Вул. Федорова, 27 – руїни синагоги "Золота Роза" (Таз, Турей Загав)

ID: 274
Синагога постала у 1582–1595 роках, з цегли і каменю. Зведена архітектором Павлом Щасливим (Paweł Szczęśliwy) у ренесансному стилі, на кошти заможних львівських міщан-юдеїв Нахмановичів (ben Nachman). Синагога – одна з найдавніших мурованих єврейських святинь на теренах України – яскравий зразок історії, архітектури і містобудування. У серпні 1941 року синагогу цілковито розграбували, а 1943 року її підірвали нацисти. Збережені руїни є символом трагедії львівських євреїв.

Історія

1582 р. – збудовано основну брилу з чоловічим молитовним залом.
1595 р. – молитовний зал розширили приєднанням присінку, прорубавши в західній стіні молитовного залу три аркові прорізи, які розділяли дві потужні гранчасті колони. Зведені галереї над новою західною частиною синагоги об’єднали з молитовним залом трьома прорубаними вікнами. Підлогу залу вимостили каменем. Стіни вкрили розписами.
1601 р. – прибудова південних галерей.
Кінець XVIII ст. – з боку подвір'я до синагоги добудували невеликий присінок з гебрейським написом над входом: "Тут молився наш вчитель та рабин Давид Галеві".
1603 р. – кагал переніс до синагоги клейноди та суди і відтоді синагога Нахмановичів стала "Великою міською синагогою".
1606 р. – після затяжного судового процесу синагога перейшла до рук єзуїтів, а громада перебралися до своєї старої синагоги.
1664 р. – з синагоги викрали багато коштовних речей.
XVIII ст. – розібрано аттик.
1801 р. – синагога Нахмановичів відходить на другий план.
1863 р. – синагога перебувала у незадовільному стані.
1914 р. – розібрали сходи, які загрожували обвалом, розібрали склепіння в присінку, що походили з 1595 року, а також склепіння в бічних галереях; влаштовані нові склепіння не відповідали споруді.
1915 р. – реконструкція двох кам'яних колон і капітелей, розчищення аркад і кам’яних колон понад капітелями партерових стовпів – здійснив каменяр Войцех Яблонський (Wojcech Jabłoński), Володимир Підгородецький (Podhorodecki) виконав фотофіксацію.
1917 р. – реконструкція двох колон (під однією розширено фундамент і замінено вивалені камені), виконав майстер-каменяр (різьбар) Алоїз Траверса (Aloiz Traversa)
1918 р. – до відновлення синагоги долучилося Ґроно консерваторське, яке запропонувало відреставрувати споруду у давньому вигляді (відтворити пулиш, аттик із ґзимсами, понизити дах над галереями, щоби відкрити ґотичні західні вікна молитовного залу).
1921 р. – відновлено розібрані склепіння та відремонтовано стіни; укріплення колон завершилося зміною їх шестигранного січення на прямокутне з бетонними базами. Роботи велися за проектом Райса. Після цих ремонтних робіт синагога мала скромний вигляд, позаяк втратила багато оздоблювальних елементів, зокрема, було затиньковано весь стінопис, ліквідовано білокам’яні обрамування вікон тощо.
1934 р. (26 червня) – синагога визнана загальнопольською пам`яткою ренесансової архітектури.
1943 р. – Януш Вітвіцький (Janusz Witwicki) обміряв збережені руїни та виконав проект реконструкції.
2007 р. – Юрій Лукомський проводив археологічні розкопки на території "Золотої Рози".

