Вул. Франка, 39 – житловий будинок

Протягом більшої частини ХІХ століття цей відрізок сучасної вулиці Франка (після перехрестя з вулицею Зеленою) і далі від центру міста називався вулицею Стрийською. Вже наприкінці XVIII – початку ХІХ століть тут, біля перетину вулиці з річкою Полтвою, що текла вздовж теперішніх вулиць Костомарова і Саксаганського, утворилася трикутна ділянка. Забудова на цій ділянці, як і у всій околиці, майже до кінця століття зберігала цілком приміський характер. Будинки були здебільшого одноповерховими, з вузькими вуличними фасадами, були видовжені вглиб ділянок. Збудовані з цегли, вони мали стрімкі дахи покриті ґонтом. Саме таким був будинок на вулиці Стрийській, 9 (тепер Франка, 39), що мав конскрипційний номер 349 ¼ і що простояв тут до 1892 року.

Проєктна документація цього попереднього будинку не збереглася, однак за історичними картами Львова можна визначити, що спорудили його у 1820-х. У 1853 році будинком володіли Юзеф і Розалія Слонські (Józef, Rozalia Słoński). Можливо, ці люди були пов'язані з бароном Іґнацієм Слонським гербу Остоя, канцелярським службовцем галицького Намісництва, чиї ім'я та посада свідчать про статус збіднілого шляхтича. Між 1856 і 1863 роками власниками будинку були Юзефа Слонська і Петер Тарлер — судовий експерт при львівському магістраті у справі споживчих продуктів. Поміж 1863 і 1871 роками ділянку розділили на дві частини. Менша, розташована на куті поруч з річкою, отримала нову адресу — 926 ¼ або вулиця Стрийська, 7, а більша зберегла старий номер 349 ¼ або вулиця Стрийська, 9. Найімовірніше, розділення ділянки відбулося у 1866 році. На початку ХХ століття дві частини знову об'єднали разом.

Житло незаможніх львів'ян на березі Полтви

У 1866 році власником вищезгаданої одноповерхової кам'яниці на вулиці Стрийській, 9 був Юзеф Ґолінський (Józef Goliński). Користуючись послугами майстра-муляра Станіковського (Stanikowski) він розпочав прибудову до своєї кам'яниці двох кімнат з кухнею, крамницею та підвалом не чекаючи, поки з львівського магістрату надійде офіційне затвердження архітектурного проєкту. 2 липня цього року на вулицю Стрийську прибула магістратська комісія, яка ствердила, що власник розпочав класти фундаменти і мурувати тильні стіни з цегли. Окрім того, що він робив це самовільно, ці стіни були настільки тонкими, що це суперечило чинному Будівельному статуту Львова від 1855 року. На Юзефа Ґолінського наклали штраф та поставили вимогу замовити проєкт у фахового будівничого. До нових креслень, які виконав Якуб Цвіллінґ (Jacob Zwilling), міська влада вже не мала жодних зауважень (ДАЛО 2/3/887:1-4, 69). Будівництво завершили вже за кілька тижнів. 25 серпня Ґолінський отримав офіційний дозвіл на експлуатацію будівлі складений Альфредом Боярським (Alfred Bojarski) від імені тодішнього головного архітектора Львова Владислава Запаловича (Władysław Zapałowicz) (ДАЛО 2/3/887:6).

Ця невелика прибудова ймовірно й стала домом і крамницею Юзефа і Розалії Ґолінських, які відділили її в окрему ділянку під адресою вулиця Стрийська, 9 (конскрипційний 726 ¼). Свій старий будинок вони продали: у 1871 році зафіксований власник Ян Крук (Skorowidz, 1871), у 1873 — Єнджей Венґловський та Міхал Диля, у 1879 — Міхал та Кароліна Дилі (Skorowidz, 1879). Венґловський та Диля у 1873 році отримали вимогу магістрату негайно відремонтувати понищені ринви та стічні труби на будинку — що свідчить про його старість (ДАЛО 2/3/887:8).

