Художній керівник, 74 роки

Інтерв’ю з художнім керівником драматичного театру, Народним артистом України, актором та режисером. Чоловік розказує про свій прихід театру, детально переповідає його історію, неодноразову вказує на існування особливої атмосфери у ньому, наголошує на важливості його українського репертуару.  Оповідач згадує про свої враження від Львова і радіє, що театр опинився саме тут. Він позитивно відгукується про публіку та розповідає про театральні гастролі. Серед основних проблем театру називає недостатнє фінансування і невеликий інтерес держави до цього виду мистецтва.

Запис зроблено 12 вересня 2013 року на роботі у оповідача. Інтерв’юерка – Антонюк Марія.

Це театр, щось у ньому таке є, чого немає в інших театрах, от. Театр, який заснований у [19]17 році в Києві на базі театру Садовського, першого національного, першого театру стаціонарного українського, він тоді був названий «Національний український театр», біля колиски цього театру стояв Корольчук такий, Борис Романицький, Саксаганський Панас Карпович, Марія Костянтинівна Заньковецька, також Воронний, такий був поет, завлітом навіть був, Винниченко, Симон Петлюра – всі мали відношення до цього театру.

І в [19]31 році вже, бо там в Запоріжжі будували ГЕС, місто назвали Запоріжжям, а театр імені Марії Заньковецької. І він там працював, цей театр, до [19]41 року, у [19]41 році вже війна була. Під час війни була евакуація Тобольськ, у Тобольську працювали під час війни. У [19]44 році вернулися назад до Запоріжжя, приміщення було знищене, зруйноване, зірване і не було приміщення, вони там були в клубі «Комунар», а потім урядом, постановою уряду, перевели їх до театру до Львова, до Львова перевели у [19]44 році з вересня місяця, от і у вересні місяці [19]44 року театр Заньковецької вже тут, так що отут Київський, Запорізький, як хочете його назвіть, от а тепер Львівський вже із [19]44 року театр імені Заньковецької.

Театру дуже повезло, що він потрапив саме до Львова, в таке прекрасне приміщення і до такого прекрасного глядача, і до такого розумного міста з традиціями, міста, яке любить театр, якому потрібен цей театр і потім середовище україномовне. І коли ми приїхали з Запоріжжя, нас прийняли просто як своїх рідних, бо ми приїхали з Запоріжжя, бо театр і всі актори були із Запоріжжя. Ну, з Галичини тут також було багато: Леся Сергіївна Кривицька і Рубчак, і були місцеві актори, такі як Борис Мірус, Богдан Кох, Богдан Антків, Олександр Боніфатійович Гринько, були тут місцеві, потім трупа, потім студія була, поповнювалася трупа місцевими, але багато хто з театрального інституту приїздив, але ми тут як зачепилися – ми не захотіли нікуди їхати і куди нас тільки не запрошували, але ми зі Львова нікуди не поїхали, бо нам полюбилося в театрі Заньковецької.

То в нас така опіка була, от Дем’ян Іванович Козачковський, Надія Петрівна Доценко, Віра Костянтинівна Полінська, Леся Сергіївна Кривицька – це я жіночий склад, але були ще тут і Володимир Андрійович Данченко, такий актор Борис Васильович Романицький, Василь Сергійович Яременко, Володимир Григорович Максименко – це Народних артистів я Вам називаю, от. Це були актори високого класу, було в кого вчитися, вони нас пригріли, от. І так ми стараємося, і любимо свій монастир, це наш, я вважаю, наш монастир – це театр Заньковецької, єдиновірці тут зібралися.

В історії театру Заньковецької були такі художні керівники: на початку був директор, там був Корольчук Олександр, він помер у [19]25 році, а потім був Борис Васильович Романицький, він художній керівник, він був десь до [19]49 року чи [19]47 року, а потім прийшов Борис Хомич Тягно, який був до [19]60, десь [19]61 року, а потім був Сміян Сергій Костянтинович, потім був Михайло Гільяровський, деякий час були без художнього керівника, а потім прийшов Сергій Данченко і після Сергія Данченка був Володимир Опанасенко пару років, а потім Кравчук Анатолій був, з театру ПрикВО такий актор, до речі, ми в одного педагога вчилися, тільки він раніше на чотири роки, він був тут головним режисером десь чотири роки, от а потім заступив я вже у [19]87 році і до сьогоднішнього дня.

Дуже важливо, бо театр завжди такий, який формують, звичайно, актори, трупа, художній керівник театру, дирекція, це все так, але театр, місто кожне має такий театр, який, яке місто заслуговує, рівень інтелектуальний, духовний міста. У Львові не міг бути інакший театр, бо тут університетське місто з такими традиціями. Потім поряд заграниця.  Потім люди, які дивилися наші вистави, вони ж багато бачили європейських театрів до того в [19]30-их роках бачили, це ж я ще таких людей застав, коли зал був наповнений метеликами, пахло нафталіном з залу, бо вони одягалися у все святкове, приходили на прем’єри, старі львів’яки чи львів’яни – от і це ми знали, що це прийшли дуже такі люди достойні – інтелігенція львівська. Йшли і робітники, то не було значення, але, я ще раз кажу, середовище – україномовне. А театр Заньковецької завжди був українським драматичним театром і віра ця сповідалася, сповідали український репертуар, трималися, а тут ще у Львові допомогли, нас підсилили люди ще цим і змушені ми були це робити, навіть якби не хотіли, бо глядач цього хотів, але я ціню театр Заньковецької, що він завжди був глибоко національним.

Стан приміщення був дуже хороший, бо тут вже у [19]42 році був ремонт капітальний. Німці робили і робили клуб «Атлантік» цей, і тому оснащення було дуже хороше: і сцена, і коробка, і підвісна частина, і круг, щось там ремонтували ще після того, навіть круг робили, по-моєму вже в [19]40 роках, але приміщення німці відремонтували добре, але воно потребує, бо все-таки 200 років, приміщення, воно все-одно потребує капітального ремонту.

Була художня рада в театрі і художній керівник – Борис Васильович Романицький, от і головне, що наш театр ніколи не обходився без української класики. Українська класика і українська п’єса у нас завжди була на першому плані у нашому репертуарі. Правда були такі закони аракчеєвські, коли обов’язково повинна бути в репертуарі сучасна п’єса – сучасна п’єса українська, сучасна п’єса російська, російська класика, п’єса Союзних республік, а потім вже класика зарубіжна, а потім уже українська класика. Але, як воно не було все-одно ставили заньківчани. (…) Довго йшли вистави, така вистава як «Гайдамаки» в театрі Заньковецької, і вона чотири редакції було, тобто першу поставив Курбас Лесь Степанович в [19]25 році, а потім поставив Харченко в [19]39 році, Василь Іванович Харченко був такий режисер, і потім поставив Ріпець Володимир Григорович в [19]63 році, а потім поставив я в [19]78 році «Гайдамаки».