18 травня 1945 р., п’ятниця
Завтра виїжджаємо. Це останній вечір у Львові. Пишу в їдальні, на скрині. Наближається буря, здалека чутно громи. На останню прогулянку ми пішли під Високий Замок. Зелено, чудово, на каштанах свічки; прекрасний травень. Я так люблю цей закуток, майже щодня сюди приходила. А сьогодні я востаннє дивлюся на Високий Замок. Це неможливо, аби вже ніколи я сюди не змогла повернутися.
За вікном вітер, блискавки, дощ. Усі сплять, а я пишу про кожну дрібницю. Я прожила 24 роки. Я народилася в кімнаті, де зараз спить моя дочка. А зараз я повинна звідси поїхати. Нас виганяють з рідної землі.
(фрагмент щоденника Альми Гечко (Alma Heczko)
У період між 1944 і 1947 роком переміщеними особами на польсько-українському прикордонні стали 1 300 000 чоловік (близько 500 000 українців і 800 000 поляків). Внаслідок радянської політики примусового переселення, у перші повоєнні роки відсоток польського населення Львова радикально зменшився. Водночас, частина поляків покинула місто ще до входження Червоної Армії: рятуючись від кривавого українсько-польського конфлікту та етнічних чисток, вони тікали з сіл та містечок до Львова, а пізніше на Захід. Мотивацією для виїзду також був страх можливих радянських репресій та депортацій. За різними оцінками, до червня 1944 року через Львів виїхали близько 45 000 поляків.
Попри те, що радянське керівництво наполягало на встановленні східного кордону Польщі по лінії Керзона, польський уряд в еміграції покладав сподівання на зміну геополітичної ситуації, підтримку союзних держав та відновлення довоєнних кордонів. На відміну від 1939 року, для керівництва СРСР було важливо досягнути легітимізації і міжнародного визнання новоприєднаних територій як радянських. Етнічна гомогенізація населення розглядалась радянською владою як спосіб встановлення повоєнного порядку та миру. Єдиними представниками польської держави був лондонський уряд в екзилі (який припинив дипломатичні відносини з СРСР в 1943 році) і Польський комітет національного визволення (PKWN - Polski Komitet Wyzwolenia Narodowego), створений в Москві в середині 1944 року за підтримки очільників СРСР. Через цю юридичну колізію перші двосторонні угоди про "евакуацію" були підписані на республіканському рівні - між PKWN i урядами Української, Білоруської та Литовської Радянських Республік, в кожній з яких проживала чисельна польська меншина. Польсько-українська, польсько-білоруська та польсько-литовська угоди були майже ідентичними. Всі три договори грунтувалися на принципі взаємності. Вони стосувалися не тільки польських меншин трьох радянських республік, а й литовської, білоруської та української меншин Польщі, яким також було запропоновано "повернутися на батьківщину".
Так, згідно з Люблінською угодою між урядом УРСР і PKWN від 9 вересня 1944 року, обидві сторони зобов’язувались приступити до "добровільної евакуації всіх громадян української, білоруської, російської і русинської національностей", що проживали на східних теренах Польщі, та до "евакуації всіх поляків і євреїв, що перебували в польському громадянстві до 17 вересня 1939 року, проживали в західних областях УРСР і бажали переселитися на територію Польщі". В угоді зазначалось, що переїзд мав відбувався добровільно. Переміщеним особам надавалась можливість вибору місця проживання, передбачалось надання позики у розмірі 5000 рублів або еквіваленту у злотих, а також отримання компенсації за залишене майно (землю, нерухомість) у вигляді фермерських господарств або міської власності. Дозволялось взяти з собою до 2 тонн багажу на сім'ю: одяг, взуття, продукти харчування, предмети побуту, інвентар, домашню худобу. Фахівці (лікарі, художники, вчені) могли брати предмети, необхідні для роботи.
