Вул. Лесі Українки, 10 – колишній монастир вірменських бенедиктинок

ID: 2340

Колишній монастирський будинок, споруджений у 1682 р., входить до ансамблю Вірменського катедрального собору. Це – важливий формотворчий елемент колишнього вірменського кварталу, що підкреслює його різноплановість і стильову різноманітність. Архітектурне вирішення будівлі стримане, представляє характерні риси бароко. Сьогодні тут розташовані науково-реставраційні майстерні Львівської філії Науково-дослідного реставраційного центру України та Національного музею у Львові ім. А. Шептицького.

Історія

Забудовані ділянки на місці майбутнього монастиря бенедиктинок вперше позначені на плані вірменського кварталу в рукописі Мартина Ґруневеґа (Gruneweg) (кін. XVI ст.). Це чотири парцелі, що по периметру співпадають із сучасною забудовою. Збережене нині подвір’я між Вірменським собором і тильними будинками кварталу також зазначене на цьому плані. Вхід до кам’яниці, що існувала на розі суч. вул. Лесі Українки та Вірменського провулку, Мартин Ґруневеґ накреслив з тилу. Поруч позначений вхід до сусіднього будинку. Від проїзду через хвіртку показаний вхід до ще однієї будівлі, що виходила до широкого подвір’я.

Будівництво монастиря розпочалося у ІІ пол. XVII ст., після того, як при храмі з’явились вірмено-католицькі монахині (1675–1676). Завдяки підтримці архієп. Вартана Гунаняна (Hunanian) черниці отримали у вірменському кварталі ділянки для будівництва монастиря. Монастирську будівлю спорудили 1682 р. Дозвіл на заснування ордену вірменських бенедиктинок вони отримали від Папи 1692 р. Монахинями тоді опікувалися настоятель храму Онуфрій Асланович та ігуменя бенедиктинок латинського обряду Елеонора Казановська (Kazanowskа). 1733 р. збудували галерейний перехід із монастиря на хори храму. Значної шкоди монастиреві завдала пожежа 1748 р., її наслідки ліквідували 1749 р. Наступна нищівна пожежа спалахнула у вірменському кварталі 1778 р., і монастирські приміщення відбудували наново у 1779 р. Частину будинку займала монастирська школа, яка від 1785 р. стала публічною. Монастир вірменських бенедиктинок згадується у книгах ліктьового податку 1767 р., де вказано, що його фасад мав довжину 53 лікті.

1872 р. у жіночій школі при монастирі знову спалахнула пожежа. Монастир відбудували у серпні 1873 р. Роботи виконувалися під наглядом буд. Едмунда Кьолера (Köhler). Тоді будівля набула сучасного вигляду.

По війні монастир ліквідували, а в його приміщеннях розмістили науково-реставраційні майстерні. В них працюють художники-реставратори олійного і темперного живопису та дерев’яної скульптури від Львівської філії Науково-дослідного реставраційного центру України та Національного музею у Львові ім. А. Шептицького.

Архітектура

Будівля розташована у глибині подвір’я Вірменського провулку. Північним фасадом виходить на вул. Лесі Українки. Її строгий лаконічний вистрій формує загальну композицію парної сторони нижньої частини вулиці.

Будівля мурована з цегли із вкрапленням білокам’яного мурування у пивницях та на цоколі. У плані прямокутної форми, видовжена з заходу на схід, із внутрішнім подвір’ям, триповерхова, з підвалом. У західній частині будинок з’єднаний галереєю з Вірменським собором. Головний вхід до будинку влаштований у південно-східній частині. До нього веде прохід через арку мурованої огорожі від Вірменського провулку. З сусідніми будинками у проїзді (№12, 14) колишня монастирська споруда пов’язана півкруглою аркою на рівні верхнього ярусу. Дата на ній – “1779” – фіксує рік завершення реконструкції комплексу після пожежі 1778 р. У цьому році був остаточно сформований сучасний вигляд Вірменського провулку.

У розплануванні виявлена типова схема розподілу приміщень в монастирі. Колишні келії та навчальні кімнати розташовані вздовж коридорів. Адміністративні, господарські кімнати та санвузли – у західній частині споруди. Коридори перекриті хрестовими склепіннями, у приміщеннях – хрестові, півциркульні перекриття з розпалубками та пласкі стелі.

