Актор, 71 рік

Потім у Львові виник Клуб творчої молоді. Це приїхав Танюк Лесь ставити “Так загинув Гуска”, ну, виставу йому заборонили вже на виході, але він створив цей Клуб творчої молоді, президентом якого був Михайло Косів, я був в президії цього клубу і нашим, значить, завданням таким було, ми робили такі культурницькі вечори. Ну, перший був звичайно присвячений Леніну, як “паровоз”, значить, а потім другий це вже була серйозна робота, Лесі Українки вечір. І от тоді, значить, я познайомився з Богданом Ступкою. Пам'ятаю, тоді ми прийшли, Крушельницька Марія, Олександр Зелінський, і я, щоби якось його запросити на участь в цьому вечорі, він грав у виставі сина генерала і вийшов до нас у військовому костюмі з перев'язаною головою, так мало бути. Ну, і він погодився, і от почались, ці репетиції нічні, по суті, після вистави, вже коли закінчилася.

Потім, значить, Сміян перебрався, здається, в Київ і до нас прийшов Михайло Васильович Гільяровський. Він був в Дрогобичі, був там режисером, поставив там "Ромео і Джульєтту", ще там щось Шекспіра, взагалі він був таким чоловіком великомасштабним, він взагалі був, для мене він особисто зробив страшенно багато, бо він, по-перше, почав мені давати ролі, щось він у мені побачив. Потім він такі брав вистави, як, скажімо, "Король лір" чи "Блакитна троянда", чи там, і він намагався класику світову ставити, українську класику, драматургію і так далі. І він був трошки такий дивнуватий чоловік, але інтенції в нього були просто дуже добрі. Він за тих пару років, що він був, він так театр виріс при ньому. 

Колись "Не судилося" грала Заньковецька головну роль, а Дмитра грав Романицький, і тут же Романицький в театрі був, і він навіть один раз на репетиції сидів ввечері, дивився, дивився, потім каже: “Юрочка, почекай на мене”. Ну, я почекав, він одягнувся, і ми пішли туди, до Матері Божої, там не було ще фонтану. І він дорогою почав мені говорити. “Ну, Ви, - каже, - знаєте, що я грав?”. Я кажу: “Знаю”. “У Вас получиться, ну, вот тільки, ну…”, - і так він мені кілька таких. Бо акторам часом досить так дати йому один, значить, укольчик, і він одразу розуміє, що треба.

І тоді вже став художнім керівником Данченко Сергій Володимирович. Я вважаю, що цей період, що він був художнім керівником, – це найкращий період у нашому театрі. Сергій був, ну, знаєте сином акторів Данченка і Полінської, не був актором, закінчив геологію спочатку, а потім вже театральний інститут, це ж якесь таке, бацила ця театральна його. І жінка його була журналіст, він був незалежний від цих спокус. Він почав дуже таку гарну лінію в театрі, разом з тим і був ще Олексій Миколайович Ріпко, режисер старшого покоління, але дуже добрий вчитель, дуже добрий такий ремісник, такий дуже добре знав фах режисерський, він дуже вмів працювати з акторами, особливо з молодими. Ну, Алла Бабенко потім появилася, Володя Опанасенко, тобто це був дуже гарний період в нашому театрі, незважаючи на те, що то то нам забороняли, то то забороняли. То цього не можна, то цього. Бувало так, що вистава вже на виході, і тут раптом зарізали невідомо чого, невідомо як.

Коли режисер ставить виставу, то, кажуть, що він творчо працює двічі. Перший раз, коли він читає п'єсу, значить, і вирішує, що її треба поставити, а другий раз – це коли він розподіл ролей робить. Якщо він робить розподіл ролей, де все лягає. От у нас була така вистава, "Дами і Гусари", ставив Хшановський Збігнєв, і це була вистава-легенда, це була така, ну, просто потрясаюча вистава, не тому що я там грав, але це був такий добір: Мірус – Майор, Ротний – Ступка, Поручик – Козак і Капелан – я. Це, ну, просто ми всюди в Білорусії, в Москві, все, де ми грали, ми проходили “на ура”.

Тоді ще була така річ, що після кожної здачі, ставилась вистава, було обговорення. І на обговорення приходили критики, начальство і громадськість якась там, люди, але спочатку було здача художній раді колективу. Там говорили все, там говорили дуже багато неприємних речей. Режисер хотів, виправляв, часом був змушений. Потім було вже здача громадськості. (…) Тому казали, що режисери часом робили в оформленні, або у виставі, якусь таку, значить, річ, яка всіх дратувала і от на здачі, значить, всі ці начальники говорили: “Що то у вас там висить таке, значить то-то і то-то, і зняти”. Знімаємо, все більш ніяких зауважень немає (сміх). Це доходило до анекдоту це все часом, але часом було дуже трагічно.

Я працював в профкомі ще тоді, коли профком мав якусь вагу. Ще профком міг впливати на якісь там речі і так далі, та й зараз він може впливати. Тому що там є механізми такі, які позволяють це зробити. Наприклад, щоби актори не переробляли, щоб, значить, з ними. Щоби акторів не занадто використовували і так далі. Ну, потім ще там якісь речі, пов'язані там з квартирами. Ну, все йшло через театр, через профком. Зараз це все так чомусь знівелювалось. Профком по суті, профком займається тільки влаштуванням якихось вечірок і так далі. 

Коли я прийшов в театр, то я ще застав дві вистави Івченка. Тобто його вже не було кілька років в театрі, а його вистави ще йшли і ще ми грали. У нього там взагалі була геніальна вистава "Вій вітерець" Яна Райніса. Були, ще були вистави, які йшли вже по багато років, яким вже 200, 300 разів. 300 разів чи більше пройшла “Марія Заньковецька”. 

Бюро організації глядача 

Потім там ще була така річ одна, якась людина десь там, значить, якась чиновник, жінка, каже: “Та Юрій Богданович, та я на Ваші вистави. А у нас такий був вчитель, він нас, - каже, - рано збирав, і ми, - каже, - поїздом їхали, щоб на 12 годину (бо у нас кожної неділі йшло в 12 годині вистава для села). І ми ж, - каже, - цей, всі вистави бачили, і як то, як то”. Потім ми дуже, зараз теж ми їздимо, а ми дуже багато їздили колись, але то був у нас власне глядач отой, що приїжджав в неділю. То були діти, і дорослі, і так далі. І це був дуже вдячний глядач. Ну, а так, у нас є бюро організації глядача - БОРГ. Це ж там кілька чоловік. Вони ходять і квитки розповсюджують. Колись, - каже, - було простіше: прийшов в школу, дав класному керівникові, та й зібрав гроші по 50 копійок, чи по рублю, і всі діти на виставі. Тепер складніше, але якось собі дають раду.