Синагога, названа "Золота Роза", була однією з найкращих серед відомих пам'яток львівської архітектури другої половини XVI ст., одним з характерних творінь архітектури львівського Ренесансу. Збудована 1582 року, про що свідчив гебрейський напис на замковому камені в центрі її склепіння з датою כשם ויקדא – 5342 рік від Створення світу. Будувалася вона як приватна божниця одного з найзаможніших львівських міщан – купця Ісака Нахмановича (Yitzhak ben Nachman), сеньйора львівського кагалу і президента сейму коронних євреїв в Любліні 1589 року, головного фінансиста польського короля Стефана Баторія (Stefan Batory). 1580 року він придбав у магістраті земельну парцелю, відому під назвою Олеського ґрунту. Назва ця походила від прізвиська польського магната Яна з Сєнни, власника Олеська, котрий отримав ділянку в подарунок від короля ще в середині XV ст. Олеська парцеля тягнулася від вулиці Жидівської (Бляхарської, Федорова) аж до міських мурів, а Олеська кам'яниця відповідала нинішньому будинку на вул. І. Федорова, 27. Коли будинок Івана з Олеська з часом перетворився на руїну, вільну площу забудували. В її глибині поставили будинок розпусти, який утримував якийсь волох, а посередині, ближче до вулиці, на всю ширину парцелі побудували керат (кінний млин), лише з вузькою вуличкою для проходу до "дому розпусного"; перед ним була порожня площа від згорілого дому, яку відмежовував від вулиці паркан. Дім розпусти стояв недалеко від мурів, там, де пізніше постав дім Сюскінтовичів (вул. Арсенальна, 3, 5), а його вікна виходили на площу до кінного млина (керата). 1571 року сталася страшна пожежа, яка охопила всю південно-східну дільницю міста. Тоді вигоріла ціла вулиця Руська разом з Успенською церквою, весь єврейський квартал, міський арсенал і башти, згорів кінний млин, пішов з димом дім розпусти. Саме після згаданої пожежі вигорілу Олеську парцелю купив сеньйор ізраелітської міської ґміни Ісак Нахманович. Споруда синагоги постала на місці спаленого 1571 року млина. Згідно з тодішніми законами, на будову синагоги мав бути дозвіл короля, який Нахманович легко отримав 24 березня 1581 року. Бажаючи догодити громаді, він запросив одного з найвідоміших львівських будівничих, Павла Щасливого (Paweł Szczęśliwy), який прибув до Львова з північної Італії та став творцем не однієї репрезентативної споруди міста. Його авторство підтверджують документи 1604 і 1606 років, пов'язані з судовим процесом між недавно прибулими до Львова єзуїтами та єврейською громадою за ділянку з синагогою, на якій єзуїти хотіли виставити свою резиденцію. Зі свідчень Павла Щасливого, в документі названого мулярем, довідуємося про авторство синагоги: "Я будував ту нову школу..." (Архів інституту "Укрзахідпроектреставрація" Л-37/3; Александрович; Вуйцик, 2004: 182-184.; Jaworski, 1902: 502).

Окрім того, Щасливий на суді повідомив, що будував усі будинки на Олеській площі. Спочатку поставив кузню [?], потім дім Марка Ісаковича (Mordechay ben Yitzhak) на вул. І. Федорова, 27; дім Ісака Сюскінтовича (Yitzhak ben Suskint)  на вул. Заарсенальній і синагогу.

Збудована 1582 року, споруда була невеликою, майже квадратовою в плані і складалася лише з чоловічого молитовного залу, до якого від заходу прилягала невелика партерова споруда з присінком та ізбою радних. Про це пише Павло Щасливий: "...школи було вздовж на 18 ліктів, при котрій вже було два склепи" (Архів інституту "Укрзахідпроектреставрація" Л-37/3; Александрович).

Нахманович розпочав будівництво синагоги без дозволу латинського духовенства, через що мав проблеми. Вже 1583 року львівський архієпископ Ян Соліковський (Jan Solikowski) аж до Риму доніс про вимурування у Львові синагоги, і будівельні роботи було припинено на 12 років. Спочатку синагога зберігала статус приватної, про що підтверджують документи з Львівського міського архіву. Зокрема, 13 лютого 1587 року львівський патрицій Станіслав Шольц Вольфович (Stanisław Scholz Wolfowicz), маючи до Ісака певні грошові претензії, отримав право інтромісії, тобто вступу у володіння на належні тому кам'яницю та дім, названий єврейською школою. Однак розмах наступного етапу розбудови синагоги свідчить про справжній намір Нахмановича – подарувати громаді нову святиню.