У 1879 році нерухомість на Стрийській, 9 придбав Йоссель або Йозеф Цукерберґ (Jossel / Józef Zuckerberg), який мешкав тоді на вулиці Божничій (сучасній Сянській) — центрі традиційної передміської єврейської дільниці Львова. Квартири на Стрийській він здавав в оренду. У грудні 1879 року він попрохав магістрат дозволити йому замінити вікно на двері — що йому охоче дозволили з застереженням не робити виступаючих елементів на хідник вулиці, отже тут мала розміститися додаткова крамниця (ДАЛО 2/3/887:9-10).

Цукерберґ очевидно мав конфлікт з одним чи більше квартирантами, адже через рік після купівлі будинку на нього поскаржився Даніель Стаднік, який назвав себе в листі до магістрату колишнім мешканцем цього будинку. Він написав, що на ділянці "Берка Цукера званого також Цукерберґом", не дбали про чистоту, на ній накопичувався бруд і сміття. Дерев'яний паркан, за його словами, був посунутий аж до самого краю Полтви, мав діру біля стайні і сміття також спадало вниз до річки. Комісія з магістрату, яку очолив Альфред Боярський (Alfred Bojarski), описаного стану на місці не побачила і скаргу як безпредметну відклали до архіву (ДАЛО 2/3/887:11-12).

П'ятьма роками пізніше влітку 1886 року, однак, той самий урядник і архітектор Боярський побачив, як Цукерберґ розпочав несанкціонований ремонт даху у своєму будинку. Стара ґонтова покрівля була дірявою і її почали латати. Міська влада всіляко заохочувала власників нерухомості та вимагала від них замінювати ґонт на вогнетривку бляху, а не ремонтувати діри. Однак прийшовши перевірити і зупинити несанкціонований ремонт, Боярський виявив, що у будинку просіла стеля, кімнати мали висоту в світлі менше 2,5 метра, крокви спорохнявіли, а стіни були вологі та неміцні. Він написав звіт, що цей будинок "кваліфікується до виселення і знесення" і що власникові слід збудувати нову триповерхову кам'яницю, на зразок тих, якими останнім часом забудовували околицю тодішньої вулиці Стрийської. На Цукерберґа наклали штраф 5 золотих ринських і представили вимогу до кінця жовтня виселити людей і провести реконструкцію (ДАЛО 2/3/887:13).

Таким чином розпочалася кількарічна тяганина міської влади з Йозефом Цукерберґом. Його листи містять різноманітні виправдання — від того, що під час ремонту даху він відпочивав у купальнях Великого Любеня під Львовом і про ремонт не знав, до того, що він є убогим батьком багатодітної родини який не має фінансової спроможності виконати вимоги міської влади. Він навів аргументи, що незалежна комісія з будівничими (Йозефом) Енґелем та (Міхалом) Кузьневичем визнала, що будинок таки до ремонту надається. Низьку висоту приміщень пояснив тим, що у часи будівництва (напевно йдеться про 1820-ті) таке не заборонялося. Повністю реконструйовувати будинок він не планував на підставі того, що це невигідно, до того ж в цьому будинку мешкали найбідніші люди — такий лист з дому на вулиці Шпитальній, 7 він надіслав у серпні 1886 року (ДАЛО 2/3/887:18). Міська рада, яка розглянула його апеляцію у вересні, пішла Цукерберґові на поступки.

Альфред Боярський наполягав далі, що якщо не весь будинок, то його старий і понищений дерев'яний туалет на березі річки слід неодмінно знести і замінити новим. Тодішній туалет мав викопану в ґрунті вигрібну яму і жодної каналізації і архітектор-урядовець зазначав, що це вкрай негігієнічно, забруднює Полтву, суперечить Будівельному статуту що став чинним у 1886 році і найкращий вихід — це збудувати новий туалет з мурованим збірником для нечистот. Чергова комісія на місці ствердила, що туалет дійсно у неприйнятному стані, але що туалети по всій околиці будинку нічим не кращі (ДАЛО 2/3/887:21-25).

У січні 1887 року, Цукерберґ розповів магістрату, що почувається покривдженим таким рішенням міської влади. За його словами він перебував у боргах і вирішив нерухомість продати, тому туалет має стати проблемою майбутніх власників. Його лист-апеляцію розглядали на засіданні Міської ради, зрештою у 3 департаменті магістрату ухвалили відтермінування — а потім ще кілька, аби тільки Цукерберґ збудував новий туалет. Справу розглядали в Намісництві як вищій інстанції і апеляції відхилили. Власника не раз сповіщали про накладений на нього штраф.

