Пл. Святого Юра, 5 – резиденція архиєпископа

"Митрополичі палати" — традиційна назва резиденції єпископів та митрополитів, сьогодні це — палац греко-католицьких архиєпископів. Збудований у 1761-1762 роках, є частиною Cвятоюрського барокового ансамблю. Ця будівля постала на місці дерев'яної резиденції, зведеної століттям раніше за єпископства Йосифа Шумлянського (Александрович, Ричков, 2008, 202).

Питання авторства будівлі

Архітектор, який спроєктував палати, не відомий однозначно. У 1743 році інженер Ян де Вітте, автор кількох будівель у Львові, зокрема костелу домініканців, на замовлення єпископа Атаназія Шептицького накреслив план майбутнього Святоюрського комплексу, на якому він передбачив у тому числі будівлі василіянського монастиря та митрополичих палат, що мали постати тут після закінчення будівництва собору (Войниловець, Діло, 1900, №102, 1). Однак де Вітте не здійснював це будівництво. Тадеуш Маньковський, львівський історик мистецтв та дослідник бароко, вважав Кантія Фесінґера автором митрополичих палат. Енциклопедія "Памятники градостроительства и архитектуры" (1983-1986) відзначає Клеменса Ксаверія Фесінґера архітектором проєкту. Історик Володимир Вуйцик, досліджуючи архівні документи наприкінці ХХ століття, схилявся до думки що проєктування і зведення митрополичих палат здійснював П'єр Ріко де Тіррґей (Pierre Ricaud de Tirregaille), а Фесінґер їх пізніше перебудовував (Вуйцик, 2003, 68).

Внутрішні оздоблювальні роботи у будинку проводили у 1773-1776 роках під керівництвом Франциска Кульчицького. До цих робіт були залучені скульптор Іван Щуровський, художники Симеон Ґрадолевський і Стефан Угницький. Зокрема, тоді були встановлені каміни та печі, настінні дзеркала в декоративних золочених рамах. Головний зал прикрашений золотою ліпниною та гербом Шептицьких. На стінах вмонтовані дерев'яні обтягнуті тканиною панелі. Внаслідок цих робіт, інтер'єр став виразно рококовим.

У 1885 році проведена реставрація палацу за проєктом архітектора Сильвестра Гавришкевича (Sylwester Hawryszkiewicz) у ході якої інтер'єр палацу був істотно змінений та доповнений. Детальний перелік та опис робіт, однак, не зберігся (Вуйцик, 2012, 146).

У 1922 році відбулася чергова реставрація будівлі, якою керував архітектор Лев Левинський. На це відреагував статтею український та австрійський історик мистецтв із Чернівців, Володимир Залозецький (нім. Wladimir Zaloziecki). Він наголосив, що Левинський провів справді модерну реставрацію. Адже реставруючи митрополичі палати у Львові, зосередився на розчищенні неавтентичного отинькування кам'яних елементів та різьби, а також інших елементів доданих попередніми реставраціями, без доповнення будівлі новими елементами чи інших втручань які б адаптовували давню будівлю до сучасних смаків. Понищений часом балкон над головним входом відремонтували із заміною металевих балок та частини кам'яних елементів на аналогічні. Тим не менше, Залозецький висловив і критику — зокрема тому, що за проєктом Левинського будівлю перетинькували, що приховало патину старовини, а також те, що були додані класицистичні триґліфи що суперечать первісному стилю будівлі. Назагал він все ж високо оцінив цю реставрацію, що йшла в дусі концепцій Алоїза Ріґля (Alois Riegl), автора знаменитої праці Moderne Denkmalkultus. Один з чільних світових теоретиків реставрації, Ріґль у перші роки ХХ століття був також головним консерватором архітектурних пам'яток у ц.к. Центральній комісії з дослідження та опіки пам'яток мистецтва та історії у Відні (Залозецький, 1923).

Володимир Залозецький, зацікавлений у встановленні авторства будівлі та її первісного вигляду, ретельно проаналізував з одного боку, форми і стиль будівлі, а також вісім архівних креслень будівлі митрополичих палат і садів із колекції Національного музею у Львові. Стиль митрополичої резиденції він вважав за найгарніший приклад архітектури кінця XVIII століття у місті та відзначив, що у ньому більше "легкого французького", аніж "масивного римського", що заперечує можливість авторства Яна де Вітте, архітектора домініканського костелу у Львові (Залозецький, 1923).

Палац у ХХ столітті

Під час Другої світової війни та подій Голокосту, митрополичі палати були одним з місць прихистку єврейських дітей (Церква і Голокост, Історія Давида Кагане) завдяки митрополитові Андрею Шептицькому. Після його смерті у 1944 році будівля почала занепадати, а внаслідок рішення псевдособору 1946 року, весь Святоюрський ансамбль перейшов до РПЦ. Лише 1990 року собор св. Юра повернули УГКЦ. Митрополичі палати були передані Архикатедральному управлінню УГКЦ розпорядженням представника президента України у Львівській області 7 квітня 1992 року.

