Актриса, 58 років

Інтерв'ю з актрисою лялькового театру. Жінка розповідає про своє професійне становлення і надає детальну автобіографічну інформацію. Розмова будується навколо життя лялькового театру через призму її індивідуального акторського досвіду. Оповідачка коротко згадує про репертуар театру та найцікавіші постановки, з теплотою відгукується про колектив та історії, що пов’язані з гастролями. Також у інтерв’ю жінка розповідає про взаємовідносини театрів Львова, про спільні творчі заходи, які організовувались їхнім театральним середовищем. 

Запис зроблено 19 вересня 2013 року на роботі в оповідачки. Інтерв’юерка – Марія Антонюк.

Але більш всього мені цікаво було займатися в гуртку, який мав основу в Будинку будівельників, це на Стефаника, яким керувала бувша акторка нашого лялькового театру. Вона народила синів і так як треба було якось їх ставити на ноги, то вона пішла з театру і лишилася дома, і вже відкрила тоді гурток ляльковий, "Світлячок" називався. Там були діти не тільки з нашого інтернату, а були і зі всього міста. Чим вона займалася? Не тільки ляльковими виставами ми займалися, а й читали гуморески і вірші героїчні, а чому саме різноманітність така була? Бо при Будинку будівельників часто давали концерти, там була студія "Юність" циркова, там був танцювальний колектив і там були лялькарі.

В той час спілкувалася і з Опанасенко Володимиром, з режисером, який був запрошений на постановку "Абукасимові капці" і от конкретно з ним випускала, він мене задіяв в цій виставі, з Адою Куницею – "Твої шістнадцять", також я щаслива, що мала можливість, що вона зайняла мене в виставі, хоча є така тенденція у режисерів-постановників в театрі мати свою групу, це і до сих пір так є: конкретно з одними один режисер працює, з другими працює другий режисер і старається не міняти. От мені пощастило так, що я попала і до Опанасенка.

В [19]72 році я закінчила школу, то ми ще в кінці [19]71, ми вже прийшли, тут був Шурупов Михайло Олександрович, а до речі, а його дружина в нас, в нашому "Світлячку", була акомпаніатором. І тому вона мене знала, вона і тут була акомпаніатором, совміщала разом, поєднувала і гурток, і театр. І тому, коли Луганська Валерія Миколаївна привела мене сюди, то тут вже про мене дещо знали, по крайній мірі хоч щось: хто я, що я. А так як ще, крім того був гуртожиток при театрі, він ще до сих пір є, то Валерія Миколаївна з цього виходила, що я буду мати і дах, і буду мати роботу, а далі – як сама собі постелю, так і вийде.

Колектив театру 

Спочатку я іменно прийшла до таких метрів: Іванна Андріївна Милимук, яка починала цей театр, Теодор Михайлович Серант, який починав цей театр, Гарпініч Харлантій Юрійович, це я називаю тих людей, яких вже нема, він починав, його дружина молода, це була в тій групі, потім працював такий молодий Роман Бабала, вот який брав тут сумку, він в цій групі був, Кондратович Володимир, який, земля йому пухом, помер. То вони мене взяли, вони настільки були добрі люди, що Іванна Андріївна Милимук, вона зі мною була як мама (…) Вчила мене як бути на гастролях, що з собою брати, вчила мене Ольга Михайлівна особливо, була дуже уважна, Бродоцька, вона була в другій групі, але слідкувала за нами і завжди звертала увагу як веду ляльку: чи правильно, як зробити так, щоб лялька повернулася на місці і сказала, якщо щось не правильно. Хоча, то все ми проходили, але, коли приходиш вже в театр, то різні бувають вистави і різні бувають ситуації – є масові сцени, а є там, де двоє-троє акторів з ляльками, тобто знаходити себе, собі місце, як подати вчасно, як ніколи не було крику, образ не було, вчили бути уважними.

Пообіцяв Ярослав Володимирович керівництву виставу для дорослих, ну то і, а вистава для дорослих – це є дуже важка вистава і получилось так, що Федір Макулович спочатку здав по Шолохову "Жеребенок" , "Лоша" – п’єса, в нас вистава є, там хлопчика в живому плані грала. Потім друга вистава це – "Палаючі вітрила" Браусевича – прекрасна вистава, ми всі були в живому плані, досить цікава і сценографія була цікава, і режисура була цікава, і багато акторів було, майже весь колектив був зайнятий в цій виставі.

Ми, колись це було, по крайній мірі, за радянських часів, Мала сцена при театрі Заньковецької – це на День театру, це мали бути обов’язково капусники і саму найкращу роль грали лялькарі, бо вони таке видумували, що в залі було цікаво сидіти і дивитися. І вони чекали цього, і актори готувалися, то навіть не режисери нас готували – ми самі готувалися, а було на основі чого готувати, бо багато було, великий репертуар. (…) А до капусників, ще до Малої сцени при театрі Заньковецької був такий Клуб творчої молоді, в сімдесятих роках: [19]72-73-74 і так, тобто Клуб творчої молоді, а творча молодь – це рахувалася до тридцяти років. (…) Поруч з тою гостинницею "Київ" були двері, де ми в підвалі, творча інтелігенція, творча молодь театральна зробила собі Клуб творчої молоді. Ми збиралися не тільки актори міста Львова, а ми, навіть, робили такі, там група організаційна, навіть організовували з нами зустріч з видатними композиторами, з видатними гастролюючими акторами, з видатними, хтось виступає по Львову, якісь ансамблі – туди до нас.