. Його позиції — це передусім критицизм і скептицизм, попри те — велика обізнаність і заховане захоплення. Головна світоглядна позиція Рудницького, яка проявлялася в опублікованих статтях чи у виголошених публічно виступах, — європеїзм. Ключовим посилом Рудницького-критика та есеїста було те, що українська література не належною мірою інтегрована до європейського літературного/ культурного/ мистецького процесу, а для цього є достатні підстави. Один із головних модусів Рудницького — це порівнювання української літератури із добре знаними йому зразками сучасного світового письменства.

Рудницький дотримувався ліберальних переконань і зазнавав критики з боку молодих представників різних угруповань — і від націоналістів, і від католиків, і від комуністів, і від молодших лібералів.

Без сумніву, найкраще Михайло Рудницький виявив себе в есеїстиці — у письмі на помежів'ї академічного літературознавства, художньої творчості та літературної критики, де немає встановлених рамок. Рудницький чудово володів жанром літературного портрету. Майже художніми мазками він писав про особистостей, явища і стилі, говорячи про складні проблеми не те, щоби просто, але метафорично, образно.

 "Від Мирного до Хвильового" (1936) — знакова праця у біографії Рудницького. У міжвоєнний період здобула славу однієї з найвідоміших, найпроникливіших та найконтраверсійніших, проте в очах радянської номенклатури була об'єктом жорсткої критики і темною плямою на репутації. Зокрема, під час прийому Рудницького до Спілки радянських письменників України її тодішній голова Олександр Корнійчук наголосив на неприйнятності цієї книжки.


1939 рік

Михайло Рудницький зустрів прихід радянської армії як співробітник "Діла". Редакція газети мала сподівання продовжити роботу в нових умовах, проте окупаційна адміністрація швидко встановила контроль над пресою, тож газету було закрито. Відтак Михайло Рудницький почав працювати в офіціозі "Вільна Україна".

Відомим фактом є те, що дружина і донька Рудницького емігрували, а він сам залишився у Львові. Мотивація такого вчинку, або ж причини такого перебігу подій є на сьогодні невідомими. Врешті-решт, Михайло Рудницький разом із своєю колегою Іриною Вільде — два активні учасники літературного життя міжвоєнного Львова, проєвропейськи налаштовані літератори, представники т. зв. ліберального літературного напрямку — залишилися у Львові, коли тут утвердився Радянський Союз.

Рудницький належав до числа тих довоєнних культурних діячів, чий авторитет більшовицька влада використовувала в своїх інтересах. Ґрунтовне зацікавлення європейською літературою стало підставою для його призначення на посаду завідувача кафедри європейської літератури у Львівському університеті. Як і багато хто з його покоління, Рудницький не став на шлях конфронтації з режимом і 1940 р. вступив до Спілки письменників. Ця процедура, що дорівнювала своєрідній люстрації, стала подією в тодішньому літературному житті; характерно, що справу членства Рудницького визначив особисто Олександр Корнійчук.


+1939

Час німецької окупації у біографії Рудницького відомий насамперед його перекладом "Гамлета" Вільяма Шекспіра, який він зробив на замовлення театрального актора і режисера Володимира Блавацького.

Порівнюючи радянський період життя та діяльності Михайла Рудницького (що почався 1939 р. і продовжився після 1944 р.) із міжвоєнним, з одного боку, помітно різницю: у текстах з'являються обов'язкові ідеологічно марковані фрази, зникає вільність і навіть різкість у висловлюваннях, загалом відчутні ті рамки, що ними радянська влада обмежувала письменників та інтелектуалів. З іншого боку, Рудницькому було дозволено більше, ніж іншим. Достатньо було його суто формально "покаятися" у "колишньому буржуазно-націоналістичному світогляді" для того, щоб постійно оперувати органічним для нього пластом європейської та світової культури, цитувати на лекціях, публічних літературних подіях світових письменників та інтелектуалів в оригіналі (англійською чи французькою мовами), залишатися "характерником", "майстром парадоксів" і, перебуваючи у радянському дискурсі, продовжувати бути есеїстом і писати про свої минулі літературні пригоди у європейських країнах.

