Актор, 66 років

Навіть той театр, який організувала Антоніна Наумовна Мацкевич, то був самодіяльний театр, вона їх просто згуртувала молодь, яка хотіла приєднатися до мистецтва, вона їх виховала, вона їх вдосконалила, майстерність. Вони навіть в Москві завоювали, лауреати міжнародного фестивалю вони були в якомусь році. То ще було, ну після війни, бо в 46-му театр. Спочатку вони були на Короленка, там де кінотеатр, тепер російське товариство. А тепер їм приміщення випадково. Вона була така жінка смілива. Вона не побоялася, тоді був Хрущов перший секретар України, вона не побоялася зайти до нього в ложу і дала йому лист, що на західній Україні театр муси бути якийсь, тому що то велика територія і як такого приміщення нема. Бо там маленьке було, вони куток там мали чи щось. І вона каже, що є той будинок робітника, колись був за Австрії. Він побудований 1913 року, потім то був, не знаю, що то було, пустувало, здається, то приміщення. І Хрущов написав віддати театру ляльок. І так з’явився тут театр ляльок 46-го року. Дуже цікаво вона розповідала, вона мене зачарувала просто, тому що вона фанатка була цього мистецтва, вона учениця Леся Курбаса, не знаю, як вона вціліла, тому що то були часи репресій. З чоловіком, Сергій Стешенко її чоловік був, вони організували.

Дуже цікаві вистави вона (Антоніна Мацкевич – ред.) робила, і вона вболівала за кожну роль актора, допомагала, якщо когось не було, то вона сама працювала у виставі, вона приносила з дому речі якісь, щоб шити ляльок, тому що не було з чого – то ж були страшні часи післявоєнні. Вони їздили на грузовій машині, обслуговували людей. Дуже цікавий випадок вона мені розповідала: десь поїхали в село таке, десь в Прикарпатті чи де там, виставу показували, і актори поки грали виставу, то вони собі монтували, лаштунки робили на сцені, а вона стояла на контролі. Діти, звичайно, після війни грошей не мали, і вони приносили грушку, яблуко, яйце, молоко, сир – і то був такий вхід на виставу. А вони потім гроші з акторів збирали, давали в касу, а ті продукти ділили між собою. Такий товарообмін був.

Дуже цікава була ленінградська група, яка приїхала сюди в 75-му році. Цілий курс театру музики і кіно. Був такий у Львові Михайло Хусід, він займався якимись такими творчими пошуками і поїхав в Ленінград, побачив той курс. І кажу, що у Львові був такий час, що актори пороз’їжджалися, позвільнялися, не було вже такого складу сильного. Ті старі актори вже пішли на пенсію, молодь прийшла, попрацювала і пішла. Може, маленькі ставки, а, може, було нецікаво працювати з Шуруповим. І він привіз цілий курс Ленінградський: Людмила Савчук, Юрій Лобецький, Микола Устинов, Наталя Гребеннікова і ще одна Тамара Белова, і ще одна дівчинка, вона не була з того курсу, вона потім примкнула до них – Тетяна Кузьміна. І він каже: “Ми будемо робити”. (…) Якщо б вони працювали до тої пори, то на західній Україні львівський театр був би на такій висоті, що Ви собі навіть не уявляєте. Вони були чарівники, вони були настільки пластичні, настільки органічні, настільки цікаві, настільки живі, співучі, танцювали вони все. Вони робили із ляльками просто чудо, люди були в захопленні.

Запрошували і ставили вистави. Дуже, в 72-му році він (Михайло Шурупов – ред.) запросив, Фрідман такий, Юрій Фрідман – режисер, дуже цікавий режисер. То є скарбничка гумору, з нього сипалося то і він то втілював на сцені, він поставив виставу Мільяка і Мійо “Мадемуазель Нітуш” для дорослих. Художник був з журналу “Крокодил” Ушац, Михаїл Ущац, він прекрасні зробив ляльки і декорації. (…) Головну роль виконувала Ганна Павлівна Шейнфельд-Радова, вона колись працювала в опереті, у львівській опереті. Спочатку оперета була у Львові, потім після війни вирішила влада, що львівська оперета має поїхати в Одесу, а з Одеси військовий театр має приїхати до Львова. І всі майже поїхали до Одеси актори, а хто мав прекрасні умови, квартиру тут у Львові і дітей, не хотіли лишати Львів. А вже оперети не було, то вони перейшли в театр ляльок. Вона – дзвінкий голосочок, вона була така травесті, вона вже мала десь 80 років і вона грала у виставі “Нітуш” дівчинку шістнадцятирічну. І вісім раз переодягалася, тому що там різні голови: то вона наречена, то вона монашка, то вона на сцені виступає, і одяг. Ми їй помагали, 16 раз ми її одягали.

У нас в “Палаючих вітрилах” були такі на фоні декорацій намальовані церкви з хрестами, то казали хрести зняти. Ну, і по тексту як були які претензії, то вони за тим слідкували, бо то партійний апарат був сильним, були комуністи, вони тримали то в руках і вони казали таку виставу поставити – “Ніколи не згасне”, “Червоні дияволята”. Дуже цікава вистава була, то фільм був “Красные дьяволята” і “Неуловимые мстители”, то по тих мотивах була в нас вистава, був Махно, був Льова Задов, діти-революціонери були, робили революцію. Сприймали. Дуже хороша була музика як на цей випадок, і сценографія хороша. Прекрасна була вистава, тільки то комуністичний мотив такий був.

У нас був будинок актора, тепер він чогось не діє, у нас були щопонеділка там зустрічі цікаві, актори всіх театрів збиралися там, показували якісь вечори, робили уривки вистав, про свої роботи. Дуже цікаво було, як я ще молодий був, а потім то все закінчилося, не знаю чому. Шкода. А потім був Клуб творчої молоді, там де були і актори приходили зі всіх театрів, Івасюк приходив туди, потім Білозір, часто були зустрічі такі, дуже цікаве було життя. Коли ми були у Львові, тому що ми не завжди були у Львові. Було життя, а потім то щось відмерло, не знаю що сталося.

Зінаїда Дехтярьова в театрі ПрикВО працювала. Мені одного разу треба було, за дорученням одної організації, зібрати підписи лауреатів Шевченківської премії на підтримку там якоїсь справи. І Стригун каже: “От маєте прізвища тих лауреатів (бо я всіх і не знав), підіть до них, і вони допоможуть”. І я прийшов до неї, я її кожну виставу бачив в театрі ПрикВО, вона прекрасна актриса, вона в кіно знімалася. Багато ролей в кіно. Потім чоловік помер, вона знялася ще в фільмі “Злочин з багатьма невідомими” Бійма зняв фільм, і львів’яни дуже, актори львівські, жінки особливо, дуже були незадоволені, чому він на роль галичанки взяв росіянку, одеситку, вона з Одеси сама. А вона, мені здається, добре зіграла ту роль, пані Торську. Вона розповідала, коли вона йшла на Краківський базар там щось купувати, люди її впізнавали ті, що торгували, і казали: “Ви пані Торська?”, а вона каже: “Дайте моркву трошки дешевше, і я вам скажу, що то я”. І я кажу: “Ти з юмором тоже була така”.