1594 року, коли Ісак Нахманович отримав дозвіл на спорудження над західним присінком галереї для жінок, відновилися будівельні роботи. Але через несподівану смерть втілити ці плани Ісак не встиг. Розбудову синагоги продовжили його сини Мордехай (Марко) та Нахман Ісаковичі (Mordechay ben Yitzhak, Nachman ben Yitzhak). 1595 року, під керівництвом Павла Щасливого, за участю тоді ще мулярських майстрів Амброзія Прихильного (Ambroży Przychylny, справжнє ім'я Ambrosio Nutclauss), Адама Покори (де Лярто) (Adam Pokora (de Larto)) та Захарія Справного (Zaccary de Lugano) від заходу було добудовано приміщення з присінком та жіночою галереєю. Про реконструкцію 1595 року повідомляє документ зі вже згаданого судового процесу, в якому Павло Щасливий свідчить: "Дано їх [два склепи] пізніше зламати, тоді тими [новими] склепами причинилося, що її [довжина школи] є близько 30 ліктів. І знову, де були ті склепи [які зламали і звели нові], нагорі є склепіння, на якому жидівки відправляють своє богослужіння". Трохи конкретніше про перебудову йдеться у свідченні Амброзія Прихильного: "Є та нова школа більша ніж стара, бо мала раніше 18 ліктів вздовж, а вшир 16, але пізніше її два склепи, котрі при ній були, поламавши [їх] додали, тому вона тепер має 28,5 або 29 ліктів. Для того ще [там], де ті склепи були, є над нижнім місцем склепіння, на котрому склепінні на горі жидівки свої шемрання відправляють. І так багато там буває жидів, жидівських дітей і жидівок, що коли в божниці поправлялася або клалася підлога, тоді через пару, котрої там надихали, не міг там чоловік перебути, бо їх там дуже багато буває й місця свої куплені мають, на яких кожен жид має свою лавку" (Архів інституту "Укрзахідпроектреставрація" Л-37/3; Александрович). Під час тієї реконструкції молитовний зал розширили приєднанням присінку, прорубавши в західній стіні молитовного залу три аркові прорізи, які розділяли дві потужні гранчасті колони. Галереї, зведені над новою західною частиною синагоги, об’єднали з молитовним залом трьома прорубаними вікнами. Всі влаштовані прорізи мали лучкові завершення. Стіни синагоги вкрили розписами. Можливо, їх автором був львівський маляр юдейського віросповідання Ісак, ім'я якого збереглося у львівських актових книгах за 1597 рік. Будівництво синагоги завершилося вимощенням підлоги.

1601 року Марко купив сусідню з синагогою (на південь) парцелю Соколовську, на якій у глибині подвір'я звів будинок шкільника, а до синагоги прибудував галереї для жінок. Нахман на купленому на північний схід від синагоги ґрунті власним коштом побудував шпиталь. До 25 вересня 1603 року синагога Нахмановичів була родинною святинею, хоча ще з дозволу Ісака всі бажаючі відвідували богослужіння та перебували в ній впродовж півгодини після відправи. Того дня кагал переніс до неї клейноди та суди і відтоді синагога Нахмановичів стала "Великою міською синагогою". Спочатку в ній відбувалися суди (в присінку) та арешт, які пізніше перенесли до окремої кам'яниці. Але того ж 1603 року Зиґмунт III подарував єзуїтам площі під міським муром (східну частину вулиці Жидівської), під претекстом, що міська рада неправомірно продала ті парцелі євреям. За задумом короля, єзуїти повинні були збудувати там свій монастир. 1606 року, після затяжного судового процесу синагога перейшла до рук єзуїтів, а євреї перебралися до своєї старої синагоги. Як пише Зіморович, "1608. ...євреї, оплакуючи золотими сльозами падіння своєї божниці, а більше вигнання своє за мури" (Зіморович, 2002: 141).