У цьому документі був використаний бюрократичний евфемізм "евакуації" (переїзду для порятунку від можливої небезпеки). Як тільки в УРСР та Польщі були створені адміністрації, що керували переселенням, цей процес в документах почав називатись "репатріацією". Використання цієї термінології є дуже суперечливим. Для людей, котрі в декількох поколіннях проживали на цих територіях, "репатріація" означала втрату рідного дому та примусовий виїзд з "малої Батьківщини". Головною метою нового формулювання була "нормалізація" цього процесу та доказ активної співпраці радянської і польської влади в реалізації післявоєнного нового порядку. В сучасній польській та українській історіографії можемо також зустріти терміни "експатріація" та "депортація" для підкреслення примусового характеру повоєнних переміщень. На думку американського історика Теодора Вікса, ці події вписуються в рамки поняття "етнічних чисток" як політики витіснення меншин та слідів їх присутності з певної території.
Завершення операції переселення було запланованим на 1 лютого 1945 року. Ця дата виявилась нереалістичною і була перенесена на червень 1946 року. На початковому етапі, переважна більшість мешканців прикордонних регіонів не підтримали заклик до "добровільної евакуації". Так до 5 грудня 1944 року, з 87,7 тисячі поляків, що зареєструвались на переселення зі Львова, виїхало лише 946 осіб. З одного боку, вони сподівались на зміну геополітичної обстановки, а з іншого - особливо серед інтелігенції, переважало бажання перешкодити русифікації і забезпечити збереження польського характеру прикордонних територій. Римо-католицька церква на чолі з архієпископом Евгеніушем Базяком (Eugeniusz Baziak) була важливим осередком пасивного опору виселенню.
У січні-лютому 1945 року, коли Червона армія наближалась до Берліну, тиск на поляків поступово переріс у репресії. Члени польської адміністрації, які відповідали за евакуацію, були звинувачені в підривній діяльності і саботажі процесу переселення. Хвиля масових арештів збіглася з Ялтинською конференцією, котра завершилась 10 лютого 1945 року безуспішними спробами польської дипломатії зберегти Львів. Щоб переконати жителів міста виїхати, до Львова була відправлена місія Станіслава Грабського - впливового польського політика, віце-президента Крайової Ради Народової. У 1945 році він тричі перебував у Львові та мав зустрічі з радянськими функціонерама, польським академічним середовищем і простими львів'янами. Дедалі більше польських мешканців Львова і Галичини почали реєструватись на виїзд. Крім небажання жити в Радянському Союзі, стимулом до від’їзду були арешти, депортації, а також професійна та освітня дискримінація поляків. Популярним на той час був вислів "якщо не виїдемо до Польщі, то нас вивезуть до Сибіру".
Динаміка переселення була різною у міській та сільській місцевостях: якщо виїзд польських мешканців Вільнюса чи Львова організовували максимально швидко, то переїзд селян затягувався через побоювання різкого скорочення сільськогосподарського виробництва. За спогадами очевидців, навіть селянам зареєстрованим на "репатріацію", дозволялось виїхати лише після того, як вони засіювали земельні угіддя.
Польська Евакуаційна Комісія діяла у Львові з травня 1945 року по грудень 1946 року і розташовувалась у приміщенні колишнього готелю "Краківський" на розі пл. Бернардинської (Bernardyńska, сучасна пл.Соборна) і вул. Пекарської. Працівниця комісії Зофія Левартовська (Zofia Lewartowska) так згадує її роботу:
Znajdująca się w oku cyklonu dwustronna komisja - czym była i jakie miała warunki?
