Вул. Винниченка, 22 – церква св. Михаїла (кол. костел кармелітів босих)

Орден кармелітів з'явився у Львові у ХV столітті. Уже 1443 року кармеліти–обсерванти або кармеліти взуті мали дерев'яний монастир і костел св. Леонарда у Галицькому передмісті, заснований краківським каштеляном Яном Ліґезою. Цей храм розташовувався близько будинку на вулиці Князя Романа, 36 (Вуйцик, 2013, 308). Після того як монастир згорів під час облоги татарськими військами, кармеліти залишили місто. На місці костелу у 1444 році збудували церкву Богоявлення Господнього.

Місцеве населення передмістя постійно виступало проти монахів, які ставали для них тягарем. Монахи ж постійно скаржилися міській управі, яка також ставилася до них без особливої симпатії. У 1599 році Львівський архиєпископ Дмитро Соліковський відновив спроби повернути орден до міста, проте цьому перешкодила епідемія і смерть самого архиєпископа. Кармеліти прибули сюди на початку XVII ст. За однією з версій, вони отримали територію де пізніше постав храм, від передміщанина Войтиха Макухи у 1615 році. На думку історика Ігнація Ходиніцького, монастир був зведений у 1614 році за кошти волинського каштеляна Яна Ляходовського (Chodynicki, 1829, 384).

Перша фундація монастиря кармелітів босих разом з дерев'яним костелом розміщувалася у іншому місці, недалеко від міських мурів у болотистій місцевості. Проте, не бажаючи жити біля болота що утворювалося поруч із двома ріками (потік Пасіка саме тут впадав у Полтву), кармеліти, звернулися до міської влади щоб та виділила їм земельну ділянку під новий монастир, та коштів на утримання своєї цегельні для будівництва монастирських споруд і костелу. Так, у 1624 році магістрат дав дозвіл на спорудження монастиря з "пруського муру" (фахверку). Такі будинки споруджувалися тимчасовими: під час облог їх руйнували щоб вони не стали захистом для нападаючих. Відтак, кармеліти босі 1633 року переселилися у східну частину міста, де на пагорбі навпроти Успенської церкви почали будували костел і монастир, що існують сьогодні. Закладаючи комплекс тут, кармеліти розраховували на майбутнє розширення міських фортифікацій і що їхній монастир невдовзі опиниться у межах міста.

Будівництво храму розпочали у 1634 році за сприяння маґнатів Олександра Заславського, Олександра Куропатви, кармеліта Адама Покоровича, сина львівського будівничого італійського походження Адама Покори, званого де Бурімо. Будівничим, ймовірно був брат Адама — Ян Покорович. Будівництво тривало від 1634 до 1641 років. Задля спорудження окремої каплиці при костелі львівський ювелір Якуб Бурнетт пожертвував 15 тисяч злотих, за це сподівався бути похованим в крипті костелу (Łoziński, 1889, 92). 6 вересня 1642 року у новозбудованому монастирі поблизу костелу оселилися отці кармеліти, тоді ж було освячено костел. З самого початку монастирський комплекс був укріплений високими мурами що дозволяло йому тримати оборону під час облог.

Навіть тоді коли будівництво костелу завершилося, міщани його не відвідували, бо він розміщувався поза міськими мурами. Вийти з міста можна було лише двома брамами — Галицькою або Краківською, але обидві розміщувалися далеко. Це змусило кармелітів звернутися до короля з проханням зробити третю браму у міських мурах, навпроти їхнього костелу. Королівська комісія, яка займалась цією справою (всупереч протестам міщан), визначила у 1643 році місце для третьої брами біля Успенської церкви, яка отримала назву Босацької хвіртки (Зубрицький, 2002, 259).

У 1648 році під час облоги Львова, всього через один день монастирський комплекс зайняли війська Богдана Хмельницького. Костел був поруйнований, довго простояв потім без склепінь. Завдяки Адаму Клосінському, який дав 70 тисяч злотих на відновлення костелу, у другій половині ХVII століття кармеліти відбудовували храм та монастир під керівництвом королівського інженера Яна Беренса (Вуйцик, 1987, 70-71).

У вересні 1704 року укріплений монастир кармелітів босих здобули шведські війська на чолі з Карлом ХІІ. Тоді саме з монастиря босих кармелітів шведи розпочали обстріл міста та організували наступ та, через незамкнену Босацьку хвіртку, оволоділи містом. Почався поступовий занепад львівських укріплень, що тривав до їхньої повної ліквідації, починаючи з 1777 року (Вуйцик, 2013, 322). З нотаток відомо,  що під час нападу шведів з монастиря викрали гроші, що були складені на "фабрику костелу", з чого можна зробити висновок що костел тоді якраз будувався (Chodynicki, 1829, 245).