Однак тяганина з єврейським кагалом закінчилася для єзуїтів безрезультатно, бо синагога була приватною власністю і вхід до неї вів через дім Марка Ісаковича (Mordechay ben Yitzhak), який не дозволив єзуїтам через нього переходити. З цими подіями пов'язана легенда, згідно з якою святиню свого народу від посягань "невірних" врятувала невістка Ісака Нахмановича, Роза, принісши себе в жертву тодішньому львівському римо-католицькому єпископу Замойському в його покоях. Легенду цю переповів Маєр Балабан (Mayer Balaban): "Було то за польських королів. Давню святиню знищила пожежа і збирали пожертви на нову муровану. З різних країн, з якими Львів гендлював, плило золото, та й саме місто було багатим і побожним. Дах нової святині мав бути гарним і високим – щоби було видно довкола, сповіщаючи далеко поза мури, яким великим є Володар Ізраїлю. І була в столиці краю наречена побожна та добра на ім'я Роза, – як рожа, яка розсилає довкола свій запах, так вона роздавала милостиню між бідняками, її дім був притулком для бідних, нещасливих, голодних. Ще в батьківському домі за доброту її називали Золотою Ружичкою (die guldene Rojze).Та наречена, яка бачила людський біль і відчувала його, офірувала весь свій маєток на викуп святині. Але костельна влада не хотіла про це й чути. Не допомогли жодні її старання. – Хай сама прийде з грошима, – було остатнє слово єпископа. Роза завагалася – вона була гарною і зачаровувала красою. Однак пішла до єпископа і на його пропозицію залишилася в нього, за що він віддав святиню її братам. В громаду прийшла велика радість, з вікон святині довкола полилося світло, яке було видно аж до єпископа. Роза це бачила. Здійснивши місію, вона пішла з життя. А жидівську наречену оплакують донині" (Bałaban, 1990).

Єзуїти ще часто завдавали шкоди єврейській дільниці, грабуючи синагогу. Зокрема, під час великого погрому 1664 року з синагоги викрали багато коштовних речей.

Синагога Нахмановичів впродовж багатьох років залишалася осередком культурного та освітнього життя львівських євреїв. З нею пов'язане ім'я знаменитого вченого єврейського народу Давида Га-Леві Сеґаля (David Ha-Levi Segal) – одного з найвідоміших коментаторів ритуального кодексу Йозефа Каро (Yozef Caro), автора відомої праці "Туре Загав", та визначних рабинів, зокрема Цві Ашкенази (Zwi Aschkenazy), Хаїма Раппопорта (Haim Rappoport), Ляйба Бернштайна (Leib Bernstein) і Якоба Орнштайна (Yakob Ornstein). Наприкінці XVIII ст. з боку подвір'я до синагоги добудували невеликий присінок з гебрейським написом над входом: "Тут молився наш вчитель та рабин Давид Галеві". Назва його твору "Турей Загав", що перекладається як "Золоті Рядки", з часом поширилася і на синагогу. Згодом словосполучення Турей Загав трансформувалось у Рейза Загав – "Золота Роза". Ця назва вдало наклалась на легенду, згідно з якою невістка Ісака Нахмановича принесла себе в жертву тодішньому єпископу Замойському, щоби зберегти святиню свого народу від "невірних".

До 1801 року синагога Нахмановичів була головною міською синагогою. З вимуруванням нової Великої синагоги вона відійшла на другий план і такою залишалася до знищення.

Впродовж свого існування синагога Нахмановичів зазнавала змін, втрачаючи первісний вигляд. Під час ремонтів усувалися старі елементи, натомість з’являлися нові, що відповідали часові. Для прикладу, у XVIII ст. було розібрано аттик. На 1863 рік синагога перебувала у незадовільному стані; згідно з висновками магістратської будівельної комісії, треба було усунути низку недоліків, зокрема, перекласти склепіння під галереями в присінку, відремонтувати сходи, які ведуть до жіночих галерей. Але виконати ремонтні роботи тоді не вдалося. На початок XX ст. Мала міська синагога перебувала в стані, який не відповідав Дому Божому як ззовні, так і всередині. Синагога, звана Турей Загав, як писав тогочасний історик Львова Ф. Яворський (Franciszek Jaworski): "Закрита мурами рудер і обшарпаних будинків вулиць Бляхарської і Заарсенальної, серед брудних жидівських закапелків... Щоби її побачити, треба пройти через браму будинку..., заглянути на подвір'я і дістати розчарування від вигляду непоказної офіцини з присінком, яка зовнішнім виглядом не виявляє ані свого давнього походження, ані краси внутрішньої архітектури. І дійсно, щойно всередині охоплює митця чи архітектора подив, коли дивиться на хрестові ґотичні склепіння, скомбіновані з пізньоренесансовими деталями і оригінальним вирішенням кам'яного вівтаря в формі порталу. Ця цікава, і разом з тим одна з небагатьох пам'яток давнього львівського будівництва не в'яжеться зі своїм оточенням, так, що мимоволі навіть створює враження перлини, захованої... в смітнику" (Jaworski, 1902).

