Працівниця училища, 72 роки

І така перша вистава, коли я зблизька побачила акторів – це була, коли «Cестри Річинські». На виставі була присутня сама Ірина Вільде. Роль Річинської грала Надія Доценко, Надія Петрівна. Меценатом був Гринько, Олександр Гринько, якому тепер 90 років. Але тоді він, це була, ну особливо сестри: Катерина Хом'як, якій вже теж 90. І вона була Катерина, старша. Там ще була така Наталя Міносян, якої вже нема. Слава вона. Грала ще Аня Плахотнюк Зоню. І Кадирова була в ролі Анелі, здається, наймолодша сестра. І Віра Полінська – це мама Сергія Данченка – грала стрийну. Ну, це була актриса з таким виразним, обличчя, голос, все, поражаюче.

Але от цих старих акторів, я пам'ятаю Романицького. В «Марії Заньковецькій» він грав Адасовського, ні, Адасовського, батька Заньковецької. Оплески були. Ясна річ, що це були гарні актори. То Романицький грав ще з Марією Заньковецькою. І в тій виставі, він молодим був, коли грав (сміється). А тут прийшлося батька Заньковецької. Напрочуд десь до 90 років він зберіг світлий розум, він бачив хто приходив. Це такої культури були ці актори. І Василь Сергійович Яременко, і Борис Васильович Романицький, і Леся Сергіївна Кривицька. Це з тих іще, з того давнього театру, які приїхали сюди, і люди їх любили. Публіка, львів'яни їх дуже любили, сприймали гарно.

І ще була одна вистава, де він (Мірус) грав роль Гітлера. То так, це була – «Коли мертві оживають». От так вистава, не пам'ятаю, хто був автором. Вона довго йшла на сцені театру. Так от Мірус був в ролі Гітлера. Він там виходить. Ви знаєте, портретна схожість, ввійти в той образ. Вистави йшли два рази на день - в обід, в 12 годині. Його навіть не розгримовували. Бо був такий художник по гриму Карлін, який дві години над ним робив, щоб створити портретну схожість. Бо то було дуже важко загримувати так.

Ну, дуже гарно в нас була Лесі Українки «Дон Жуан», Лесі Українки, нє «Камінний господар», Дон Жуан, так. От тоді в ролі Дон Жуана теж був і Ступка, і Стригун. Ну, по-перше, п'єса дуже гарно написана Лесею Українкою. І тоді Кадирова, по-моєму, тоді вона дістала звання Заслуженої. Вона ще тоді була молодою актрисою. Донна Анна. І я пам'ятаю, що тоді міністр культури приїздила, то була Фурцева Катерина. То вона теж сказала, що то вже видно, що не то, що для міністра грають, не так, але вистава була дуже гарно зроблена. Там Командором, от був теж Гринько, як його називають львівські, називають львівський Римлянин.

Режисер Олексій Ріпко 

Був ще тоді, паралельно працював такий Ріпко, Олексій Ріпко. Він режисер широкого плану. Він не боявся, не боявся масових тих сцен. Він робив вистави великі. Оце його була «Суєта», по-моєму, яка довго йшла на сцені, «Суєта». Потім «Марія Заньковецька». Це його вистави. (..) Якось прийшлося мені чекати чоловіка, в кутку сиділа, коли Ріпко робив масову сцену, здається, якась вистава, може, і «Суєта». І от маси виходять з піснею, актори, і він каже: «Ти постій-но, ти закоханий, там дівчина стоїть, і ти стоїш (без слів, це масовка, от так) Але ти на неї поглядаєш. Там в іншого, ти своїми думками зайнятий». А найбільше от мені запам'яталося, що ти маєш так поводити себе, що кожному щось давав, і це була жива сцена. От масова, але жива сцена.

Але було навіть так, пам'ятаю, що коли йшла «Марія Заньковецька» вистава, і там така є фраза, коли Заньковецька йде: «Прощай холодний Свеаборг, здраствуй, мила Україно!». І в залі оплески. Ну, ця вистава взагалі йшла на оплесках. Дуже її любили. І сказали, а чого ж це так. Треба пафос зняти, треба спокійніше сказати: «здрастуй, Україно». А вона так з душею сказала, що «здрастуй, мила Україно!». І це на таких підйомах багато було. По-моєму, перша вистава, коли вже ото приймали з початку називалася, приймали, ну по ідеології, з обкому партії приймали. (..) дуже пильнували як йде українська п'єса на сцені. Так що обмеження було. Викликали і режисерів, і всіх інших, приходили, що щось не так, щось то. Був такий час.

Ну, оце Ліна Костенко, вона не завжди, не дуже хотіла, щоб її вистави йшли. І Ліна Костенко не чекає, щоб отам похвалити чи ще щось, ні. І вона, вже не пам'ятаю, на прем'єрі не була, а десь на третій чи на якійсь виставі вона подивилася. І вона гарно оцінила в заньківчан «Марусю Чурай». 

