Актриса, 90 років

Потім брат мій приїхав додому і забрав мене у Львів, а я зустріла людину, яка дружина режисера, який нам викладав в Дніпропетровську. Вона працювала, уже організувався тут у нашому Львові театр оперети, але він називався Театр музикальної, точно вже забула. Я зустріла просто її на вулиці. Вона каже: «Катя, що ти тут делаешь?». Кажу я: «Тут у мене брат, він мене забрав.» «Что, давай, тут у нас театр організовується, Театр музикальної комедії.» І вона мене забрала, і мене зачислили в творчий склад, в акторський склад. І я там працювала сім років, в опереті. Оперета була класна – нема слів. Про оперету старші люди пам’ятають ще її, але прийшов час, що в Одесі два російських театри, а тут російського театру в нас не було, у Львові. І вирішили російський один театр, щоб вчили російську мову, сюди перевести, а оперету забрати в Одесу. Забрали оперету в Одесу, я вже була заміжня, в мене вже був хлопчик, і мій чоловік місцевий, і він сказав, що зі Львова він нікуди не їде: «Я тут народився, я тут і помру, і ти нікуди не їдеш.» Я лишилася тут, а брат мій тут працював, а театр Заньковецької був спочатку, як під час війни, вони були в Омську, в Томську, в Росію далеко їх вивезли з того, з Запоріжжя. 

Я працювала в тому театрі, в театрі оперети. А коли театр виїхав, я вирішила піти в дитячий театр – театр Горького. Взяла документи всі зібрала, прийшла, сиджу в такому предбаннику, там хтось розмовляє, я сиджу. Заходить мужчина такий солідний, мужчина каже: «Що ви тут робите?». Я кажу: «Я прийшла, хочу в театр Горького піти» (Це я пішла у відділ культури наш Львівський). Він сказав: «Що? Та я Вас знаю». Кажу: «А Ви звідки мене знаєте?». «Ви ж в опереті працювали, я ж Вас бачив на сцені. Я знаю Вас. Давайте Ваші документи сюда». – Взяв мої документи, пішов туда і каже: «А Ви сидіть поки що». Пішов, потім виходить і каже: «Все. Ви у нас працюєте в театрі Заньковецької». Я кажу: «Як?». «Приходьте з першого, п’ятдесят четвертого року, першого січня приходьте в театр». (…) Потім коли я тільки прийшла, мені зразу дали роль дівчинки-учениці, купили мені форму, бантики, всякі фартушки. Я зіграла, і навіть в Київській газеті була замітка, що в театр Заньковецької прийшла молода талановита актриса, зіграла роль Наташі. (…) І так я лишилася в театрі Заньковецької. Спочатку я грала хлопчиків, дівчаток. Потім я стала грати вже дівчат – дєвушек – як то кажуть, дорослих дівчат. У мене дуже добре те все виходило: і драматичних, і комічних, і ліричних. В мене голос є, я співала. Ну, так. І от я пропрацювала в театрі п’ятдесят п’ять років в театрі Заньковецької. Це є мій театр. Я його люблю.

Я ще в опереті працювала, то ми з оперети молоді ми бігали сюди. Відіграли в своєму театрі, бігли сюди, щоб подивитися на Данченка – і не один раз, і не другий. І десятки раз ми бігали подивитися на Данченка, як він виходить. Коли він виходить, дівчата там мелять муку, а він розбиває двері, залітає: такий красавєц, такий, який він темпераментний, яка це людина! Я вам кажу, це було щось. Коли ми були в Прибалтиці, його просто на руках носили. Його так любили і ходили до нашого театру на інші вистави. І все хотіли бачити Данченка.

Гаєнко, нам розповідали, то я ще ж потім,  не працювала, а ще зовсім була мала, то мені розповідали, коли Гаєнко приїхала в наш театр, переїхала з Запоріжжя до нас, з театром, у Львів, то розповідали, що в Запоріжжі, коли вона грала драматичні ролі, то вона була як Заньковецька – завжди дежурила швидка допомога біля театру, бо інколи жінкам ставало погано – так вона грала, така була актриса драматична. То було щось. Хто любив театр, то ходили декілька разів на вистави, щоб побачити Гаєнко.

В театрі в нас такий довгий коридор, і гримуборна, гримуборна, в нас двадцять одна гримуборна, а коридор такий довгий. І заходиш на портьєрку, і йдеш по коридору, то коли йшли наші актори старші, ми ставали до стіночки, і казали: «Добрий день!». Ми кланялися їм. Ну, тепер ці часи пройшли.

Вибір постановок 

Було право вибору, але вибирай або цю, або цю, або цю, або цю, але радянську, розумієте? Ну, класику свою ми ставили, нам ніхто її не забороняв. Російську класику нам пропонували. Звичайно, в нас не було так, що ми самі. Ми обов’язково, то всьо планувалося, їхали в Київ, і, ну десь може нам, не те, щоб нам планували репертуар, але підсказували. От казали: «Візьміть цю п’єсу, оцю п’єсу, от візьміть оцю, оця п’єса те, візьміть цього драматурга – це наш хороший…» Так що так ми, ну, свою класику ми всю переграли.

От, що я Вам скажу, у нас, ми завжди в наш час, радянський час ми завжди після репетиції сідали в автобус і їхали на той завод, завтра на другий завод, після завтра на ту фабрику. Ми їхали в цеха і грали концерти. То Люба Каганова, наприклад, вона співала і читала. Вона дуже багато знала: вона читала Лесю, вона читала Шевченка, вона читала навіть цю, Ліну Костенко. Вона дуже добре читала і співала, голосок в неї добрий. Вона сама самостійно виходила і співала. Піаніст сидів грав, вона співала. Актори грали тоже, співали, читали. Я, зі мною їхала одягальщиця, брала всі костюми, і я обов’язково грала три-чотири відривки. Дійшло до того, що Богдан Ступка сказав, і ми з ним «Дами і Гусари» - дуже прекрасна польська вистава – ми з ним грали, дует у нас був такий у виставі, що ми там співаємо, потім танцюємо. І завжди це було дуже цікаво, і то в концерт ставили. То Ступка навіть казав, Богдан каже: «Та, Катя, піди до директора. Що то, то твій вечір кожен день, твій творчий вечір чи що? Що вони так тебе загружають.» Я кажу: «Богдане, я ніде не піду, тому що ще скажуть, що я зазналася, що я щось». В мене ніколи не було такого, що я пішла за себе щось сказати.

Я ще по телебаченню працювала. Я працювала на радіо, три роки працювала, вела «Піонерську зорьку». То тоже, принесуть матеріал, печать на п’ять листів печатних, ану ввечері їх, по-перше, приходиш, читаєш по радіо, без зупинки, без зазоринки треба прочитати, щоб було це цікаво для дітей, весело. В мене трошки цей, гуляє, то я так погано говорю. А на телебаченні мене завжди запрошували. Там же ж є різні редакції: літературна редакція, дитяча редакція, там ще сільськогосподарська редакція. Мене завжди запрошували, ми якісь грали відривки між щось. Їздили теж по колгоспах від телебачення.