Зрештою, до магістрату звернувся Станіслав Ґолінський, ймовірно родич Юзефа, власник прибудови вищезгаданої прибудови до будинку від 1866 року (під окремою адресою №726 ¼). Він також попрохав відтермінувати вимогу, покликаючись на брак коштів і те, що в будинку всього лише двоє орендарів. У 1889 році проєкт нових туалетів підписаний Якубом Данилевичем як автором таки затвердили (ДАЛО 2/3/887:56-59). Комісія, що прибула перевірити будівництво, знову висунула вимоги до власника — знести вхід на горище з кухні та відремонтувати місток над вуличним ринштоком. Станіславу Ґолінському пригрозили великим штрафом і секвестрацією нерухомості (вилученням). У 1890 році всі вимоги були виконані, про що магістрат повідомив Йозеф Цукерберґ. Але він хотів також поставити на ділянці котел оточений дерев'яними стінками (?) який у магістраті однозначно заборонили (ДАЛО 2/3/887:60-63).

На цьому обривається кореспонденція, що збережена у архівній справі будинку. Цілком ймовірно, що через заборгованість Цукерберґа, нерухомість таки вилучили та виставили на продаж і таким чином її придбав львівський підприємець Шимон Фрей (Szymon Frey). Прибудови у власності Ґолінських це спершу не стосувалося.

Прокладення каналізацій, засклеплення річки та модерна забудова околиці

Плани прокласти каналізацію вздовж вулиці Стрийської, теперішньої Франка, Міська рада Львова обговорювала ще з 1870-х років. Зокрема, можна знайти згадку 1875 року про те, що ця вулиця вузька і незручна, а від "військової пральні" (тепер Франка, 63) на ній навіть немає мощених хідників (Gazeta Lwowska, 1875, Nr. 172, s. 4). Інше необхідне покращення, яке обговорювала Рада, було розширення мосту через Полтву, що розміщувався одразу біля Стрийської, 9 (Gazeta Lwowska, 1875, Nr. 211, s. 3). У 1877 Рада відхилила ряд апеляцій місцевих власників нерухомості, котрі не бажали вкласти свої кошти у будівництво каналізації (Gazeta Lwowska, 1877, Nr. 4, s. 4). Справа затягувалася.

У 1887 році цей відрізок вулиці Стрийської перейменували на вулицю Миколая Зиблікєвича — у шану недавно померлого маршалка Галицького сейму.

У 1888 році був випрацюваний план засклепити Полтву зокрема вздовж теперішньої вулиці Шота Руставелі (тоді вулиця Яблоновських), і міська влада сподівалася, що це допоможе осушити дуже заволожену територію і посприяє появі нової сучасної забудови довколишніх вулиць (Gazeta Narodowa, 1888, Nr. 180, s. 2). Поштовхом до каналізування цієї околиці було спорудження фізичного і хімічного корпусів Францисканського університету на теперішній вулиці Кирила і Мефодія. У 1891 році тривало будівництво каналізації, Міська рада ухвалювала додатковий кредит (Gazeta Narodowa, 1891, Nr. 135, s. 2).

Остаточно Полтву в цій околиці засклепили близько 1912 року — тоді з'явилися сучасні вулиці Саксаганського (тоді вулиця Тадеуша Романовича) і Костомарова (тоді вулиця Кутик чи Закуток, пол. Kącik).

Як підсумовував цей розвиток міста краєзнавець Адам Краєвський, "Львів уцивілізувався; випхав з міста те, що мало європейське, а добрий гумор тих мешканців Львова, які більш убогі, поступився загальній біді і страхові перед мікробами, якими гігієністи отруюють кожну хвилину людові, що прагне забави на свіжому повітрі" (Krajewski, 1910, 56). Свою невелику книгу він присвятив передмістям Львова, що у другій половині ХІХ століття зникли з лиця землі через появу модерної міської забудови.

Триповерхова кам'яниця з музичною школою і перукарнею

Кам'яниця, яку на цьому місці в 1892–1893 роках збудував Шимон Фрей (Szymon Frey), спочатку виглядала дещо інакше, ніж сьогодні. Хоча будинок здається цілісним та спроєктованим одразу таким як він є зараз, він складається по суті з трьох різночасових частин.

