Солістка опери, викладачка, 76 років

Щодо опери, праця в оперному театрі – це є, знаєте, такий, як кажуть, каторжний труд.  Це дуже нелегка праця. Знаєте, як, це треба мати добру базу музичну і вокальну, щоби тягнути той рівень, який вимагає від соліста опери ця професія.

Сцена забирає здоров’я, щоб Ви знали. Забирає нерви. То є великі пережиття, на кожній виставі віддаєш дуже багато сил та енергії. Особливо на великій оперній виставі. Це треба, знаєте, кожна оперна вистава, кожна ніч після оперної вистави – це безсонна ніч. Заснути неможливо, це не тільки я, це майже всі солісти. Настільки перевантаження емоційне, знаєте, творче, що заснути в такому стані неможливо. Хіба що, може, під ранок десь там годину подрімаєш. А так цілу ніч не спиш і крутиться то всьо в голові, і думаєш: а там я могла ліпше зробити, а там я на другий раз то зроблю. То є творчий процес, то є творча робота, яка не може бути. Знаєте, один стереотип, що ти вивчила, ти зробила. На кожній виставі ти щось творче, якийсь нюанс знаходиш.  Оце є творчість, розумієте? 

Без цього не обходилося, то мусило бути в репертуарі кожного театру, якась радянська вистава сучасних радянських композиторів, які писали такі вистави, де було дуже багато, де була висвітлена радянська ідея. (…) Розумієте, як метелик однодневка, так і ці вистави. Аби, знаєте, для відбувайла ставилося. Щоб не казали, що у Львові, на Заході не ставлять радянських опер. От ми й мусили ставити. (…) Часи були такі. Нічого не могли вдіяти. Мусили жити так, як нам диктували. 

Я Вам повинна сказати, що львівську публіку робить в ті часи, зараз – нє. Робило то, що честь, то, що приходили на виставу люди, будемо казати, вищого шару соціального. Знаєте, завжди приходили лікарі, я ще пам’ятаю такі вистави. Боже, так глянеш на перших тих рядах сидять із метеликами, дами в бриліантах, в гарних сукнях. Розумієте, в ті часи ще зберігалося це той аристократичний шарм. Це потім, як я хотіла йти з театру, могли побачити ми на виставі і у спортивному костюмі. Ну це, в основному, ті приїжджі, якісь делегації туристів. Потім дирекція дала розпорядження, щоби не пускати в спортивних костюмах, все-таки, Оперний театр – дуже красиве приміщення, унікальне. Тільки три такі театри є в світі: Міланський, Одеський і Львівський. Такі дійсно, справжні оперні театри. Потім уже не пускали, якщо людина не було пристойно одягнена у театр. Але потім, дуже багато, знаєте, євреїв їхало, вони дуже великі меломани були, вони дуже любили приходити і всі мали своїх любимих артистів, от.

Якщо співав слабший склад, то могло бути менше людей. Якщо співав сильний склад, «зоряний склад», як називали, то тоді аншлаг був. Аншлаги були, поки було багато інтелігенції на виставах. Потім дуже багато людей виїхало за кордон, особливо євреїв багато, то вже поменшало трошки людей. 

Реклама яка була, могли про нас сказати по телебаченню, що такі-то й такі-то вистави. Такі-то виконавці. Час від часу нас запрошували на телебачення, ми співали з оркестром арії. І то потім ішло як реклама. Афіші були, афіші, що така-то вистава виходить. В репертуар входить. А так, як тепер такі реклами, тоді того не було.

Всіх ведучих солістів запрошували часто на телевізійний завод, на Кінескоп, там, де були якісь міроприємства великі. Нас запрошували, тільки, дитино моя, тепер, щоб прийшла ведуча солістка опери, то їй повинні заплатити, і немалу суму, а ми працювали безплатно. Нам ніхто нічого не платив. Розумієте, це була така система радянська. Єдине, що нам могли – якісь гарні квіти подарувати. І все.

Ми мали площадку. Тоді. Тепер Хоткевича палац, а тоді Кузнецова був палац. Там ми мали вистави, я пам’ятаю, там співали, такий був дивний момент, якщо Вас цікавить. Співала я «Богему», Мімі і раптом, отак зі сцени було і з лівого, і з правого боку були поставлені такі щити, що із залу можна було на сцену вийти. А там внизу – оркестрова яма. От, в кінці вистави, коли вмирає Мімі, і вже навколо неї всі партнери: І Рудольф, і Шонар і так далі, там Рудольф розпинається: “Мімі, Мімі” на високі такі ноти, раптом на сцену виходить офіцер. Як його не спинили ця обслуга нашого, може, не побачили. Виходить на сцену, стає на коліна коло, а я лежу, така тахта, я лежу, тапчан такий, ну вже вмерла вже, рука упала, лежить мертва і не можу очі відкрити, прожектори і в залі буде видно, що мертва очі відкрила. І цей став коло мене на коліна і почав ридати: “О, неужели эта красивая актриса действительно умерла?” Чи він був випивший, чи на нього так справила вистава таке враження? Може, він перший раз був в опері. Радянський офіцер, він, видно, десь їхав із Угорщини або Німеччини через Львів і попав на цю виставу. І чую, хлопці наші, які коло мене, партнери: “Ідіть звідси, ідіть звідси”. А він – нє, розумієте. Він стоїть на колінах і ридає. Навзрид, як кажуть. Аж закрили сцену, аж тоді я відкрила очі і бачу, як його випихають зі сцени і сміються всі так, такий регіт на сцені. Я питаю, що сталося. Тут відкривають сцену на поклон. Ми всі поклонилися. Знову закрили сцену, знову регіт такий. То в театрі довго ходили легенди про цей випадок, ще такого  не було, щоб із залу вийшов, розумієте, глядач і навзрид ридав: “Неужели она умерла, эта красуня-актриса?” Та різне було на сцені, сцена є сцена. Всякі несподіванки можуть бути. 

Я не маю таких щоб особливих місць, я люблю це місто. Навіть ті обдерті провулки, які десь-колись ідеш і мусиш по тому провулку пройти. Бо то рідне таке, розумієте, тут життя моє пройшло. Тут народилися мої діти, мої внуки. Як кажуть, коріння тут пустилось. Дуже люблю все місто.