Тож синагога вимагала термінового відновлення. Вже на початку XX ст. її обміри виконав львівський архітектор Михайло Ковальчук. Він запропонував реконструкцію синагоги до стану на 1595 рік.

Необхідно було відреставрувати жіночу частину, яка не відповідала елементарним вимогам безпеки, позаяк до неї провадили тільки одні дуже вузькі сходи. Але громада мала намір відреставрувати синагогу повністю, мотивуючи тим, що вона була найціннішою історичною пам'яткою ізраелітської громади Львова. У 1912–1913 роках було організовано збір коштів і 1914, за рішенням правління синагоги під керівництвом Абрама Коркіса (Abram Korkis) та Марка Рогатина (Mark Rohatyn), було розібрано сходи, які загрожували обвалом. Самовільно, без згоди Ґрона консерваторського і магістрату, громада розібрала склепіння в присінку, що походили з 1595 року, а також склепіння в бічних галереях. Влаштовані нові склепіння не відповідали споруді. Уряд зобов'язав припинити роботу, а для відновлення подати проект. Комісія у складі інженера Генрика Сальвера (Henryk Salwer) і архітектора Леопольда Райса (Leopold Reiss), а також урядових комісарів Якуба Діаманда і Давида Машлєра (Yakub Diamand, David Masсhler), керівників громади Коркеса (Korkes) і Менкеса (Menkes) зробила висновок, що стан синагоги добрий, а старі склепіння треба відновити. Запрошені архітектори запропонували два варіянти розв’язання проблеми. Райс запроектував два протипожежні виходи зі сходами на вулицю в північній і південній стінах за вівтарем. Його проект охоплював відкриття виходу до присінку (пулішу) у західній стіні. Інженер Сальвер (Salwer) запропонував розширити західний вхід, мотивуючи тим, що два виходи (північний і південний) зменшать жіночу частину та кількість сидячих місць. Перед самою Першою світовою війною, згідно з проектом Райса, розібрано присінок від XVIII ст. Тоді ж розпочалися реставраційні роботи під керівництвом Сальвера і під наглядом рабина Осії Гешелеса (Osia Hescheles). Фірма "Електра" ("Elektra") інженера Т. Балька і спілки (T. Balk&co) провела електричне освітлення синагоги. Однак відновлювальні роботи на пам'ятці перервалися російською окупацією Львова в 1914–1915 роках. Але вже в другій половині 1915 року було укладено угоди на проведення робіт з різними майстрами. Зокрема, про реконструкцію двох кам'яних колон і капітелей, розчищення аркад і кам'яних колон понад капітелями партерових стовпів домовилися з каменярем Войцехом Яблонським (Wojcech Jabłoński). Роботи ускладнювалися і затягувалися через воєнний стан. Бракувало коштів. Наприклад, за фотофіксацію, яку виконав Володимир Підгородецький (Podhorodecki) 14.01.1915 року, громада зобов`язалася розрахуватися по війні. 1917 року майстер-каменяр (різьбар) Алоїз Траверса (Aloiz Traversa) реконструював дві колони, під однією розширив фундамент і замінив вивалені камені.