Фрей спершу придбав ділянку 349 ¼ (Зиблікєвича, 9), а прибудова 926 ¼ (Зиблікєвича, 7) залишалася в руках сім'ї Ґолінських. Його будинок відтак мав складну багатокутну форму плану, головний фасад мав чотири вікна, а не п'ять як тепер (ДАЛО 2/3/887:75). Кам'яниця була типовою, просто і невибагливо прикрашеною ордерними елементами в стилі історизму. На першому поверсі розмістилися дві крамниці, одна з яких сполучена з помешканням, ззаду — кімната сторожа. На поверхах розташовувалося по дві квартири з прохідними кімнатами, туалети були зроблені як т. зв. виходки — з доступом через балкон. Приміщення опалювалися кахляними печами і ще не йшло мови про влаштування ванн всередині житла.

До 1900 року Фрей добудував ще дві кімнати з боку Полтви — тепер вздовж вулиці Костомарова, замовивши проєкт знову ж таки у Анджея Ґоломба. Так додалися ще три однокімнатні квартири з кухнями, по одній на кожному поверсі — з входами з балконів. Після цього він продав будинок. Новий власник, юрист Владислав Гошовський (Władysław Hoszowski) викупив невдовзі маленький будиночок Ґолінських і прибудував теперішній наріжник будинку у 1904 році, чим розширив квартири зліва від входу. Цю прибудову спроєктував архітектор Наполеон Лущкєвич (Napoleon Łuszczkiewicz). Він і додав балкон на головному фасаді, якого спершу не було, а наріжник прикрасив необароковими балконами і завершив аттиком (ДАЛО 2/3/887:70-72).

Мешканцями нової кам'яниці стали представники середнього класу,  на противагу тим, які мешкали в попередній, яких власник Йозеф Цукерберґ наприкінці 1880-х описував як "найбідніший люд [Львова]".

На першому поверсі кам'яниці зліва від входу у 1900–1939 роках розміщувалася перукарня. Справа — багато років діяла крамниця кошиків Станіслава Ґреня (Stanisław Greń). В одній з квартир другого поверху з 1899 року діяла школа гри на скрипці Роберта Позельта (Robert Poselt).

Автосалон фірми "Форд", автосервіс і заправка

Будинок на вулиці Стрийській (вулиці Зиблікєвича, 9) багато десятиліть сусідив з видовженим у глибину будинком слюсаря Людвіка Ясєнського (Ludwik Jasieński), вигляд якого зафіксований на архівному фото. У будинку далі, під номером 13, ще у 1929 році містився склад дров (Chwila, 1929, Nr. 3833, s. 14). Ці будинки ще тривалий час нагадували давній передміський характер околиці, аж поки їх не знесли на початку 1930-х років.

У квітні 1933 року у Львові була зареєстрована фірма БЕКАТЕ (пол. BEKATE) — назва є абревіатурою прізвищ трьох компаньйонів Яна Бєльського, др. Станіслава Табіша та Едварда Крепса. Спілка з обмеженою відповідальністю зайнялася автосервісом та отримала права офіційного дистриб'ютора автомобілів американської компанії Ford Motors Company. Фірма представляла авта на щорічних виставках "Східні торги" на території Стрийського парку, про що збереглися репортажі у газетах (напр. Czas, 1935, Nr. 60, s. 12).

Фірма БЕКАТЕ розмістилася по сусідству — знесла старі будинки, звела фешенебельний автосалон вздовж вулиці, в глибині ділянки поставила майстерні для ремонту та запросила фірму "Карпати" збудувати автозаправку. Їхній бізнес запрацював в липні 1933 року і діяв принаймні до початку Другої світової війни. У Львові того часу розміщувалося принаймні сім таких заправок — а автосервісів у 1938 році діяло понад 30 (Polski skorowidz samochodowy, 1938, 182).

Сьогодні про ці будівлі, що не збереглися, нагадує лише кольоровий напис на брандмауері кам'яниці на Франка, 43 — на якому відлущується пізніший тиньк і фарба. Розміщення автомобільного сервісу пояснює, чому територія ззаду будинку на Франка, 39 не була забудована.