Актор, 66 років
ID:
89
Інтерв’ю з актором, Народним артистом України. Інформант родом із Полтавщини, освіту здобув на театральному факультеті Київського театрального інституту, хоча спочатку мріяв навчатись на літературному. У Львові живе та працює з 1968 року, куди разом і своїми однокурсниками був запрошений після закінчення навчання у Києві. Пропозиція працювати у Львові з’явилася відразу після виїзду Романа Віктюка та його трупи у Росію. Крім розповіді про театр, колег, стосунки у колективі, чоловік наголошує на особливостях дитячої аудиторії, яка, на відміну від дорослих, не здатна на лукавство, увагу юного глядача потрібно чимось привернути, зацікавити. За свою акторську кар’єру зіграв приблизно двісті різних ролей. Як режисер-постановник проявив себе у виставах на духовну тематику: про Святого Миколая, про Різдво та про Великдень.
Запис зроблено 13 грудня 2012 року на роботі у інформанта. Інтерв’юерка – Наталія Отріщенко.
Біографічна оповідь
І тому, якщо я вийшов, в мене мама вчителька, тато – військовий, ясно, що вони на мене дивилися як на дивноту якусь, як це так, театральний інститут. Театральний інститут, це щось таке, да? Щось таке далеке і незрозуміле, і потім, куди ти йдеш? І акторство це незрозуміле, це річ, коли Чехов сказав, що актори – це не люди, так? Тобто, і хоронять їх за кладовищем. Одним словом, ну то, в основному, життя актора, це є, ну, це дійсно, якась своя організація така якась, своя акторська. Це потім вже розумієш. Але, саме головне, не закультувовувати в собі театр, не культувати собі, щоб ти не був. Бо можна закультивувати себе в театрі, і стати взагалі, таким, знаєте, театральним, от, життя не бачити, одним словом, не відчувати життя. Бо бути в театрі, то є дуже страшнувато, я не живу одним театром, я живу життям.
Початок роботи у Львові
У мене було запрошення в Дніпропетровськ, запрошували в Одесу, запрошували сюди, у Львів, вийшло так дуже спонтанно, тому що я свого вчителя запитав, куди ж мені йти, а тут якраз відкрились у Львові, не то, що велика вакансія, Роман Віктюк, наш великий режисер, який працював в цьому театрі, і він зробив тут, на основі цього театру, ТЮГу, зробив молодіжний театр, але він в шістдесят, 1968 році, він взяв свою групу всю, і виїхав у Росію, практично, він оголив театр юного глядача. Молодих не залишилося, залишилися одні, одне старше покоління, і директор запросив нас, приїхав майже весь курс сюди, чому? Бо випускники, бо Сергій Володимирович Данченко, він був тоді головним режисером, він випускник нашого шефа Леоніда Артемовича Олійника. (…) і тому ми всі приїхали, нас приїхало десь із п'ятнадцяти чоловік випускників, чотири залишились, вірніше, шість залишились в Києві, а поїхали десь там в Запоріжжя, ну, хтось в Донецьк, а сім чоловік, ми приїхали, приїхали сюди.
Побут працівників
Ми якраз приїхали сюди, якраз, Данило Петрович Годованець, це директор, зробив гуртожиток великий, от, я це показував цей гуртожиток, де ми жили. І: От тут от, в подвір'ї. Р: В подвір'ї. Це було прекрасно, він практично зробив дуже велику справу, бо це був гуртожиток, це треба було узаконити було оце, зробити домову книжку, це не так просто було, і зробити такий, буду говорити, міні-готель для акторів, це треба було трошки, як то кажуть, попрацювати, але він зробив ці кімнати, і це було дуже. Ми практично жили таким життям, студійним життям.
Роль Леніна
Олександр Тимофійович Яньчуков, це перший виконавець ролі Леніна у Львові був, але йому тоді було вже за шістдесят, так, як приблизно мені. От і Ви собі (уявіть) образу, внутрішню образу старого актора, якому кажуть: "Ты уже старый на то, чтоб играть Ленина". І беруть тридцяти п’ятилітнього мене, ну, і гримують, і я граю. Мені не вдобно було, не гарно перед Олександром Тимофійовичем, я вибачався: "Олександр Тимофійович, так вийшло". Ну, я з ним так і залишились хорошими друзями, і він залишився для мене прекрасним кумиром. (…) А потім, зігравши роль Леніна, раптом, побачили, що в тридцять п'ять років зіграти роль Леніна, був тоді, на той момент, самий молодий виконавець ролі Леніна. І: Взагалі, в Союзі? Р: В Радянському Союзі. Тоді грали хто: Каюров, Ульянов, це все були вікові актори, а молодого, не грати молодого, да, а грати старшого, п'ятдесяти літнього.
Робота з дітьми
Я вам скажу, навпаки, для дітей працювати не то що, з одного боку – важче, з другого боку – легше. Справа в тому, що діти не прощають неправди, з дітьми треба працювати. Якщо в театрі Заньковецької просто сидять, і в театрі для дорослих сидять просто так, мовчки для того, щоб, і роблять вигляд, що вони в цей час переживають, а думають: "Хоч би скоріше би вже антракти, піти в буфет", то тут, виходячи на сцену, я постійно, в тебе от внутрішній заряд, і те, що на боротьбу треба взяти зал, якщо ти зал не візьмеш, зал тебе переможе. Ту як той куб, знаєте, зараз гра в куб? І: Угу. Р: Хто кого переможе. І ти заходиш на сцену, ти заходиш в куб, хто кого переможе, чи куб тебе, чи ти – куб. Ти повинен перемагати, бо ти актор, розумієте, і як ти це будеш робити, це твоя справа. Але якщо в залі, наприклад, шум, і зал гуде, ну, та цей, дитячий зал гуде, це не так то просто. А коли вже вистава зроблена, коли вистава, це треба знаходити в собі сили, забрати на себе увагу, чимось взяти на себе увагу, зосередити її на собі, і для того, щоб ти їх зацікавив, взяти його і повести за собою. Якщо ти цього не зробив, вони на тобі просто покатаються, посміються, та й підуть собі, і скажуть, що в тебе вистава не цікава, от. І це називається, це не є боротьба, це хороше, хороші взаємовідносини з хорошими людьми.
