Вул. Галицька, 10 – житловий будинок

XVI ст. – зведення триповерхової кам’яниці.
Кін. XVIII ст. – зведення на старих фундаментах триповерхової кам’яниці в стилі пізнього бароко власниками Бемами, встановлення скульптури лебедя.
Кін. XVIII ст. – будівництво дворового флігеля.
1850 р. – побудовано триповерхову офіцину.
1875 р. – надбудова 4-го поверху над головним будинком і над офіциною.
1894 р. – реконструкція крамничних вітрин, понищено скульптуру лебедя.
1909 р. – реконструкція крамничних вітрин зі знесенням стіни на партері та влаштуванням світлового ліхтаря над сходовою кліткою (арх. Володимир Підгородецький).
1912 р. – реконструкція, яка надала фасадові сучасного вигляду, з партерової крамниці на 2-й поверх влаштовано нові сходи, відновлено скульптуру лебедя (арх. Володимир Підгородецький).
1938 р. – влаштовано крамничні вітрини (арх. Максиміліян Кочура).
Поч. 2000-х рр. – партер пристосовано під ресторан швидкої їжі “Де Манджаро”.

Парцеля під конскр. №17 (№21 ст.) була забудована від початку розпланування міста за магдебурзьким правом, але первісний будинок був, напевно, дерев’яний. Кам’яниця постала у XVI ст. і, згідно реєстру 1712 р., була триповерховою. Вона належала різним власникам, але закріпилися за нею дві основні назви: Пукажевська (XVII ст.) і Бемівська (XVIII ст.). Згодом називалася “Під лебедем” – від скульптурного зображення цього птаха над вхідною брамою. 1600 р. тут жив органіст (альтарист) метрополітального римо-католицького костелу Лаврентій Лоєцький (Lojecki), від якого будинок носив назву Лоєвський. Пізніше (1636–1655) він належав Якубу Нєвчасу (Niewczas). 1655 р. перейшов до родини Пукажевських. 1662 р. кам’яниця була в руках цирульника Лукаша Пукажевського (Pukarzewski), відтак, з 1686 р. аж до початку XVIII ст. – його сина, львівського лавника Євстахія Пукажевського (Eustachiuż Pukarzewski). Співвласниками були інші особи, споріднені з цією родиною. 1696 р. Францішек Озґєвич (Ozgiewicz) із дружиною Марґаретою з Пукажевських записали свою кам’яницю шпиталеві Св. Духа. Від 1702 р. частина кам’яниці стала власністю Симона Зяйкевича (Ziajkiewicz) і Анни Пукажевської. 1710 р. Зяйкевичева та Іван Ковальський відступили свій дім метрополітальному латинському каноніку Райнґольду Зіверту (Zivert). Через півсторіччя, у 1760 р., кам’яниця перейшла до лавника Войцеха Бема (Bem) і його дружини Йоанни з дому Веніно (Venino), і відтоді називалася іменем цієї родини.

1798 р. вдова Йоанна Бем із сином і доньками продала Антонію Фрикові (Antoniusz Fryk) за 46 тис. зол. свою кам’яницю “Бемівську” (конскр. №17), яку вона недавно перебудувала. Дворовий флігель, що прилягав до мурів Зарицького, перебував ще у процесі будівництва; з тилу стояв дім Михайла Будзінського (Budziński).

Великі зміни, які торкнулися планувально-просторової структури кам’яниці, відбулися у XIX ст. 1850 р. побудовано триповерхову офіцину (флігель). Наступна реконструкція відбулася 1875 р. Тоді над головним будинком і над офіциною надбудували 4-й поверх. Збережені плани на надбудову (без авторського підпису) затверджені 24 травня 1875 року. Як видно з цих планів, старий триповерховий будинок був вирішений у манері пізнього бароко, з характерними для цієї епохи пілястрами cтилю “цопф” (від нім. zöpfe – “косичка”).

Проводячи 1894 р. реконструкцію крамничних вітрин, її новий власник порушив скульптурне зображення лебедя на фасаді. З цього приводу втрутилося Ґроно консерваторів в особі історика Владислава Лозинського (Łoziński), вимагаючи відновити цей девіз чи знак. Наступна реконструкція крамничних вітрин зі знесенням стіни на партері та влаштуванням світлового ліхтаря над сходовою кліткою відбулася у 1909 р. за проектом архітектора Володимира Підгородецького (Podhorodecki). Останню реконструкцію, яка надала фасадові сучасного вигляду, проведено 1912 р. тим же архітектором. З партерової крамниці на 2-й поверх влаштовано нові сходи. Гроно консерваторів погодилося на реконструкцію фасаду з умовою, що фото старого фасаду буде передано до міського архіву, знак “Лебідь” буде відновлений, а рештки старого також віддадуть на зберігання до музею. Віконні обрамування 2-го поверху з метою збереження пропонувалось перенести на 3-й поверх. Сучасний вигляд крамничні вітрини отримали у 1938 р. за проектом архітектора Максиміліяна Кочури (Koczura).

На 1910 р. на партері кам’яниці був розташований ресторан Роберта Томніцького (Tomnicki), а у подвір’ї діяло ательє краківських жіночих кравців Тадеуша Венґлярського (Węglarski) і Юзефа Дадея (Dadej). На 2-му поверсі була розміщена світлиця корпорації львівських столярів та їхня каса хворих. У будинку мешкали вчителька музики Іда Данек (Danek) із чоловіком Яном Данеком, керівником фірми, кахлярський майстер Юзеф Данек, кравець Андрій Казновський, каменярський майстер Кароль Романський (Romański), возний намісництва Єнджей Вінніцький (Winnicki), купець Соломон Вішновіц (Wischnowitz), адвокат д-р Едмунд Волькен (Wolken), Кароліна Доманська (Domańska) і Марія Шульц (Szulz).

У міжвоєнний час на партері розмістилося ательє жіночих капелюхів Шренцеля (Schrencel), в радянські часи, у 1950-х рр. – ательє мод, а від 1960-х – крамниця “Малятко”. На початку 2000-х рр. партер пристосовано під ресторан швидкої їжі “Де Манджаро”.