Віра-Марія Дмитрівна

Корінна львів’янка розповідає про досвід переселення її родини з власного будинку на Клепарові до маленької квартири на Підзамче і подальше освоєння нового простору. Поряд із цим, вона згадує і тогочасні розваги, серед яких особливе місце належало відвідуванню кінотеатрів та перегляду там закордонних фільмів. Деякі з них особливо закарбувалися в її пам’яті. Запис зроблено 31 серпня 2012 року. Мову респондентки у вибірковому транскрипті інтерв’ю відтворено без змін.

Мову респондентки у вибірковому транскрипті інтерв’ю відтворено без змін.

В кіно ходили дуже часто, бо колись телевізора не було. – А тут були кінотеатри тут були десь? В який кінотеатр Ви ходили найчастіше? – Так, так. Кінотеатр Шевченка по вулиці Замарстинівській, кінотеатр Богдана Хмельницького тепер нечинний стоїть в тій. Кінотеатр «Україна» на проспекті Шевченка. Ходили.

А квитки тоді були дорогі кінотеатри чи нормальні були? – Нє, нє, не були дорогі квитки. – Можна було собі дозволити? – Так, то були по п’ятдесять тих, чекайте, які то гроші були, копійок. П’ятдесять копійок, що то було (сміється), п’ятдесять копійок. – А які фільми там показували? Якісь радянські фільми напевно? – І радянські фільми, і заграничні були. – А заграничні можна було? – Так,так, так. Заграничних навіть, Ви знаєте, дуже багато було за руских. – А якісь запам’ятали, може, назви фільмів? – Запам’ятати? Чекайте, зараз я пригадаю, які то були фільми. Було дуже гарний фільм, то був, я не знаю, чи то був німецький, чи то американський був, «Дівчина моєї мрії». Той такий гарний фільм, то був кольоровий, і вони давали, знаєте, десь ввечір, в дев’ятій годині сеанс був. То то було! Там квитки дістати, треба було в черзі стояти, щоби то, то ми так всі хотіли шо туди, ходити на той, «Дівчина моєї мрії». Дальше що там ще є? Чекайте. Я не можу згадати, та то стільки тих фільмів було, Боже.

Інтерв'юер – Андрій Бондаренко