Художниця, сценограф, 53 роки

Робота ця, в залежності від того, якщо ти сценограф, то ти і накидуєш ескізи, і робиш якісь прирізки в підмакетнику, які в масштабі зображує розміри сцени, накидуєш перші почеркушки для ескізів і нарешті потім, після узгодження із режисером, ти це все робиш у такому вигляді чистовому.  також надзвичайно цікава робота. Тут ти придумуєш фактури, колір, ідеї, образи – це також, це, скажімо так, трошки більш затратно енергетичний процес, але процес надзвичайно цікавий.

І останній, я так виділяю, це найстрашніший для мене етап. Тут, я не знаю як інші театральні художники, я майже завжди на останній тиждень обов’язково запасаюсь якимось заспокійливим, це коли це все подається на сцену. Коли вся декорація, всі костюми має звестися до єдиного знаменника, і все має звестися, починаючи від того, що пази мають зайти в пази, а костюм має, ну скажімо, на нього не мають наступати, до того, що це все, крім того всього, воно ще має художньо прекрасно виглядати, це має бути прекрасний художній образ.

Якщо казати про, є от декілька вистав, якими я досі, я їх можу назвати по всіх параметрах гармонійними виставами. От вже названа мною вистава “Золотий човник”. Дуже мало пройшла вистава, вистава зроблена за мотивами “Івасика Телесика” у переказі Кропивницького. Це така поетична притча була в варіанті Кравчука.  Вона була таким міфом на всі часи. Тобто, вона була японізована. У нас була така суміш української і японської міфології, виявилося, що у багатьох випадках дуже все прекрасно співпадає. Можна стилізувати костюм, і він буде нагадувати і те, і інше. Сценографія там була така легка, прозора, це були прозорі ширми, які зображували очерет, які зображували риб, що пливуть, взагалі, естетика вистави була така акварельна, прозора, з графікою чорною такою, що притаманна японському мистецтву, і я цією виставою, хоча вона пройшла щось менше року, я нею досі надзвичайно задоволена і вважаю, що майже все, майже все втілилося так, як я хотіла.

Також із Романом Вальком ми зробили виставу “Олівер Твіст” за твором Діккенса. Так, там ми робили, ця вистава зроблена, сценографом був Мар’ян Савицький. Мій колега, а я була художником із костюмів. Нам вдалося знайти, мені здається абсолютно, по-перше, цікавий образ, по-друге, ми повністю, там не видно зазору між сценографією і костюмами. Ніяких розбіжностей немає. Ми заспівали в унісон. Крім того, мені там страшенно імпонує сам стиль, який ми обрали. Ми обрали, скажімо так, не повну класику і не повний авангард сучасний. Ми не осучаснювали, ми пішли тим шляхом, яким ідуть зараз такі режисери, як Тім Бартон. Тобто ми пішли таким шляхом такої чорної неоготики, яка є модна, але, водночас, вона нагадує діккенсівську епоху. Тобто десь такий зазор між історизмом і сучасною оцією модною тенденцією такого трошечки страхолюдного, естетики чорної англійської готики. Мені надзвичайно подобається ця вистава. Вона, не дивлячись на такий загальний, трохи темнуватий образ, вона дуже сильно так в кінці виводить на світло.

Це вистава “Мауглі”. На мій погляд, це була вистава-прорив. І вона була прорив і за творчими думками, і вона була проривом, тому що ми вперше використали таку штуку, як співпрацю, як спонсорів. Ми двічі вигравали із цією виставою грант фонду “Відродження”. Нам допомагали, починаючи від “Галицьких контрактів”, закінчуючи партіями і адміністраціями. При чому, допомагали і матеріалами, і фінансовими ресурсами, і скажімо, допомогою з роботами. У нас була унікальна на цей час зварна конструкція із авіаційного алюмінію – ферми такі, які стояли на сцені, це було унікально. У нас були унікальні, завдяки співпраці із “Галицькими контрактами”, вони тоді ще розташовувалися у Львові, у нас було унікальне для львівського театрального середовища, у нас посеред міста стояли два біг-борди із анонсом вистави. При чому, один за пам'ятником Шевченка, а другий там, де був будинок вивиху, тепер Укрсоцбанк на площі Міцкевича. Ця вистава наробила такого шороху у Львові і завдяки цьому, і завдяки такі розгорнутій співпраці.

Гастролі – це велике випробовування. Це випробовування, тому що це не тільки інший глядач, це не тільки інша площадка, це інколи зовсім інше театральне середовище, до якого треба пристосуватися. (…) Це досвід для всього театру і для художника-постановника в тому числі. Це величезний досвід. Взагалі, це необхідно їздити, це необхідно показувати. Це необхідно думати і знати, що твоя вистава може бути прив'язана не тільки до твоєї площадки, а й до різних варіантів.

Потім доля мене у вигляді моєї давньої такої знайомої, приятельки Катерини Сліпченко, завдяки її, так би мовити, протекції, я попала в теперішній львівський академічний театр Леся Курбаса, він тоді називався Львівський молодіжний театр–студія. Перший мій досвід був там.