Білетер, 75 років

Це я так і прийшла працювати, бачите, тоді інша система була, дивіться, ми мали казочки для дітей, і ми мали вечірні вистави. Тоді було при Союзі зовсім по другому, приїхав гастрольний театр, значить, ми йшли в райком партії і оприділяли кому приблизно білети, бо цілий місяць театр, то все треба було продати, але там було море у Львові заводів, такі були заводи, був випадок такий в нас завод Леніна, Ви знаєте, навіть Віра працювала на тому заводі, чи там 12 чи 17 тисяч, прийшла там в профкомі, там порозмовляю з тим керівником: «Хто там має взяти, я вам принесла сто квитків». Він каже: «Як сто квитків? Та мені треба на один відділ сто квитків. Мені треба, та Ви що, з чим Ви прийшли до нас?», тоді дуже ходили на гастролі, заводи працювали – тамтому стільки, тому стільки. А діти були, дитячі табори, казочки, було повно таборів, все порозподіляли, розвезли, роздали і все. То було зовсім по-другому, а тепер ми працюємо, маємо знайомих, маємо родичів, лікарів маємо, такі-во в основному, заводів нема.  

А то тут я згадую, прийшла, в нас ставили «Украдене щастя», Гурманом був наш Стригун, красень, коли приходили в організацію, все, казали: «Якщо грає Стригун в виставі, ми йдемо на виставу любу». Та й Ступка грав того нещасного Миколу, який стояв на сцені і плакав, я кажу: «Прекрасні актори». Ну і тепер, зараз я можу сказати, що відвідують, а раніше, бачите, до нас як приїжджають гастролі, на дві дні приїхали, от їм, хтось приїжджає і на один день, а тоді було на місяць, багато різних вистав, і глядачі йшли, але, я кажу, бачите, тоді працювали організації.

Ми, бачите, нас ось тут шість-сім чоловік працює, по районах, я маю той район, та має той район, і по районах ми працювали, і завжди доносили до глядача інформацію: приходили, ну вони дзвонили, вони мали телефон, я собі сіла на телефон, тоді ще мобільних не було.  І:  Не страшно, не хвилюйтеся. Р: Я собі додзвонююся: така-то вистава, вийшла прем’єра, то, то, то. Але, бачите, тоді приїжджали гастролі, і навіть тоді райкоми до нас підключалися, тож тридцять днів були вистави, то ніби так, але люди йшли з задоволенням, і тоді раз заводи працювали, вони мали профспілки, які тоді платили за глядача гроші. От я принесла там стільки білетів, дехто робив, 50 відсотків вносили готівкою, а 50 – збирали з людей, а 50 – ми перерахування робили, отак то будо. Але на заводах профкоми працювали, вони мали гроші, то все за домовленням, вони брали квитки. Люди з задоволенням ходили, і то так.

Я в Личаківському працювала, ото в Личаківськім був «Мікроприлад», але на гастролі ми тут мінялися, я могла брати навіть два райони, були такі випадки, що в тому театрі, бо це ж ми мали оцей театр, що зараз ми маємо, російський, то був російський театр, до них приїжджали часом українці на гастролі, а вони, ці уповноважені, кажуть: «Ми не знаємо українських глядачів, може, ви підключитесь до того», то ми брали паралельно один і другий театр, і ми вже знали куди йти з якими виставами, з українським театром – туди, і от так ми працювали.

Я прийшла в профком до голови профкому: «От стільки приблизно білетів, візьмете сто білетів, п’ятдесят?». Я йому віддавала ті квиточки, а він вже там дивився,  розподіляв, давав, тим людям, які хотіли йти в театр, бо деякі, знаєте, кинули в кишеню безплатно та не йшли. Були такі, що ходили провіряти, каже: «Я вам більше білетів брати не буду, бо я прийшов, а ваші місця були місця пусті». Теж був контроль, теж провіряли, бо каже: «На даром ми грошей викидати не будемо, от все, як ви будете ходили, добре, я вам беру квиток». То ми віддавали то в руки головам профкому, або бухгалтер там, бухгалтер там рахував, а потім ми давали накладні, ми мусіли відчитатися. Деякі заводи навіть ті квиточки збирали перервані, щоб порядок був.

В основному це ті, що читали літературу українську, зарубіжну, вони завжди, бо їм легше було працювати з дітьми. Каже: «Часом книжку дитина не прочитає, а подивиться виставу». Каже: «Він вже може розказати, про що вистава». І тут є такі школи, що вони так йдуть колективно, прямо все, а школа робить собі свято. Якось йшли технікум такий, економічний коледж зараз, то там викладач, я приходжу, кажуть: «Ходіть за мною в аудиторію, зараз ми скажемо дітям». Вона каже: «Діточки, значить, така справа: до нас прийшов театр, і ми робимо собі свято». Отак вона з дітьми розмовляла. І тоді я казала, які вистави, вони собі вибирали, і ця викладач разом з ними організовано йшли в театр.

Я навіть колись підказала Стригуну: «Давайте більше таких вистав, щоб Бенюк був зайнятий, хай люди дістають задоволення, хай посміються». В нас все-таки глядач більше любить йти на комедії, Ви знаєте, тако не раз приходиш, кажуть: «Та то драма, давайте нам краще комедію». В нас зараз йде «Сватання на Гончарівці», поставив Стригун, які там актори! Якого ми там маємо Стецька, безподібний Коржук, яка то вистава гарна! Люди такі задоволенні виходять, бо сміються, бо насміються, відпочинуть.

Все-таки глядач йде до театру, цікавляться театром і йдуть, але йдуть такі, знаєте, в основному ходить інтелігенція: вчителі, лікарі, во такі во, така, а так щоб з заводу – то не дуже так. І: Тобто публіка помінялася? Р: Помінялася, бо, бачите, тоді завод платив гроші, а зараз в людей маленькі зарплати, я от маю такі організації, що вони кажуть: «Ми маємо маленькі профкоми, в нас нема, ми за свої, за свої гроші, ну, дайте нам ті по 20 гривнів білети» (бо в нас як виходить прем’єра, то вона до ста гривень, але на прем’єру йде інтелігенція, яка собі може позволити, і особливо в перші дні прем’єри вони ходять, ми тоді маємо дуже гарну публіку).

А є такі во, наприклад, в технікумах, школах програмні, от Лесю Українку ми вивчаємо, Шевченка, ну то треба було тих вистав ставити більше, у відповідні місяці, от як, наприклад, зараз «Бояриня», дзвонили ми в технікум, вона каже: «Ви знаєте, зараз мені то не підходить, давайте на листопад місяць, ми якраз будемо проходити це, і добре, що діти подивляться, і я вже не буду заставляла, щоб вони там читали той твір».