Соліст опери, 70 років

Інколи буває, що, от, «Отелло» я співав, Яго «Отелло», опера йшла, то в нас, пам’ятаю, щось захворів тенор, то визивали із Москви, із Великого театру приїжджав. (…) звичайно, що в театрі повинні бути дубль. Не в тому розумінні, що той гірший, а той – кращий чи що. Заміна повинна бути, бо мало що станеться. Йшов по дорозі, впав, машина збила, ногу зламав чи захворів. От, сьогодні ти співав здоровий, а завтра вранці встаєш – насмарк, температура вже, поміряв – всьо. Дзвониш вже в управу: «Вибачте, отака-то справа, беру лікарняне». І тоді треба дзвонити партнеру, твоєму колезі, щоб. А буває ще й таке: п’ять Іолант, п’ять Іолант – і всі хворі, і виставу мусіли заміняти.

Ядро, по-моєму, складає сам театр, сама опера. Тому що, якщо, допустім, в партії Чайковського «Євгеній Онєгін» треба, щоб був баритон, то Чайковський вже складає ядро. Треба, щоб була Татьяна, Лєнскій там, Ольга, от, Ларіна. І то вже чи, чи Вам подобається той співак, чи не подобається, а ви мусите, тому що, а хто буде співати того Онєгіна чи Грєміна, хто? Так що, тут уже десь сама оця дійсність театральна, бо, тому що іде цілий перечень вистав, назв. Сьогодні ти співаєш одну партію, а завтра, у другій виставі, треба другу партію співати, і так дальше. І то, от, воно Вам і складає ото ядро. 

Виїзди театру 

Приходилось їздити дуже багато по селах, по колгоспах співали, ну, Жовтанці, Трускавець, Моршин там. Я всіх не пам’ятаю, не міг, не запам’ятав уже. Співали концерти, от, і вистави співали, співали по клубах тут, «У Кузнєцова» то називався, потім Клуб Гагаріна, там співали. І у Заньковецької трохи працювали. От, ну, звичайно, нелегко було. А все, як їдеш у Трускавець на концерт, там починаються він хай в дев’ять годин, поки концерт закінчиться, вот, то ввечері вже приїжджаєш додому назад години в дві-три ночі. Ну, зараз молодь, яка прийшла в театр, вони цього не знають, от. Ну, потім, вистав були таких багато, знаєте, як то сказати, а-ля-а-ля патріотичних, які, там, «Мать» за Горьким ставив, поставили, бо треба було до якогось дати там. Поставили, вона раз пройшла десь, і більше ні. А час, енергія, гроші на то затрачені.

Єсть такі партії «моржів», то єсть другорядні. Ну, там «Кушать подано». «Звідсіля недалеко зустрів якусь я даму. Вона листа дала Вам». Без цієї партії тоже не можна, розумієте? А якщо співає вона Віолетту, або він Альфреда співає, тут уже інше положення, розумієте? (…) ну так, так прийнято вже всі між собою, співаки між собою так називають ці другорядні такі партії, маленькі партії називають «моржами». То вже ось ці «кити», а то - «моржі» (сміється). І: Ага, «кити» і «моржі» були? (сміється). Р: Так, так. Між собою це. Це в такого. Ну, там ще компремаріо то називається по, по-італійськи там в книжках так пишуть. Компремаріо – це, оце і є «моржі», ті маленькі партії. От, ну, а то вже герої, хто співає, ведучі, тобто, герої – то вже «кити». 

Бо у нас, допустім, тенор, от, на сьогоднішній день немає у нас Отелло, нема Отелло, нема. Тому в репертуарі є, а вона не йде, немає Отелло. А якщо свого приготувати, поки ще щось я не знаю, керівництво не знаходить, а запрошувати кожен раз з іншого театру, очевидно, це вливає, вливається в гонорар якийсь, дорого, може. Може, це не вигідно, розумієте? То всьо вирішує художнє керівництво, дирекція художнього керівництва, тому що просто поставити, як там, ну, Вагнера «Кольцо Нібелунга», там дев’ять днів, чи шість днів йде опера. Чи то, чи то треба, чи то буде добре для нашого театру, чи то вигідно, розумієте? Затратять баснословні гроші, а народ не буде ходити. Все це так не просто.

Якщо ми їдемо в Польщу співати там ту ж «Тоску», то там по-італійськи йде. Якщо тут раньше співали по-українськи, а приїжджали ми в Ростов-на-Дону, срочно переучував на російську, срочно. Так там співав я «Певен я в тому, що за допомогою Тоски звірі мою вже здобич схопили. І раптом той-то родич із Анжелотти в петлі гойдатись будуть». А туда приїхав, там треба було співати: «Следом за Тоской свора ищеек, ищут. Обе жертвы захватили, и на заре красавец Марио Анжелотти в петле болтатся будет». Почали вивчати для тої ж Польщі. Пам’ятаю, це був дев’яносто рік, тільки почали, і виїжджали туди, то: «Tosca è un buon falco! Certo a quest'ora i miei segugi le due prede azzannano! Doman sul palco vedrà l'aurora Angelotti e il bel Mario al laccio pendere».  От, уявіть собі, Ви співаєте двадцять років на українській мові, приїжджаєте на сцену, там треба знати по-російськи. 

Знаєте, там же ж тоже бувало, що приходять, школи зганяють. Йде вистава, діти там шумлять, їм то так до фєні Ваша та сцена, кричать. Ота вчителька бігає, їх заспокоює, ці працівники театральні також там бігають. Ну, я знаю, та то, напевно, у всі часи таке було. І зараз таке буває. (…) Та тут, театр є театром. Часто, і раніше так було, одні приходять подивитися, послухати, послухати верхнє «до» у тенора, як воно звучить. Інші приходили, першу дію подивилися, а вже другу-третю в буфеті сидять, та, от. Так було завжди. 

Театр оперети 

Тут же була оперета, там, Красної Армії, отам, театр. І: ПрикВО. Р: Там ПрикВО. Там, по-моєму, була оперета. Але потом її забрали і вивезли в Одесу, вот. Ну, а тут, очевидно, потреба була для, для публіки, то театр почав ставити оперети, от.