У 1717 році кармелітам вдалось відновити костел. У 1731–1732 роках італійський художник Джузеппе Педретті разом зі своїм львівським учнем монахом Бернардинського монастиря Бенедиктом Мазуркевичем виконали фресковий розпис стін і склепіння. Григорій Чайківський розписав сюжет із історії кармелітського ордену. В той час також було встановлено 12 бічних вівтарів, амвон та дерев’яні лави. Станом на 1759 рік в костелі залишилось лише 7 бічних вівтарів присвячених святим Йосифу, Терезі Авільській, Розалії, Іванові Хрестителю, Симеону, а також Ісусу Христу та Пресвятій Богородиці (Betlej, 2012, 135).

Починаючи з 1748 року кармеліти постійно змагалися за парафіян із капуцинами. Сутички ченців супроводжувались судовими позовами та були головним болем міської влади (Крип'якевич, 2007, 56-57). Внаслідок Йосифінської реформи 1781 орден капуцинів був ліквідований, а у 1784 кармелітів босих переселили до монастиря у Загір'ї, що у південно-східній частині Польщі (тепер Сяноцький повіт, Підкарпатське воєводство). Монастирський комплекс передали у користування ченцям ордену реформатів, проте вже у 1789 році монастир перейшов до кармелітів взутих.  

У 1809 році австрійська влада планувала розмістити у монастирі військовий шпиталь, а ченців переселити. Однак, спротив парафіян відклав ці плани на декілька років (Betlej, 2012, 135).

Костел не відразу був закінчений у сучасному вигляді. Гравюри і літографії ХVIII – першої половини ХІХ зображають храм без веж. Проект добудови обох веж у 1835-1839 рр., який зберігається в Центральному державному історичному архіві України у Львові, виконав архітектор Алоїз Вондрашка (ЦДІАЛ 742/1/1606). На проекті добудови вежі 1835 року, який був затверджений керівником будівельного управління Йозефом Марклем (JosefMarkl), бачимо північну вежу доведену до другого ярусу, всередині якої розміщувалася дзвіниця, південна ж мала лише один ярус. За цим проектом північна вежа мала пірамідальне завершення. Проект був реалізований лише частково, на фотографіях періоду 1901-1906 років видна лише північна вежа, так як вона зображена на проекті Вондрашки, натомість південна залишилась на рівні першого ярусу.

1869 року в костелі встановлено пам'ятник генералові Юзефу Дверницькому авторства Париса Філіппі. У 1877 році за проектом архітектора Владислава Галицького (WładysławHalicki) у пресвітерії виконані різьблені сталі.

У 1906 році проведена реконструкція костелу за проектом архітектора Владислава Галицького. Тоді добудували південну вежу, обом вежам надали необарокового завершення, а також повністю відреставрували фасад, сиґнатурку, в інтер'єрі — вівтарі і фрески (Вуйцик, 2013, 318).

У 1945 році радянська влада закрила монастир, монахи виїхали до Кракова. У порожніх монастирських приміщеннях стали селитися безпритульні. Згодом комплекс перетворили на склади, що діяли тут до 1970-х років. З інтер'єру костелу демонтували пам'ятник Юзефу Дверницькому, який після реставрацій у 2001 році встановлений в Латинському катедральному костелі.

У монастирі розмістилися гуртожитки поліграфічного технікуму, а також діяла   Служба прослуховування КДБ. З початку 1980-х у частині монастирського корпусу  розмістилися окремі відділи реставраційних майстерень. У 1968–1982 роках сад біля костелу став місцем "Республіки Святого Саду", де збирались львівські хіппі, та інші неформальні групи.

На початку 1980-х років Львівська реставраційна майстерня (з 1990 — науково-реставраційний інститут "Укрзахідпроектреставрація") з метою пристосування монастиря та костелу під музей розпочала інженерні та реставраційні роботи з опалення та вентиляції приміщень. Роботи були призупинені через опір КДБ, питання вирішилося лише у 1989 році. Разом з тим, була проведена реставрація стінопису, оборонного муру, пивниць, а також роботи по благоустрою території.

У 1990 році біля входу в храм отці Студити та редемтористи разом з мирянами почали відправляти богослужіння. Звільнені монастирські приміщення були передані отцям Студитського Уставу УГКЦ. З 1992 року з тут розпочав свою діяльність Видавничий відділ, більш відомий як видавництво "Свічадо", що діє дотепер. Також при монастирі діє Інститут історії УГКЦ. 

Монахи студити дещо оновили храм, замінено перекриття даху. Відтепер костел накритий мідною бляхою. У вікні над хорами встановлено вітраж, а в інтер’єрі – чотири бічні вівтарі.