Від белетризованих спогадів Рудницького "Письменники зблизька" складається двояке враження. По-перше, приходить невідворотне усвідомлення, що не ефемерна, а реальна й жорстка радянізація, руйнуючи у східній Україні те, що розвивалося там у так званий дореволюційний період і намагалося розвиватися у період міжвоєнний, таки прийшла до виплеканої культурою й мистецтвом Галичини, проникнувши в літературне життя, передусім до світоглядних орієнтирів відомих галичан. Ідеться про вимушену орієнтацію на офіційні совєтські доктрини, і, врешті-решт, маємо радянські штампи з-під книги Рудницького, що творять контраст до вільнодумного та ексцентричного Рудницького з-перед війни. По-друге, заслуговує на увагу той спосіб, у який Рудницькому вдається "викручуватися" із цих запропонованих обставин (якщо застосувати театрознавчий термін). У тексті "Письменники зблизька" вчувається Рудницький-тодішній, який зумів вплести до тканини спогадів потрібні риторичні фігури, начебто для замилювання ока наголосити на категоріях "соціальний", "радянський", "комуністичний" etc., а відтак — щедро описувати нюанси літературного життя, але передусім творчого процесу чи літературного тексту. Так чи інак, у "Письменниках зблизька" здебільшого постає жива людина, живі обставини, атмосфера й цікаві моменти людського спілкування.

Саме в такий спосіб в есеї про Тадеуша Боя-Желенського Рудницький начебто головно пише про ідеологічні перипетії у світоглядних шуканнях Боя, при цьому й справді порушує актуальну проблему вибору, перед якою постали поляки, коли радянські війська зайняли Львів та Галичину. Але потім Рудницький переходить до колишнього Боя, його самореалізації як перекладача світової літератури, подає детальний опис його перекладацьких поглядів, неодноразово обговорених, очевидно, зі самим Рудницьким. При цьому друга частина есею в Рудницького значно перевищує за обсягом не менш цікаву першу.

Рудницький у своїх текстах відсторонений, але, разом із тим, активний учасник дії, суб'єкт і об'єкт водночас. Саме в Рудницького чи не найкраще використано принцип езопової мови. Пишучи про якесь явище і начебто пропонуючи радянську призму на це, Рудницький завуальовано закладає в написане об'єктивну інформацію про контекст чи проблему.

Пов'язані історії

Пов'язані місця

Опис

Вул. Мечнікова – Личаківський цвинтар

Перейти до повного опису
Опис

Вул. Коперника, 42 – будинок вчителя

Перейти до повного опису
Опис

Вул. Університетська, 1 – головний корпус ЛНУ ім. І.Франка

Перейти до повного опису
Опис

Пл. Ринок, 10 – колишній палац Любомирських

Перейти до повного опису

Організації

Персоналії

Джерела

Джерела:

1. Олег Баган, "Корифей ліберальної літературної критики", Михайло Рудницький Від Мирного до Хвильового; Між ідеєю і формою; Що таке "Молода Муза"? (Дрогобич, 2009), с. 3–26.
2. Оля Гнатюк, "Український Гамлет", Відвага і страх (Київ, 2015), с. 249–328.
3. Іван Денисюк, "Михайло Рудницький зблизька (До 100-річчя від дня народження): спогад", Літературознавчі та фольклористичні праці: у 3 т. (Львів, 2005), т. 1, с. 434–440.
4. Микола Ільницький, "Від ідеї — до форми (Михайло Рудницький)", Критики і критерії: Літературно-критична думка в Західній Україні 20–30-х рр. ХХ ст. (Львів, 1998), с. 52–78.
5. Сергій Квіт, Літературно-критична й журналітська діяльність Михайла Рудницького у 1910–1930-х роках, автореф. дис. … канд. філол. наук (Київ, 1997), 16 с.


Автор — Данило Ільницький