Вахтерка, 72 роки

Інтерв’ю із жінкою, яка з 1964 року всіляко долучалась до технічної роботи у театрі: вона працювала завідувачем господарчою частиною, художнім бутафором, вахтером. Працювати в театрі оповідачка розпочала завдяки своєму чоловікові, який був водієм. Жінка згадує про свої молоді роки, детально описує життя в театральному гуртожитку, розказує про теплі, майже сімейні стосунки з іншими працівниками та яскраві враження від прем’єр і гастролей. Розмова є цікавою тим, що задає іншу, технічну перспективу в описі роботи театру.

Запис зроблено 20 серпня 2013 року на роботі у оповідачки. Інтерв’юерка – Марія Антонюк.

Просто ходити в театр Заньковецької, так якби сюди в театр Горького, може, менше, бо напевно до 1964 року, навіть до того року, коли ще був кукольный і тут – вони більш сугубо дитячі були, а потім стали робити вечірні, така якась ініціатива була, чиясь пропозиція, щоб то вечірній, та й буде, бо так як їхали тут дві вистави дитячі на базі, а потім їздили з ним там в неділю, допустимо, на вистави на виїзд і ще вечірню давали виставу, і так це все пішло.

Якщо був художній бутафор, то декорації робили всі, ну я робила в руському театрі ще і отам власне то я бутафором була – художнім бутафором. Багато вистав зробилося. Що входить в роботу? Вся бутафорія що є, як від і хліб, і яблука, і всі вишеньки-черешеньки як говориться, все, що треба, всі аплікації, все треба було робити для цього. Коня виліпити, хліб зробити, це все робилася бутафорія і дуже цікаво, дуже цікава робота (…) Цікаво дуже, дуже художником-бутафором працювати дуже добре, бутафором. А завгосп по-своєму – там є вже робота своя, специфіка роботи: получати товари, дивитися за порядком, що треба, ну то вже там немає таких проблем, щоб щось казати дуже велике. То така робота.

Публіка театру 

Певно, що запрошувалося і друзів, і знайомих, і діти, і дорослі, я ж кажу, йшли. Глядач різний був як до вистави, із садіка і до тих там інститутів чи училища, там найбільше училища йшли на вечірні. І глядач звичайний, раніше ходили більше люди в театр, звичайні працівники якось на такі вистави йшли. (…) Вони прийшли і пішли, то ж, я ж кажу, то, що виходять з вистави: «Ой, яка вистава, ой які актори!», «Ой, гарно грають  вони, як пройшло!», ось ці відгуки чуєш і це дуже приємно.

Він як прийшов, він також він просто без театру він не знав життя свого, все. До театру – це були всі роботи там-там-там, де працював. А от в театр як цей, для нього були актори – це просто як діти його, автобуси він все обладнав, все в нього мало бути під іголкочку, там автобус помити, ковриками там все оббити. Він все: «Я везу носиків-курносиків, вони мають тихенько після роботи їхати і спати, віддихати». Він любив. Тоже працював 35 років і возив акторів, не уявляв собі ніякої більше роботи і втягнув мене туди.

Треба було десь людей поселити, раніше брали акторів з Києва, їхав директор вибирав акторів, привозили і їм треба було забезпечити житлом, а де? Також не було де жити, от і на гуртожитку, і так поселяли, і все нові й нові появлялися, нові сусіди, нові враження якісь, дуже цікаво, то була одна сім’я. (…) Ми жили на першому поверсі, там в куточку. Стіл на дворі, всі актори можуть сісти кругом, і це до нас що треба – зверталися, то такі. Ну життя просто йшло, молодість прийшла цікаво. Є що згадати. Інколи так думаєш: навіть діти он виросли тут, вже дорослі, поженені, пішли отримали квартиру, представте собі. (…) Йшли люди в театр, виходили з театру і вечірні вистави починалися десь сьома, по-моєму, пів восьма було. Починалися вистави і весело було, так як нам на першому поверсі – в загалі весело, тільки стукіт було чути театру, як закривався і відкривалися двері: гуп-гуп.

Техніки було багато, автобусів було багато, грузова машина, там допустимо, чотири чи п’ять автобусів, були грузових два, були три десь таких пасажирських. Тоді були і гастролі, тоді люди і жили цим. А зараз трошки важко тим.

Це для нас було свято тоді, коли здавали вистави. Ми тоді ходили, а так можна забігти, подивитися репетицію, якщо ти маєш час, якщо навіть було, а тут тільки більше акторські все таке, в них ішла вся ця робота, вони заходили там при роботі, бачать то все. А нам, коли йде репетиція – то не можна так заходити і просто дивитися. Чекаємо, поки буде здача вистави, поки буде прем’єра, щоб то було вже свято