Był to zaiste fenomen pod wieloma względami. Twór efemeryczny, o strukturze najprostszej, bez majątku trwałego, wydziałów, gabinetów, a nawet telefonu, czyli bez niczego. (...) Było nas w sumie - jeśli pamiętam - 12 po stronie polskiej i tyleż po radzieckiej, do wspólnego urzędowania, bok w bok, przy wspólnych biurkach... W hierarchii niższej szło po czterech polskich i radzieckich pracowników, odpowiadających za ewakuację z dzielnic miasta. Zadaniem ich było wypisanie kart na podstawie metryk (przy czym likwidowano niemieckie Kennkarty), dokonanie opisów majątku pozostawianego, rotacyjne uczestnictwo na rampach przy odprawie transportów i dyżury nocne. Te miejsca pracy uchodziły za niezłe, na górze było cicho, można się było poruszać swobodnie, czasami wyjść w teren. Niskie piętra „Hadesu" reprezentował za to parter, zwłaszcza w czasie runu na komisję. Tu wydawano karty ewakuacyjne i wyznaczano warunki wyjazdu. Po czterech następnych referentów wystawianych było na najsilniejszą presję zdesperowanego tłumu, walczącego o wszystko: wybrany transport, więcej miejsca w wagonie, dogodną datę i punkt docelowy...
(Zofia Lewartowska, Polskie przesiedlenia - historia nieznana)
Зофія Левартовська покинула Львів одразу після завершення роботи Комісії на початку грудня 1946 року. Як і інші переселенці, вона згадує дуже складні умови подорожі, котра могла розтягнутись на декілька тижнів. Нерідко переселенцям доводилося тривалий час очікувати на поїзд на вокзалах, часто без можливості приготування їжі, без притулку від дощу або холоду, під загрозою пограбувань. Частина людей загинула під час переїзду від хворіб, особливо в холодні місяці.
Перехід Західної України та Білорусі до складу СРСР був офіційно зафіксований радянсько-польським договором від 16 серпня 1945 року. Нові кордони Польщі включали території, що раніше належали Німеччині - "Повернені Землі" (Ziemie Odzyskane), на яких проживало декілька мільйонів німців, котрі також підпадали під примусове переселення. До кінця 1946 року до Польщі виїхало близько восьмисот тисяч чоловік, переважна більшість яких становили поляки і близько тридцяти тисяч польських євреїв. Близько чверті з них прибули з Львівської області, включаючи майже 105 тисяч з самого Львова. Більшість переселенців з прикордонних територій оселилися на понімецьких землях: за даними Державного Управління Репатріації (Państwowy Urząd Repatriacyjny, PUR) - 37,9% переселенців з Волині та Східної Галичини опинились у Сілезькому, а 35,4% - у Вроцлавському воєводстві. Прибуття до пункту призначення не обов'язково означало кінець проблем. Переміщеним особам часто доводилось тижнями чекати на нове помешкання чи будинок. Навесні 1947 року радянська влада оголосила про завершення "евакуації" поляків. 1948 року у Львові було закрито єдину польськомовну комуністичну газету Czerwony Sztandard. Радянська політика була спрямована на виселення поляків з передвоєнних польських територій, але оминула тих, що жили в СРСР до війни. Як наслідок, вже наприкінці 1940-х років найбільшим польським осередком УРСР стала Житомирська область.
Одночасно із виселенням поляків, відбувалось масове примусове переміщення українців зі сходу Польщі. Незважаючи на початкові радянські плани переселити їх в південно-східні регіони України, більшість з них - близько 323 000 чоловік - переїхали до західних областей. Однак, лише небагатьом було дозволено проживати в великих містах. Станом на жовтень 1946 року, лише 7% українців, переселених із Польщі до Львівської області отримали дозвіл оселитись у Львові, інші ж проживали в основному у сільській місцевості. Після закриття радянсько-польського кордону в середині 1946 року, польська влада розпочала операцію "Вісла", коли від 120 000 до 150 000 українців зі східних районів депортували і розселили у новоприєднаних західних регіонах з метою обмеження підтримки українського націоналістичного підпілля.
Таким чином, у повоєнні роки Львів був місцем, де тривали постійні примусові переміщення, що розмивали межі між миром і війною. Попри значні ідеологічні відмінності, етнічна гомогенізація стала спільним знаменником діяльності націоналістичних сил та радянської влади.