В екстер’єрі будівлі представлені типові риси архітектури бароко. Наріжна та центральна частини від вул. Лесі Українки виділені пілястрами з характерними для цього стилю профільованими базами та карнизом. Нижній ярус відділений по горизонталі широкою тягою, верхній, добудований 1873 р., підкреслений вузьким профілем. Вікна прямокутні, без обрамувань. У західній частині фасаду від вул. Лесі Українки влаштований другий вхід, раніше призначений для вихованок школи (тепер закритий). Вхідні двері – в лучковому прорізі, обрамованому пілонами на потужних базах. До порталу з дерев’яною столяркою дверей ведуть кам’яні сходи.

З півдня між собором та будинком монастиря влаштоване подвір’я. Відокремлене зовні муром, всередині воно відгороджене металевою сіткою. Засаджене в останні роки травниками і квітами, тепер подвір’я створює атмосферу затишку і спокою. Арка входу на подвір’я від Вірменського провулку (неофіційно йому надано назву “Провулок Параджанова”) півциркульна, в рустованому обрамуванні, з гербовим картушем у замковому камені. Вгорі арка прикрашена бароковим фронтоном із хрестом на подіумі.

Персоналії

Вартан Гунанян (Wartan Hunanian) (1644–1715) – вірменський католицький священик, походив із західної Вірменії, з 1665 р. у Львові, а 1675 р. став єпископом львівської вірменської архідієцезії і домігся від магістрату виділення ділянки для монастиря вірменських бенедиктинок.
Едмунд Кьолер (Edmund Köhler) – львівський будівничий ІІ пол. ХІХ ст., керував розбудовою монастиря у 1873 р.
Елеонора Казановська (Eleonorа Kazanowskа) – ігуменя латинських бенедиктинок, наприкінці XVII ст.опікувалася першими вірмено-католицькими черницями у Львові.
Маріанна Нерсесович (Нерсесовичівна) (Marianna Nersesowiczówna) – перша ігуменя (з 1701 р.) монастиря вірменських бенедиктинок.
Мартин Ґруневеґ (нім. Martin Gruneweg, пол. Marcin Gruneweg) (1562 – після 1615) – купець, мандрівник, пізніше монах-домініканець, автор описів Львова, Варшави, Києва, Москви та багатьох інших міст Європи.
Мартин Урбанік (†1765 р.) – львівський архітектор та будівельний підприємець, брав участь у будівельних роботах при відбудові монастиря вірменських бенедиктинок у XVIII ст.
Онуфрій Асланович – настоятель храму.

Джерела

1. Державний архів Львівської області (ДАЛО) 2/1/7150:6, 8, 13.
2. Науково-технічний архів ДП “Інститут “Укрзахідпроектреставрація”, №Л-139-3.
3. Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАЛ) 52/1/812.
4. Jurij Smirnow, Katedra ormiańska we Lwowie. Dzieje archidiecezji ormiańskiej lwowskiej (Lwów, 2002).
5. Martin Gruneweg (1562 – nach 1615). Ein europäischer Lebensweg (Wiesbaden: Harrassowitz Verlag, 2009), 648-649.
6. Tadeusz Isakowicz-Zaleski, Arcybiskup ormiański Izaak Mikołaj Isakowicz – duszpasterz, społecznik i patriota (Kraków, 1999).
7. Володимир Вуйцик, Державний історико-архітектурний заповідник у Львові (Львів: Каменяр, 1991), 174.
8. Мирон Капраль, Національні громади Львова XVI–XVIII ст. (Соціально-правові взаємини) (Львів: Піраміда, 2003), Карта 1.
9. Памятники градостроительства и архитектуры УССР, Т. 3 (Киев: Будівельник, 1985), 30.
10. Ярослав Ісаєвич, Найдавніший історичний опис Львова, “Жовтень”, 1980, №10.

Автор опису – Ігор Сьомочкін
Редактор – Ольга Заречнюк
Літературний редактор – Юлія Павлишин

Матеріали з Міського медіаархіву

Пов'язані зображення

Монастир ордену вірменських бенедиктинок