2001 році у палаці проведено реставраційні роботи з пристосуванням. З того часу була змінена конфігурація даху, встановлений ліфт, добудована котельню та встановлене парове опалення, замінені інженерні комунікації, тощо. Роботи велись колективом науковців та архітекторів львівського інституту "Укрзахідпроектреставрація", керівник Микола Гайда. У кінці червня 2001 року у палаці зупинявся під час свого візиту до України папа римський Іван-Павло ІІ.

До 2005 року в палаці мешкали патріархи греко-католицької церкви. Після перенесення катедри зі Львова до Києва, митрополича палата тала резиденцією архиєпископів. На даний час (2020) тут мешкає львівський архиєпископ УГКЦ митрополит Ігор (Возьняк).

Барокові сади

Територія довкола церкви cв. Юра здавна була покрита лісом, що тягнувся до берегів річки Полтви (Ґруневеґ, Опис міста Львова). Пізніше, у східній частині комплексу були митрополичі городи, які обробляли для потреб духовенства. Тут же ж, у ХVII столітті, розміщувався арсенал, стояла гармата ("шмагівниця") про що згадує єпископ Йосиф Шумлянський у своєму духовному заповіті (Вуйцик, 2012, 156). У рукописах історика Йосифа Гронського віднаходимо опис території Святоюрської гори станом на початок ХVIII cт. : "…Позаду палати ріс горішній сад. В кінці чепурний дворовий. Далі описують прості хати по всій території, шпиталь де пізніше був шпиталь для солдат єпископа. Чимало хат розібрали монахи. В місці монастиря стояла мала дерев'яна церковця. Далі корчми, бровари… Де колись був шпиталь монахи організували свій фільварок. На схилі були "зимові кімнати єпископа". А біля них мала капличка [...] На горі стояла тюрма для духовних.." (ЛННБ 214/42:6).

Після спорудження барокового собору та митрополичих палат, північний та східний схили гори поділили підпірними стінами на три тераси та інтегрували до архітектурного ансамблю. Сад розпланували за регулярними засадами по композиційній осі "собор-вісь-парк",

З трьох терас дві є більш публічними. Верхня "барокова" і нижня фруктова розміщені зі східного боку від палацу, спускаються до сучасної вулиці Листопадового чину. Вони розділені мурованою огорожею-аркатурою, у центрі якої — ґрот-альтана, відкрита у бік палацу (Александрович, 2008, 123). Третя тераса — приватна, розташована нижче по рельєфу на північному схилі (з боку вулиць Замкненої та Городоцької). Територія північної частини "барокового" саду творила своєрідний замкнутий в мурах простір, який поєднаний сходовим переходом з територією східної частини саду.

За однією з версій, зразками для митрополичих садів у Львові послужили ватиканський та віденські Бельведери (Криворучко, 2013, 220), схожість з якими простежується на плані 1771 року виконаному з натури Клеменсом Фесінґером (Александрович, 2008, 104). На плані зображений регулярний партерний сад, що складається з восьми квадратів заповнених візерунчастими композиціями, розміщеними у два ряди з круглими елементами посередині. Сам партер, відповідно до плану, з трьох боків мала охоплювати так звана обхідна алея, накрита арковим трельяжем для підтримання виткої зелені. Цей задум в повному обсязі так і не був втілений. Хоча, регулярний парк з трьома терасами при єпископських палатах існував до ХІХ століття (Вуйцик, 2012, 146).

У 1857 році митрополичий парк перепланували в англійському стилі. Відтоді збереглись основні осі та підпірні стіни. З 1864 року східна нижня тераса парку здавалась в оренду (ЦДІАЛ 491/1/705:11). На початку ХХ століття, з ініціативи митрополита Андрея Шептицького, тут висадили фруктові дерева, які перетворили парк на сад. У 1932 році, з боку сучасної вулиці Листопадового Чину, фірма Івана Левинського виконала проєкт огорожі, але її звели зрештою за іншим варіантом у 1933-му і в такому вигляді вона збереглася до сьогодні.

У 1940-х роках у східній частині фруктового саду відділили ділянку площею близько 2 гектарів, на якій встановили три вежі ретрансляторів станції "Маяк" з метою заглушення сигналів закордонних радіостанцій. Дві з них знесли на початку 2000-х років, а у 2016 році — третю. Ця частина давніх садів остаточно повернулася у власність церкви у 2020 році. Львівська Архиєпархія УГКЦ планує висадити тут фруктовий сад.

З 2015 року за відновлення митрополичих садів взялася "Фундація Духовного відродження" (керівник о. Тарас Милян). За кошти виручених з проведення благодійних заходів на східному схилі, який прилягає до митрополичого палацу 24 серпня 2016 року, завершено кований герб Львівської Архиєпархії із зображенням святого Юрія. Пізніше фундація провела благоустрій території верхнього "барокового" саду та щорічно організовує прибирання фруктового саду.