Вул. Левицького, 023 – житловий будинок

1888 —зведення двоповерхового приватного будинку Владислава Ґодовського.
1911 — будинок викупила громада менонітів і пристосувала до своїх потреб
1925 — реконструкція будинку з надбудовою одного поверху і влаштуванням нових залізобетонних сходів
Кінець 1930-х — розібрана частина огорожі і брама
1940-і — будинок пристосований під житло.
2017 — будинок внесений до Реєстру пам'яток історії, архітектури та містобудування.

Цей будинок (під сучасним №23) розташований в кварталі, що сформований з різночасових будинків, і є у межах історичного ареалу Львова. Він вирізняється від оточуючих будинків тим, що він відсунутий відносно червоної лінії: між ним і тротуаром розміщений палісадник, а між і сусіднім №25 є розрив.

Будинок постав тоді, коли вздовж сучасної вулиці Левицького протікав потік Пасіка, права притока Полтви. Вздовж її русла спершу проклали вулиця під назвою "На рурах" (нім. Röhren Gasse), що означає Трубова вулиця: з джерела Прибило на Погулянці ще у XVII ст. дерев'яними трубами (рурами) подавали воду до Львівського середмістя. 1885 року цю вулицю назвали на честь польського поета Яна Кохановського. Під час німецької окупації у 1941-1944 рр. вона називалася Широкою (Breitegasse), від 1950 до 1992 р. — іменем радянського поета Володимира Маяковського. Сьогодні вулиця названа на пошану українського політичного та громадського діяча, першого голови уряду ЗУНР, багаторічного депутата віденського Райхсрату (Державної ради) та Галицького сейму Костя Левицького (1859-1941 рр.), який наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. був власником будинку №34 на цій же вулиці. До середини ХІХ ст. вулиця була забудована поодинокими садибними будинками. Будівельний рух почався тут у 1880-х роках.

В першій половині XIX ст. територія сучасного кварталу між вулицями Павлова, Кониського і Левицького належала двом власникам (дві ділянки мали конскрипційні №№366, 367 4/4). Згодом їх розпарцелювали на менші, на деяких з них з'явилися тоді перші муровані будівлі. Власником великої ділянки під кадастровим №6428 (конскрипційним №616 4/4 або орієнтаційним №№7, 7а, нині №№21-21а, 23) був відомий художник Йозеф Свобода (Josef Svoboda), чех за походженням, автор численних історичних сцен, літографованих портретів людей та споруд. Наприкінці XIX ст. ця ділянка була поділена на дві (нині №№ 21-21а і 23).

Документи відзначають і співвласників Йозефа Свободи: Броніслава Мражека (Bronisław Mrażek), Марію з Канєвських Гальпер (Marya z Kaniewskich Halperowa), Марію з Ґольдгаберів Віксель (Marya z Goldhaberów Wikslowa) і Софія з Віслів Райс (Zofia z Wislów Reissowa), дружину доктора Альберта Райса та ін. 

1887 року власником частини цієї ділянки став архітектор і будівничий Владислав  Ґодовський (Władysław Godowski).  Він тоді мешкав на вул. Длуґоша, 33 (тепер Кирила і Мефодія), і придбав частину парцелі 616 4/4 від Юзефа і Стефанії Мацюльських (контракт купівлі-продажу від 6 жовтня 1887 року).

1888 року Ґодовський збудував тут за власним проектом двоповерховий будинок. На підставі будівельних приписів була визначена регуляційна лінія від вулиці Кохановського, обмежив ділянку від вулиці декоративною металевою огорожею на підмурівку, облаштував дерев’яний міст через Пасіку поруч. Цього ж року його будівельна ділянка отримала свій окремий конскрипційний номер №657 4/4, а орієнтаційний — №7а (тепер № 23).

1896 року Владислав Ґодовський продав свою нерухомість з недавно зведеним будинком Каролю і Гелені Грубим (Karol, Helena Gruby). Того ж року на їхнє замовлення архітектор Михайло Ковальчук (Michał Kowalczuk) розробив проект на влаштування хвіртки і переміщення в'їзної брами, позаяк "існуюча не була вигідною, бо виходила просто на сходи будинку".

У січні 1897 року Грубі звернулися до магістрату з проханням додати до їхньої ділянки частину дорожньої парцелі (під топографічним №7796). 1901 р. Грубі зобов'язалися покрити кошти під'єднання їхньої нерухомості з будинком із двома помешканнями, 2 туалетами і 2 кухнями до міського водотягу. Роботи виконав інженер-інсталятор Владислав Нємекша (Władysław Niemeksza).

1904 року приміщення в будинку Кароля і Гелени Грубих винаймало польське товариство Мисливців імені святого Губерта. В листопаді того ж року магістрат наклав на Кароля Грубого штраф в розмірі 10 корон і один день арешту за те, що незаконно збудував дерев’яну шопу, площею ~10-12 м кв. – для електрогенератора. Шопу розібрали в лютому 1905 р. після смерті Кароля Грубого (†11.01.1905). Спадкоємцем став його неповнолітній син Якуб-Ян Грубий. Помешкання будинку здавалися в найм.

1911 року цей будинок вже з під №23 на тодішній вулиці Кохановського викупила релігійна протестантська громада менонітів "Керниця-Львів" ("Kiernica-Lwów"). Меноніти облаштували тут зал для відправ, канцелярію і помешкання для душпастиря. Також влаштували бурсу для студентів-менонітів. На 1913 рік в будинку мешкали: Александр Мюллєр, працівник фінансової установи, Ян Мюллєр, власник ділянки і Генрик Паульс, менонітський пастор.

1923 року львівська менонітська громада отримала від магістрату дозвіл на надбудову одного поверху.  Ця реконструкція завершилася влітку 1925 року. Надбудова складалася з чотирьох кімнат, двох туалетів і ванної, а на піддашші влаштували складське приміщення. На партері тоді розміщувалися помешкання, на другому поверсі — великий молитовний зал. Позаяк ділянка, де стояв будинок, була заволожена через близькість до ріки, то й будинок, відповідно, мав проблеми через підтягування вологи. Про це йдеться у скаргах винаймачів за 1936 рік на тодішню власницю будинку Тоню Мільдвурм (Tonia Mildwurm). 

З приходом радянської влади будинок націоналізували і пристосували під житло.

У 2010-х роках частину дерев'яної віконної столярки замінили на металопластикову; замурували дерев'яну веранду з тильного боку будинку.

2016 року будинок викупили депутати Львівської міської ради з метою реконструкції його під готель. 2017 року будинок, як пам'ятку історії, архітектури та містобудування внесено до Реєстру пам'яток культурної спадщини України.