Солістка опери, 70 років
ID:
79
Інтерв’ю з оперною співачкою (колоратурне сопрано), Народною артисткою України та Заслуженим діячем мистецтв України. Вона закінчила Київську консерваторію, по направленню працювала у Львові, згодом певний час – у Великому театрі у Москві, а звідти знову повернулась до Львова. Будучи дружиною головного диригента, інформантка вказує на складність цієї ситуації як у творчому, так і в побутовому аспектах, проте підкреслює унікальність свого чоловіка та його запал, що дозволяв йому реалізовувати навіть дуже проблемні постановки. Зараз жінка викладає у музичній академії, особливо наголошує на важливості цінностей у професійному житті та необхідності всесторонньо розвиватися.
Запис було зроблено у два етапи: 6 листопада та 7 листопада 2013 року. Зустрічі проводилися на роботі у оповідачки. Інтерв’юерка – Отріщенко Наталія.
Перше враження від театру
Все починається із візуального чогось, правда? Я прийшла і побачила той театр і в нього закохалася. Він був не такий, може, золотий як зараз, но та велич була в ньому абсолютно присутня. Абсолютно. Він справляв дуже таке європейське враження. Хотя я мало що про Європу знала, я пізніше узнала. Вже я зрозуміла.
Театр і медіа
Тоді був набагато більший інтерес в мас-медіа до оперного мистецтва, до такої міри, що львівське телебачення знайшло можливим пряму трансляцію в ефір третьої дії опери «Травіата». Вона була, в трьох діях ішла тоді вистава. Вона часом іде в трьох, часом – в чотирьох, як скомпонують режисери. І була пряма трансляція. Зараз про то, по-моєму, і ніхто і не мріє, щоб було пряме включення, щоб ішла передача перед тим якісь там сольні речі я виконувала, і на закінчення тої передачі було пряме включення в Оперний театр. Цікаво. А коли це було? В якому році? В шістдесят п’ятому. Давно.
Постановка «Тангейзера»
Бували такі якісь моменти, коли хтось із таких сміливих диригентів витягав на світ Божий такі речі, як наприклад, за радянських часів «Тангейзера» Вагнера, який вважався одною із любимих опер Гітлера і йшов тут тільки за німців у львівській опері. Це було непросто витягнути ту виставу, але то було надзвичайно цікава постановка. Я вважаю, етапна для театру і для багатьох солістів.
Підготовка глядача
Таких ідей в нього було дуже багато. Він розпочав свого часу таку, ну ясно було, що треба виховувати молодь. Глядача треба виховувати, а не чекати, що він раптом прийде в Оперний театр. І власне була ціла програма, яку благополучно похоронили після його уходу, яка була розрахована на школи. Школи мали приходити, їм давалися концерти з коментарями, що таке «арія», що таке «аріозо», що таке «сцена», що таке «куліси», з чого складається симфонічний оркестр, і це все супроводжувалося виконавством. Не просто теоретично, а всі, що таке, чому в арії співає один, а дует і тріо співає двоє, і хай по черзі нібито розкажуть свої проблеми. Нет, от вони разом. Наскільки то доцільно. От такі моменти викладалися дітям, школярам. Це була дуже цікава програма. Вона хлопотная, як кажуть, ця ідея і це, саме це втілення її. Тому що стикалися просто із різними речами. Діти могли прийти, якщо за ними ніхто не наглядав, вони там бігали, кричали і так далі. Це все треба було організувати, щоб викладачі. Викладачі пішли собі, сіли в буфеті і так далі. Розумієте? Все це треба було довести до кондиції.
Інформація про вистави
Значить, були такі стенди з фотографіями обов’язково. Зараз я щось того не бачу, і були в ролях зняті ведучі актори. І в газетах була інформація завжди. І по телебаченню, і по радіо, що приїжджає Оперний театр, привозить то-то-то, такі-то солісти. Обов’язково була інформацію всюди, де ми приїжджали. Ну і у Львові була. Крім театральної афіші, світилося то всьо і на телебаченні, і на радіо. Зараз туди пробитися неможливо.
Театр в часі реконструкції
Як Вам сказати. Непросто. Старалися, дирекція старалася зберегти, і людей зберегти, і зберегти репертуар. Звичайно, матеріальна сторона вистав страждала. Тому що ніде було. По-перше, декорації треба було пристосовувати до тих приміщень, де ми працювали. Один день ми працювали, а потім два, в театрі Заньковецької. Потім решта днів – в Гната Хоткевича ми мали, ну, і тут був клуб Гагаріна, називався він тоді, на площі Мельничука. Знаєте, та. Там тепер Палац молоді, здається, він називається. Петрушевича тепер площа. Петрушевича так, площа Петрушевича. Так що ми по-різному то вирішували. По можливості старались, виїзних вистав було багато. Ми тоді працювали в Трускавці, в Моршині, в Шкло. Де тільки можна було. Всі площадки старалися якось охопити, щоби не завмерло життя в театрі. Тому що це надзвичайно важкі були роки