1918 року до відновлення синагоги долучилося Ґроно консерваторське, яке запропонувало відреставрувати споруду, повернувши їй давній вигляд, зокрема, відтворити пулиш, аттик із ґзимсами, понизити дах над галереями, щоби відкрити ґотичні західні вікна молитовного залу. Ґроно наголосило, що до реконструкції варто залучити знаних архітекторів. Однак після проведеного конкурсу, який виграв Йозеф Авін (Yosef Avin), громада продовжувала ремонт за проектом Райса. 1921 року відновлено (на вапняно-цементній заправі) розібрані склепіння та відремонтовано стіни, укріплення колон завершилося зміною їх шестигранного січення на прямокутне з бетонними базами. Після цих ремонтних робіт синагога мала скромний вигляд, позаяк втратила багато оздоблювальних елементів, зокрема, було затиньковано весь стінопис, ліквідовано білокам'яні обрамування вікон тощо. Синагога не була доведена до належного стану і після того, як 26 червня 1934 року її визнано загальнопольською пам'яткою ренесансової архітектури. Скромний був також і вистрій інтер'єру, хоча мав декілька давніх цінних елементів, зокрема: "Мізрах на східній стіні, мистецьки оздоблену біму з кованими ґратками, великий семираменний свічник, уфундований доктором Менахемом де Йоною 1690 року, кілька мистецьких свічників, рефлекторних блях, скарбонку-кропильницю біля входу, фотель так званий Еліяша для церемонії обрізання" (Schall, 1935).

У серпні 1941 року синагогу цілковито розграбували, а 1943 року її підірвали нацисти. Від вибуху впало склепіння молитовного залу, завалилася південна стіна і галереї при ній.

1943 року Януш Вітвіцький (Janusz Witwicki) обміряв збережені руїни та виконав проект реконструкції. На його проекті синагога завершувалася високим аттиком з короною зі стовпців та волют. Ця синагога залишилася на пластичній панорамі Львова Вітвіцького, яка зберігається у Вроцлаві.
У радянський період споруда стояла руїною. Намагання провести консервацію руїн пам’ятки з боку львівської міської влади у 1988–1989 роках завершилося ще більшою шкодою. Було розрубано бази тосканських колон, розбито кам'яне обрамування біми і сходів біля ніші Арон гаКодешу тощо. Тоді ж розібрано рештки первісної підлоги. Вцілілі північна та фрагменти східної і західної стін молитовного залу та частину західної стіни присінку законсервували. З боку подвір'я, на яке можна потрапити крізь прохід з вулиці І. Федорова, 27, зберігся ренесансовий портал від 1595 року та куті двері з XVIII ст. На чільному фасаді будинку №27, зведеному 1913 року, вмонтовано меморіяльну таблицю Давиду Галеві. Ідея реконструкції "Золотої Рози" знайшла втілення у проекті архітектора Сергія Кравцова, яким він відтворює синагогу станом на початок XVII ст. Археологічними розкопками 2007 року під керівництвом Юрія Лукомського  віднайдено рештки елементів білокам'яного вистрою синагоги, відкрито фундаменти західної синагогальної брили з XVIII ст., а також дерев'яні фрагменти елементів спаленого керату.

Пов'язані історії

Архітектура

Синагога "Золота Роза" постала як споруда оборонного характеру, позаяк стояла поруч з міськими мурами. Її товсті муровані з цегли та каменю стіни увінчував високий аттик в ренесансовому стилі. Аттик був декорований сліпою аркатурою з бійницями та увінчаний короною зі стовпців і волют. Традиційно синагога заглиблювалася на кілька сходинок в землю. Галереї для жінок розташовувалися на другому ярусі присінку та південної прибудови. Сходи на галереї вели ззовні при західному фасаді. Всі стіни споруди прорізували високо посаджені видовжені стрілчасті вікна в білокам'яних обрамуваннях. Вхід до синагоги вів «через малі двері до низько склепленої частини. Три арки між стовпами, які підтримували галерею для жінок і західну стіну творили раму, на тлі якої відкривалася властива божниця» (Schall, 1935).

Молитовний зал був перекритий двома полями ґотичного склепіння на кам'яних нервюрах, з п'ятьма замковими каменями.

