Gdy tylko walki w mieście ustały, podobnie jak tysiące naszych współmieszkańców, wyszliśmy do miasta. Ta przechadzka wryła mi się w pamięć na całe życie, patrząc bowiem na mury mego miasta, po pięciu latach niewoli, ujrzałam na ratuszu, na kamienicy Sprechera przy Akademickiej i w wielu oknach mijanych domów biało-czerwone flagi i las małych chorągiewek rozkwitłych jak najpiękniejsze kwiaty tam, gdzie tak jeszcze niedawno rozgrywały się wojenne dramaty. (...)
Jakże straszliwym kontrastem zaistniał dzień następny oraz kolejne godziny za nim postępujące. Najpierw w miejsce naszych biało-czerwonych symboli pojawiły się flagi niebiesko-żółte, a więc ukraińskie, a potem, kiedy i one zostały zdarte i przybyła forpoczta władz radzieckich, pojawiły się znienawidzone symbole sierpa i młota, a na murach rozlepiono komunikaty informujące radośnie, iż Armia Czerwona ponownie wyzwoliła to miasto, by już na zawsze zostało wcielone do radzieckiej Ukrainy. I wreszcie szeptano sobie złowróżbne wiadomości, iż lwowska AK złożyła broń a całe jej dowództwo podstępnie aresztowano, co okazało się tragiczna prawdą.
(Wanda Niemczycka-Babel, Lata Wojny, 1939-1945)
Наприкінці війни, уряд Польщі в еміграції сподівався повернути території, анексовані СРСР восени 1939 р. згідно з таємним протоколом до пакту Ріббентропа-Молотова. Радянсько-польські стосунки під час війни були дуже напруженими, особливо після викриття нацистами розстрілів в Катині, жертвами яких стали близько 15 тисяч офіцерів польської армії. Москва використала польські протести у квітні 1943 р. як претекст до заяви про розрив відносин з урядом Польщі.
Відновлення кордонів 1941 року було однією з воєнних цілей керівництва СРСР. Зрештою, вже восени 1943 року на конференції в Тегерані, Сталін попередньо узгодив із Черчіллем і Рузвельтом, що східні кордони Польської держави проляжуть вздовж лінії Керзона (умовна лінія розмежування, запропонована британським дипломатом Джорджом Керзоном як можливий кордон перемир'я у війні між більшовицькою Росією і Польщею у 1920—1921). Польща натомість мала отримати територіальну компенсацію на Заході. Відразу ж після цього, посилився тиск на польський уряд в еміграції. Проте питання східних кордонів Польщі залишалось невизначеним, особливо для польського уряду у екзилі.
Ще у березні 1942 року генерал Владислав Сікорський у "Особистій і таємній інструкції для Крайового команданта" поставив польським підпільним збройним формуванням завдання готуватися до повернення влади на території довоєнної Східної Польщі під час відступу німецьких військ. Цей план у кінці 1943 року отримав назву операція "Буря". Першочерговим завданням було взяти Львів під контроль до входження Червоної армії, щоб виступити в позиції господаря міста та рівноцінного партнера в переговорах з СРСР.
7 липня 1944 року командувач Львівського округу АК полковник Владислав Філіпковський отримав наказ розпочати реалізацію плану "Буря". Завданням було заволодіти містом та створити у Львові польську адміністрацію для репрезентації перед військом Першого Українського фронту. У своєму розпорядженні Філіпковський мав близько 7 тисяч озброєних вояків. Крім того, на окраїнах Львова були залучені т.зв. "лісові відділи" - бойові групи, завданням яких було паралізувати діяльність транспортних комунікацій.
Коли у ніч на 23 липня німецька окупаційна адміністрація дистрикту "Галичина" покинула місто, частини АК вранці атакували колони дивізії Вермахту, що відступали. Під час боїв підрозділам АК вдалося захопити околиці залізничного вокзалу, передмістя Голоско, Погулянку та квартали в районі вулиці Кохановського (тепер Костя Левицького), де в будинку номер 23 розмістився штаб повстання.
Із 26 липня на Ратуші було піднято польський прапор, а нижче - прапори Союзних держав: США, Англії, Франції і СРСР. Полковник Філіпковський був нагороджений орденом Virtuti Militari за успішне здійснення операції. Протягом двох днів військові АК з біло-червоними пов'язками на рукавах патрулювали вулиці Львова разом з радянськими солдатами. Проте вже наступного дня полковника Філіпковського викликали до відділу НКВС, де заявили, що Львів - радянське місто, і поставили ультиматум: негайно зняти польські прапори в місті, припинити патрулювання вулиць, зосередити частини в казармах і скласти зброю. Наступного дня командування Львівського округу АК і представники польської адміністрації були запрошені на нараду в штабі по вул. Кохановського, 23. Коли вони зібрались, будинок оточили енкаведисти і всіх учасників наради ув’язнили в тюрмі на Лонцького. Керівники операції "Буря" були засуджені до 10-20 років ув’язнення. Містом пройшла хвиля арештів офіцерів та військових АК та депортацій до радянських таборів.
1 листопада 1944 року декілька тисяч поляків Львова здійснили масштабну акцію протесту на Личаківському цвинтарі. На місці захоронень радянських воїнів з’явились написи "Не віддамо Львова СРСР!", "Слава борцям за польський Львів". Демонстранти співали гімн Польщі та вигукували антирадянські гасла. Водночас, як на міжнародному полі, так і безпосередньо в місті, радянський контроль над Львовом посилювався.