Я тоді працювала в училищі, і я старалася своїх учнів, ну, це училище технічне. І як я їм казала, що йдемо в театр, ясна річ, чоловік мені допомагав там якісь дешевші квитки взяти, щоб це прийшли, щоб себе чемненько вели. З ними працювали майстри і всі, і коли закінчували училище, питали, що вам найбільше запам'яталося, то це – похід в театр. І я вдячна. До нас навіть на виховну годину, на Шевченківські вечори приходило. Тоді актори, було прийнято акторам, ну, чоловік працював завтрупою, завтрупою, і він виписував. Декілька акторів йшли десь там в військову частину, все, хтось в училище, хтось так. Ну, але це були актори. І вот вони приходили, розказували дітям, слухали, вони потім йшли і по-іншому дивилися вистави. І якщо вони закінчували училище і ще дивилися на афіші, то це, напевно, просто була подяка тим акторам, які могли приходити.

Був час, коли наше телебачення дуже було таке цікаве, бо йшли вистави. Були навіть така програма - Радіо музично-драматичного мовлення. Тоді йшли і портрети акторів, творчі портрети акторів. Якраз в мене чоловік багато писав, щоб знімали ті вистави. Приходилось вистави записувати вночі, щоб не було шуму, щоб трамваї не ходили, так. І на радіо отут, де вулиця Князя Романа, тепер здається радіо, так. І в театрі знімали вистави, записували. То це була після першої, третя година вночі, записували, так. І радіо просто, радіо передачі були. Особливо радіо передачі мусять бути, мають свої вимоги, але телебачення було тоді цікаве. Це тільки починалося телебачення. Це було десь 60-ті, от так 70-ті роки, і вистави були цікаві. 

Дуже гарний був режисер Тягно. Він був учнем Курбаса. Ну, це окремо, то я не можу від себе щось говорити, то я тільки зі слів чоловіка знала, бо він якраз починав при ньому. Випадково так вийшло, що не мав де бути, і зайшов в театр, і там і залишився. Але коли працівником сцени, виносив ті декорації і все, бо так вийшло, що не мав де бути, от. Але він при Тягні, то якраз він порадив, поговорив з ним, то він пішов в театр, в інститут Карпенка Карого. Ну, напевно тому, що дуже любив театр, тому і лишився в ньому на 60 років. (…). Він бачив, ставив якусь виставу, і там танцювали, здається, аркан танець, а він як носив з-за куліс декорацію, так стояв, завжди слідкував як іде вистава, цілий час вистава як іде. І він вийшов, каже: «У нас трошки не так на Івано-Франківщині танцюють». І він (Тягно) його вже ввів у ті масовки, пройшли. Так, це такий ніби початок.

Складає репертуар. Тому що його треба наперед на місяць зробити. Тому що дається афіші і все. Власне, планування роботи, в нього був такий великий, як то назвати, плахта, ми кажем (сміється), розграфлений папір, і там писало розклад чи як, план роботи по-моєму, план роботи. То це були репетиції ранішні і вечірні. Вистави спочатку йшли, вистави от, денні і вечірні, репетиції теж і виїзди. Так було розграфлено. (…) він всі от ролі в виставах, він ніби на чотири категорії ділив. Довга, велика, це перший, один. І актори теж мають звання, і мають відіграти певну кількість ролей, певну кількість вистав. Так він за тим весь час слідкував, так. Що були Народні, які мусіли там зіграти, припустим, дванадцять вистав чи скільки на місяць. Заслужені – там трошки більше. Просто актори, першої категорії, другої категорії, просто актор. Є такі, що тільки поступили в театр. Все це, він вів такий облік, що комісії завжди відмічали дуже гарне планування. 

От навіть така є в мене, познайомилися, і вона каже: «В мене тато був муляром чи штукатур-муляр, але ми з сестрою завжди чекали, бо нам завжди тато раз або два рази на місяць купував квитки, і ми ходили в театр». Дуже такою теж позитивно є, що в нас є Театр юного глядача. І це є спеціальний репертуар. Для малих, він легший, там легше сприймається. Але ті діти, дуже багато з них, це є вже потенційні глядачі для театру Заньковецької.

Середовище театру 

Мені здається, що в заньківчан все-одно ще передалося і підтримується якась така сімейність, от в тому, що раніше було. Приходили з дітьми своїми, лишали в гримувальні і йшли. Це дуже важливо, що можеш от так розраховувати. (..) Але оця, навіть, коли першого листопада актори беруть автобус. Це так в кожному разі, минулого року ще було, не знаю, доки то буде тривати, але ще за радянських часів їхали на цвинтар і ставили свічку на тих кого нема.