Квадратова в плані зі скругленими кутами біма розташовувалася посеред молитовного залу і була непропорційно великою. До неї з північного і південного боків вели сходи. У вистрої інтер’єру акцентом був Арон гаКодеш (вівтарна шафа), розташований посередині східної стіни. Він мав вигляд ренесансового порталу з трикутним фронтоном, пишно декорованим білокам'яною різьбою зі стилізованими рослинними та орнаментальними мотивами. По обидва боки Арон гаКодешу були влаштовані кам'яні офірні постаменти з піском для свічок, а стіни прикрашали вазони з квітами в класицистичному стилі. Біля вівтаря стояв пульпіт для кантора. Біму і Арон гаКодеш щедро оздоблювали ковані металеві елементи. Стіни вкривали традиційні розписи з гебрайськими написами та рослинним орнаментом. Синагога мала пишний і багатий вистрій, зокрема, срібні свічники, капорети, менори тощо. В південному куті присінку, у місці прилягання його до молитовного залу містився вічний вогонь – Нер Томід (Ner Tomid). На лівій щоці збереженого білокам'яного порталу головного входу влаштована мармурова скарбонка (у поруйнованому стані) з гебрайським написом, який складається з акроніму МАРІ. Сьогодні синагога в руїні – збережені частини північної, західної та східної стін, фундамент біми, портал головного входу.

Пов'язані місця

Опис

Вул. Староєврейська, 41 – Бет гаМідраш (не існує)

Детальніше про місце
Опис

Вул. Арсенальна, 7 – колишній кагальний будинок

Детальніше про місце
Опис

Вул. Братів Рогатинців – Велика міська синагога (не існує)

Детальніше про місце

Персоналії

Ян із Сєнни (Jan z Sienny) – власник ділянки, званої Олеською, яку отримав в подарунок від короля ще в середині XV, на якій постала синагога "Золота Роза"
Ісак Нахманович (Isaak Nachmanowicz, Yitzhak ben Nachman) – ктитор синагоги, власник ділянки, львівський міщанин, купець, сеньйор львівського кагалу і президент сейму коронних євреїв в Любліні 1589 року, головний фінансист польського короля Стефана Баторія
Мордехай (Марко) та Нахман Ісаковичі (сини Нахмановича) (Mordechay ben Yitzhak, Nachman ben Yitzhak) – заможні львівські міщани, меценати синагоги та інших юдейських споруд
Павло Щасливий (Paweł Szczęśliwy) – львівський архітектор-будівничий, який будував синагогу.
Амброзій Прихильний (Ambroży Przychylny, справжнє ім’я Ambrosio Nutclauss), Адам Покора (де Лярто) (Adam Pokora (de Larto)) та Захарій Справний (Zaccary de Lugano) – майстри-мулярі, в майбутньому будівничі найкращих львівських споруд, які під керівництвом Павла Щасливого розбудовували синагогу у 1565 році
Ісак (Issak) – львівський маляр юдейського віросповідання, можливий автор розписів синагоги
Генрик Сальвер (Henryk Salwer) – архітектор-інженер, який реставрував синагогу
Леопольд Райсс (Leopold Reiss) – архітектор, який здійснював ремонтно-реставраційні роботи
Войцех Яблонський (Wojcech Jabłoński) – майстер-каменяр, який виконав реконструкцію двох кам’яних колон і капітелей, розчистив аркади і кам'яні колони понад капітелями партерових стовпів
Алоїз Траверса (Aloiz Traversa) – майстер-каменяр (різьбар), 1917 року реконструював дві колони, під однією розширив фундамент і замінив вивалені камені
Володимир Підгородецький (Pоdhorodeckі) – архітектор, який виконав фотофіксацію синагоги у 1915 році
Януш Вітвіцький (Janusz Witwicki) – архітектор, автор проекту реконструкції синагоги ТаЗ та пластичної панорами Львова
Юрій Лукомський – архітектор-археолог, автор археологічних розкопок на синагозі ТаЗ
Давид Галеві Сеґал (David Ha-Levi Segal) – рабин синагоги, один з найвідоміших коментаторів ритуального кодексу Йозефа Каро (Yozef Caro), автора відомої праці "Туре Загав"
Цві Ашкенази (Zwi Ashkenazy) – визначний рабин синагоги ТаЗ ("Золота Роза")
Хаїм Раппопорт (Haim Rappoport) – рабин синагоги ТаЗ
Лейб  Бернштейн (Leib Bernstein) – рабин синагоги ТаЗ
Якоб Орнштейн (Yakob Ornstein) – рабин синагоги ТаЗ
Менахем Марґолійот (1740-1801) (Menachem Margolioth) – духовний наставник, рабин синагоги ТаЗ
Коркес (Korkes) і Менкес (Menkes) – керівники громади синагоги

