Режисер, 77 років

Я, справа в цьому, що я народився в будинку театральному, тобто, в театрі, в сьогоднішньому театрі імені  Марії Заньковецької, а колись, а колись цей театр називався Скарбівський театр. Він був, будинок цей був заложений графом Скарбеком. Недавно було 170 років з дня відкриття цього будинку. Ну, от в цьому будинку я народився. А моє дитинство проходило там, правда тоді це вже був не театр, а був кінотеатр «Атлантік». Мій батько працював опалювачем, якщо не помиляюсь, в цьому кінотеатрі, а мама працювала у гардеробній. А потім, після війни, почалася війна, а до війни вже були якби плани перебудови цього будинку, щоб повернути його як будинок театральний. Ну, але перешкодила війна. Довершували перебудову цього будинку і приміщення театру вже за часів окупації, причому зберегли, як то кажуть, архітектурний проект довоєнний цей. Ну, а після війни там почав працювати театр, який приїхав із Запоріжжя, і театр, сьогоднішній театр імені Марії Заньковецької. І мій батько почав працювати там освітлювачем, на сцені. Ну, так почалася, якби мій близький контакт з театральними лаштунками, але до цього була якби передісторія, виявилося, що мій брат, молодший брат мого батька, він був професійним танцівником, він був танцівником Львівської опери, і це саме він мене, в часи окупації завів за куліси Оперного театру. І там я був, пам’ятаю, на генеральних репетиціях опери «Тоски» Пуччіні. А потім на прем’єрі «Проданої нареченої» Сметани, і ще на виставі оперетти Целлєра «Пташник з Тиролю». От, це мої, виявилося, це мої перші контакти з Оперним театром, і взагалі з театром, тим паче, що мене мій вуйко за лаштунки завів цього величезного театру. 

Якщо йдеться взагалі про контакт театральний, в зв’язку з тим, що цей театр в мені якось був, я потрапив в школі на вчителя, який був також пасіонатом театру. Він вів шкільний театр. Це Петро Гаусфатер. І ось перші кроки, і так би мовити, акторські, я ставив саме на шкільній сцені. Ну, а після цього, коли вже я став студентом Львівського університету, а мій вчитель продовжував якби свою вчительську роботу, і він продовжував такий шкільний театр. І він тоді вже, мене як студента і моїх колег запросив до спільної постановки такої шкільно-університетської. Це був п’ятдесят п’ятий рік. І це була сота річниця з дня смерті Адама Міцкевича. І ми поставили відповідну виставу, присвячену Адаму Міцкевичу, ну, і виявилося, що цей його якби намір континувати, продовжувати свою театральну діяльність перейшов через межі його пенсійного віку, коли він зупинився, вже поза школою, він все-таки продовжив зі своїми вихованцями продовжувати якусь театральну діяльність. Ну, і зібрав нас. Початково це був такий домашній театр, в нього на квартирі. Сьогодні це вулиця Труша. І навпроти, навпроти якраз знаходиться меморіальний будинок, присвячений цьому художникові – Іванові Трушеві. І величезне вікно його ательє виходило якраз на балкон мого вчителя. Ну, от, і так ми думали, що це буде такий, я б сказав, незобов’язуючий, домашній театр, але виявилося, виявилося, що зацікавилася, міська влада зацікавилася такою пропозицією театральною, бо ми потім перейшли у школу, по вулиці Пушкіна, номер 10, там виступили. Ну, і перший наш, я б сказав, публічний, міський вже не шкільний, а публічний міський виступ відбувся на вулиці бувшій, вулиці Павлика Морозова, зараз вулиця (.6) Курбаса, Це був Обласний будинок творчості народної.

Польський театр в будинку вчителя 

Потім в п’ятдесят дев’ятому році була річниця з дня народження Юліуша Словацького. І тоді ми вже поставили повну виставу «Балладина»,  і також зіграли там. Ну, побачили нас і професійні критики, і цей, і почали писати про цей, зацікавилися цим театром. У зв’язку з тим, що наш фундатор був вчителем, то нас оприділили до будинку вчителя, щоб цей. І з цього часу ми почали працювати ось тут, в Обласному будинку вчителя, по вулиці Коперніка. І так до сьогоднішнього дня наш цей.

І дуже багато людей до нас прийшло в семидесятих роках, коли почалося приїздити до нас студенти, які на Львівській політехніці приїздили із Польщі. Вони вчилися тут на різних факультетах, але частина з них мала в собі мабуть якісь такі театральні, театральні потреби. І вони прийшли до нас і через час навчання вони брали участь в нашій роботі.

Ну, і ще найголовніше, ще найголовніше, що театр цей тут, на вулиці Коперніка, давно привернув увагу львівських митців, львівських акторів, театралів. І вони радо в нас бувають, в нас хороші контакти, хороші контакти із акторами, з режисерами, з художниками. Так що, якщо треба нам, допустім, навіть якоїсь допомоги професійної, то і це можна, можна осягнути.

Ну, якщо йдеться про мою постановку в Театрі Заньковецької, в 1975 році, - це «Дами і Гусари», то просто мені, ну, в мене, як то кажуть, був зірковий парад, щоб реалізувати цей. І молода Лариса Кадирова, і Богдан Козак, і Богдан Ступка, і Борис Мірус, і Юрій Брилинський, і прекрасні три дами –  це Віра Костянтинівна, зараз згадаю, мати Сергія Данченка, і Ганна Босенко, і Катерина Хом’як – ну, просто зірковий парад найкращих тоді сил, які в театрі були. І це мене вдалося плюс звичайно прекрасний художник – Мирон Кипріян, і композитор Анатолій Кос-Анатольський, який створив мені чудову музику до цієї комедії, і Роман Лубківський, який мені писав спеціально до пісень, які виконуються, куплєти чи щось. Він вмів вплести там в текст Фредро свій такий стильовий цей. Ну, звичайно, вистава ця дуже довго йшла на сцені театру Заньковецької. Вона записана українським радіо, вона знаходиться в Золотому фонді українського радіо. 

Але часом буває так, що прочитаєш, прочитаєш п’єсу і хочеш, хочеш її поставити. І, допустім, і робиш все, щоб її реалізувати. Така історія трапилася з п’єсою відомого польського драматурга і поета Тадеуша Рожевіча. Я прочитав його п’єсу «Стара жінка висиджує» і я зрозумів, що я не можу цієї п’єси не поставити. Тим паче, що я відразу знав, що центральну роль може зіграти Ганна Гаусфатер, але не тільки це. Я знав, що я можу цю п’єсу реалізувати за допомогою ще однієї видатної постаті, а тією постаттю був видатний львівський сценограф, а взагалі світовий сценограф – Євген Лисик. І я йому прочитав цю п’єсу, і він погодився. Сценограф великого формату, ну, тобто, великих сцен, великих розмірів, погодився оформити цю виставу в цьому маленькому залі, на цій сцені. І як йому вдалося, йому вдалося розширити цей простір за рахунок того, що він вжив білий колір, він розмалював все в білий цей, і це стало простором величезним, розумієте. Дія цієї п’єси відбувається на смітнику, ну, на смітнику світу, не конкретному якомусь тільки смітник світу, і серед цього смітника ця одинока жінка висиджує, і якби переживає все своє життя. І, до речі, це було поставлено в сімдесят дев’ятому році.