Джерела

  1. Центральний державний історичний архів України у Львові, ф. 701: Юдейська громада Львова, оп. 3, спр. 333, спр. 683.
  2. Александрович В. Руїни синагоги «Золота Рожа». Історична довідка // Архів інституту Укрзахідпроектреставрація, спр. Л-37/3.
  3. Бойко О. Будівництво синагог в Україні // Вісник ін-ту Укрзахідпроект-реставрація. – Львів, 1998. – Ч. 9.
  4. Бойко О. Синагоги Львова. – Львів, 2008.
  5. Вуйцик В. Львів – місто европейське // Вісник інституту Укрзахідпроектреставрація. – Львів, 2004. – Ч. 14. – С. 182-184.
  6. Груневег М. Найдавніший історичний опис Львова // Жовтень. – Львів, 1980. № 10.
  7. Долинська М. Львів: простір і мешканці. – Львів, 2005
  8. Зіморович Б. Потрійний Львів. – Львів, 2002.
  9. Зубрицький Д. Хроніка міста Львова. – Львів, 2006.
  10. Історія Львова в документах і матеріалах. – Київ, 1986.
  11. Каталог синагог // Вісник інституту Укрзахідпроектреставрація. – Львів, 1998. – Ч. 9. – С. 90-95.
  12. Капраль М. Привілеї національних громад міста Львова XIX-XVIII ст. Львів, 2000.
  13. Кравцов С. Синагоги Західної України: стан і проблеми вивчення // Вісник ін-ту Укрзахідпроектреставрація. – Львів, 1994. – Ч. 2. – С. 12
  14. Могитич Р. Планувальна структура львівського середмістя і проблеми його датування // Записки наукового товариства імені Т. Шевченка. Праці секції мистецтвознавства. – Т. CCXXVII. – Львів, 1994.
  15. Bałaban M. Żydzi lwowscy na przełomie XVI i XVII wieku. – Lwów, 1906.
  16. Bałaban M. Dzielnica żydowska: jej dzieje i zabytki // Biblioteka Lwowska. – Warszawa, 1990. – T. III.
  17. Grotte A. Deutsche, böhmische und polnische Synagogentypen vom XI bis Anfang des XIX Jahrhunderts. – Berlin, 1915.
  18. Janusz B. Przewodnik po Lwowie. – Lwów, 1922. – S. 37.
  19. Jaworski F. Złota Róża // Tydzień. Dodatek do Kurjera Lwowskiego. – Lwów, 1902. – N 32. – S. 502.
  20. Księga przychodów i rozchodów miasta 1404-1414 / Wyd. A. Czołowski // Pomniki dziejowe Lwowa z archiwum miasta. – T. II. – Lwów, 1896.
  21. Kravtsov S. Turei Zahav Synagogue in Lviv // Bet Tfila. – Braunschweig-Jerusalem, 2006. – №2.
  22. Kravtsov S. Gothic Survival in Synagogue Architekture of Ruthenia, Podolia and Volhynia in the 17th-18th Centuries // Architectura. – Műnchen-Berlin, 2005. – №35;
  23. Kravtsov S. Turei Zahav Synagogue. L’viv, Ukraine. Digital reconstruction. – Jerusalem, 2006.
  24. Łoziński W. Patrycyjat i mieszczaństwo lwówskie. – Lwów, 1890.
  25. Schall J. Przewodnik po zabytkach żydowskich Lwowa. – Lwów, 1935.
  26. Zubrycki Sas J. Zabytki miasta Lwowa. – Lwów, 1928. – S. 2.

Автор опису – Оксана Бойко
Редактор – Наталка Римська

Матеріали з Міського медіаархіву

Пов'язані зображення